30. Спроби синтези між державою й нацією

Не можна тут обминути однієї справи, дуже цікавої та актуальної саме з етнополітичного боку. Маю на увазі змагання деяких держав післявоєнної доби до витворення національної синтези або соборности шляхом вужчого об'єднання чи то досі кордонами пошматованих частин тієї самої нації, чи то споріднених близьких племен. Слід пригадати, що перед 1914 р. деякі східні й середньоєвропейські народи жили по сусідству в двох або й трьох державах. Завдяки цьому вони підлягали впливу не лише різних політичних режимів, але й неоднакових культурних, суспільних і господарських відносин. Напр., поляки були поділені між Росією, Австрією й Німеччиною; українці між Росією та Австро-Угорщиною; румуни так само, але мали ще свою державу; югославський сербо-хорватський елемент був не тільки політичне, але й національне та адміністративно дуже пошматований. Річ ясна, що ця політична вівісекція, оскільки вона тривала десятки а то й сотки років, не могла залишитися без впливу на ці народи, спричиняючи серед окремих їх частин психо-національне відчуження, яке щодо поляків, констатував на початку цього століття літературний історик В. Фельдман, й яке яскраво виявилося в молодих національно-об'єднаних державах, гальмуючи процес їхньої політичної консолідації.

Варто тому зупинитися тут на двох прикладах післявоєнних спроб такої націо-державної синтези, а саме: в Югославії та в Чехо-Словаччині, де цей процес виявився особливо яскраво.

1. Юґославія

Під цим оглядом незвичайно складною є справа юґославської держави. З історичних і політичних причин у розвитку південних слов'ян дійшло до наявної національної трипартиції, тобто внутрішнього поділу на три частини. Передовсім культурно роз'єдналися й національне розійшлися серби й хорвати, що мають одну спільну мову. У зв'язку з історією югославська етногенеза давно вже розщепилася. Сербо-хорватський дуалізм був головно зумовлений культурними різницями між цими двома народами. Звичайно, в цьому напрямі діяли географічні моменти та зв'язані з ними господарські обставини. Зрештою впливала на це дуже політична історія, що державне пошматувала сербохорватське населення. Не слід забувати, що сербів і хорватів роз'єднувала насамперед релігія: православ'я й католицизм. А це значить, одночасно, що й культурно вони належали до різних світів. Також іслям не залишився на них без впливу. Отже, з релігійного боку вони були поділені на три частини. З мовного — на дві, бо словінці під цим оглядом літературно осамостійнилися. Сербо-хорвати послуговуються двома абетками — кирилицею й латинкою, що культурно також їх роз'єднує. Але найгірше югославська єдність була перед світовою війною пошматована з політично-адміністративного боку, бо аж на 9 частин, з яких кожна жила під іншим режимом. Сербія й Чорна гора була самостійними державами. Босня й Герцеґовіна анектованими провінціями Австроугорщини. Хорватія мала автономію під Угорщиною. Далмація творила забуту переферію габсбурзької монархії, на яку зазіхали італійці титулом історичного права, Штірія та Карінтія (із словінським головно населенням) підлягали Відню й на кількох відтінках мусіли відстоювати свою національну відрубність: головно проти німців та італійців, але також проти спроби сербів і хорватів, творячи свого роду природний міст між цими двома осередками юґославської націогенези. Македонія ж виявляла наявні прямування до національного самовизначення супроти всіх балканських сусідів. Не можна отже дивуватися, що процес національної консолідації Югославії від початку зустрівся з дуже тяжкими й майже непереможними труднощами, хоча він міг спертися не лише на старших, але й на одній відносно недавній традиції. Маю на увазі т.зв. „ілліризм", соборницьку ідеологію з-перед сто років, що постала в добі національного пробудження сербо-хорватів і мріяла про об'єднання всіх південно-слов'янських племен. Проте, новочасний історичний й головно політичний розвиток південної слов'янщини не сприяв цьому. Навіть навпаки, новочасна націогенеза привела до трипартиції цієї Югославії. Бо попри сербів і хорватів, як двох народів близняків — з яких один культурно був орієнтований на схід і балканізувався, а другий — своїми традиціями зріднився із заходом, — постала ще третя югославська нація — словінці, що культурно також належали до західнього типу. Молода Юґославія поки що взяла під увагу цю національну свою трипартицію. Вона назвалася „Королівство Сербів, Хорватів і Словінців" (скорочено: С.Х.С.), визнавши так складність своєї національної структури. На жаль, молода ця держава незабаром знехтувала цю обставину, завдяки чому дедалі все більше заплуталася у своїх змаганнях до національної консолідації.

У значній мірі завинила тут її державна політика, що не рахувалася з національною структурою Югославії й силоміць хотіла об'єднати її централістичним шляхом. За думкою Сетона-Востона, великого приятеля Юґославії та одного з найкращих знавців югославської проблеми, цей „перебільшений централізм" є головною перешкодою до переведення національної консолідації цієї держави. Англійський згаданий націолог рішуче остерігає Беоґрад від диктаторських заходів, цебто від примусової сербізації Юґославії за рахунок несербського її населення, головно хорватського й македонського. Він відкидає цей пансербський централізм, що привів нарешті до диктатури, характеризуючи режим цієї останньої, як бюрократичний абсолютизм і напівфашизм. Особливо ж він заперечує новий адміністративний розподіл Юґославії. „Дев'ять банатів (цебто провінцій. Б.) — каже він, — за винятком двох — остільки протиприродні, що є неймовірним, аби вони могли проіснувати довший час. Спроба викреслити історичні назви, як: Сербія, Хорватія, Далмація, Босня й т.д., з яких кожна тісно зв'язана з минувшиною й героїчною історією народу, зробила дуже непопулярною цю реформу, як і з наведених так із практичних причин, всупереч протилежним твердженням представників цього режиму". Сетон-Вотсон має рацію, коли закидає цьому режимові, що він під покришкою національної соборности фактично хоче перевести пансербську гегемонію в Юґославії. Автор джерельної праці: „Юґославська проблема" зауважує з цього приводу: — „Ані Австрія, ані Угорщина разом чи нарізно не були в стані розв'язати югославського питання; невдача цих їх спроб була однією з найбільших траґедій передвоєнної доби й однією з головних причин великої катастрофи, яка впала на Европу. Сербії припала ця роля й вона від самого початку мала покладати свої надії на матеріяльні сили, які незрівняно менші, за можливості колишньої габсбурзької великодержави, але лише на свої моральні й духові сили, як це робив Піемонт в Італії, граючи ролю каменяра свободи, рівности й самостійности. На жаль, впродовж 12 років (писано у 1930 р. Б.) сербські провідники засвоїли тільки методи насильства й виявили себе нездатними до переведення взаємного порозуміння... Лише відновлення вільних відносин, які будуть визнані 8 історичними провінціями, як природна основа для югославського об'єднання й відкинення існуючого тепер перенапруженого централізму, можуть запобігти остаточному розвалу.

Сербія не має жодних виглядів на успіх, коли буде послуговуватися засобами, яких намагалися вживати Австро-Угорщина. Сербія мусить знову спертися на духовну зброю, що їй допоможе всі частини нації об'єднати під її прапором".

Наведене зауваження Сетона-Востона з приводу Юґославії має ширше й загальноетнополітичне значення. Передовсім воно цікаве з погляду питання про соборність. Бачимо, що національну соборність тяжко, якщо не неможливо здійснити шляхом механічного, державаного централізму. Скоріше навпаки: адміністративний централізм є найбільшою загрозою для національного-державного об'єднання. Децентралізація ж, як повчає приклад домініяльної політики Англії, є вірнішим шляхом, що веде до державної консолідації. Відтак наведена цитата Сетона-Востона заслуговує на увагу, як осторога від адміністративної „геометрії", яка нехтує історичні й етнографічні межі країн. Клясичним зразком цього може бути революційний поділ Франції на „департаменти", що свідомо нехтував не лише історичні провінції, з яких складалася ця держава, але й геоґрафічно-природні її райони, маючи на меті цим адміністративно-механічним способом здійснення політичного ідеалу: „єдиної й неподільної" республіки.

Юґославія не консолідується національне, доки не верне до Корфського пакту (з 1917 p.), що перед постанням цієї держави забезпечував трьом національним частинам повну політичну рівноправність. Звичайно, шляхом існуючої диктатури це не до здійснення. Диктатура, як політична система є великим шкідником національного самовизначення. Юґославія скоріше чи пізніше примушена буде до відновлення конституційного ладу на демократичних засадах.