4. Висновки

Нам лишається ще зробити висновки з приводу взаємин між нацією та мовою. Можемо констатувати, що хоча мова й не є абсолютною ознакою нації, проте й в кожнім разі це дуже типова її прикмета, яка в історії та житті народу відіграє велику ролю, сприяючи та поглиблюючи народотворчий процес. Має рацію проф. В. Фляйшганс, коли каже, що „вся історія народу, його погляди моральні та правні і т.п. — все це є заховано в мові, цілком і без прогалин". Та що „іншим чином, ніж через мову не передається в спадщину минувшина й спільний поклад нації; в мові заховано все без решток, що нарід прожив і перетерпів".

Така функція націогенетична мови в історичній ретроспективі. Не менш важне суспільне значіння її в сучасній добі. Через мову нація об'єднується та кристалізується в суцільну громадську спільноту. Під цим оглядом дуже сприяє цьому процесу новочасна демократизація політичного життя, як слушно підкреслив це М. Вобер та А. Мейє. Цей останній справедливо стверджує, що „немає нації, котра б не прямувала до посідання своєї власної мови; мова ж тяжко й погано животіє там, де вона не знаходить підтримки національного почування". У зв'язку з демократизацією громадського життя, „боротьба за мову є символом боротьби за владу" (А. Мейє). Так отже мова в процесі самовизначення народу стає дуже рішальним чинником етнополітичного характеру. Рідна мова — це міцна зброя поневоленого народу в його визвольній боротьбі.

25. Нація і культура

1.Культура як критерій національної самобутности

До головних ознак або критеріїв нації зараховують звичайно також культуру в найзагальнішому й найширшому розумінні цього понаття. Німецький соціолог Фіркандт ділить народи на примітивні та культурні. Ця його клясифікація властиво етно- а не націологічна. Проф. В. Сатросольський у своїй „Теорії нації" слушно звернув увагу на те, що саме поняття культури не є досі науково точно визначене й залишається все дискусійним питанням. Він має рацію, коли каже, що не може бути мови про якусь „національну культуру" в загальнонаціональному її значенні. А це тому, що суспільно народи всередині не творять покищо чогось одноманітного. Навпаки, їхнє громадське пошматовання є великою перешкодою для всенаціонального культурного об'єднання. Давніше станові та клясові перегороди в лоні народу були так високі, що доводилося говорити про культурний „бель-етаж" і „сутерен" того чи іншого народу, коли між паном з одного боку й селяном з другого існувала справжня культурна прірва, хронологічно різниця кількох століть, як напр., у московському народі майже до кінця XIX ст. Новочасна демократія ступнево вирівнює ці громадські суперечності, розкріпачуючи дедалі більше суспільні „сутерени" народів. Зокрема, коли розходиться про молоді народи, що оце саме воскресають, — з історичного небуття або нидіння до нового самостійного життя, то у них культурний розвиток має вже наявний національний напрям і вони з культурного боку без сумніву суцільніші за своїх історичних колеґ, як, напр., фіни, лотиші, чехи, каталонці і т.д. у порівнянні з москалями, поляками, німцями, французами та еспанцями. В цьому сенсі, даючи перед двадцятьма роками свою схему національного відродження (див. мою працю „Національна справа", розд. II), я писав, що перша фаза національного пробудження має суто культурний характер.

Отже, коли культура, головно масова й пересічна — уважається критерієм нації, її самобутности та відрубности, то це має свою певну рацію. Нація остільки й через це є нацією, оскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини її особовість. Звичайно, культурна своєрідність народу може різно виявлятися, залежно від історичних та мезологічних обставин. Початки цього національного індивідуалізму можна вже добачати й в етнографічному побуті народів у часі їхньої етногенези. Але щойно в добі націогенези вона досягає вищих щаблів та розвитку в усіх головних ділянках культурної творчости, цебто в літературі, мистецтві та науці. Зрозуміло, що засвою культуру питомість добиваються всі народи. Іноді ці змагання набувають ознак національного месіянізму, як це ми бачили на прикладі фінського письменника Юхоні Ахо. Щоб довести старобулість чеської культури в порівнанні з німецькою, В. Танка склав „старовинні" чеські рукописи, яким припала така головна роля в історії чеського національного відродження. А саме тепер турки, захоплені великим національним здвигом, стараються „науково" довести, що вся світова культура є турецького походження, як про це свідчить новітня праця турецького патріота Басрі-Гюнтекіна: „Турки та їх історична місія" (1935). Ми бачили на попередніх сторінках (120-121), як німецькі „прихильники індогерманського арійства" заанектували всю людську культуру від споконвічних часів. Адепти панкельтизму мріють про поскельтщення Европи наприкінці XX століття. Фр. Містраль шляхом „фелібрізму" хотів під проводом Провансу об'єднати всі латино-романські народи. Японія прямує до культурного проводу в Молодій Азії й т.д. У всіх цих панрасових і паннаціональних змаганнях жевріє непохитна віра не тільки в питомість власної культури, але й в її історичну місію; ми чули вже, як Фіхте уважав німців єдино справжнім європейським народом, а німецьку мову — чистою „прамовою". Цікаво, що Т. Шевченко підкреслював значення культури, як критерія національної самобутности. В „Близнятах" він каже: „Що з нами буде, як ми через якийсь там срібляник почнемо глумитися над святими звичаями старовини? Вийде з нас якийсьнебудь француз, або крий, Боже, куций німець, а вже про тип або, так мовити, фізіономію національну тоді й спомину не буде. А на мою думку, коли в нації не ма риси власної, що самій їй тільки належить та її характеризує, то вона скидається тоді на кисіль, та ще й кисіль найнесмачніший". (Пдкр. моє. Б.).