3. Паннаціоналізм, як переходова криза націоналізму

Світова війна й пізніші революції, що у своїх наслідках не задовольнили визвольних змагань усіх поневолених народів, знехтувавши їхнє право на самовизначення, спричинили кризу передвоєнного націоналізму та сприяли появі сучасної його форми, цебто за моєю термінологією паннаціоналізму. В ньому слід розрізняти два різні аспекти: з одного боку ревізіонізм переможених держав, як напр., Німеччини або Угорщини, що під покришкою національної засади, хочуть відновити свій історичний „статус посідання" з-перед 1914 р. (пор. стор. 40-41), та змагання недержавних і поневолених народів, обійдених Мировою Конференцією й знову закріпачених, як напр., український народ, що опинився в гіршій ситуації, ніж польський після віденського миру 1815 року. Оскільки ревізіонізм перших є переважно зовсім безпідставним, бо наявно суперечить засаді самовизначення народів, остільки невдоволення й спротив других психологічно є зрозумілим, хоча вияви цього неоціоналізму не все доводиться уважати доцільним. На них, без сумніву, відбивається тавро загальної післявоєнної психози. Річ ясна, що у своїх сучасних формах цей паннаціоналізм є явищем переходовим. Є багато підстав уважати його виявом як теперішньої кризи взагалі, так і кризи націоналізму зокрема.

Цей нео- або паннаціоналізм хоче бути спробою не так нового світогляду, як скоріше світовідчування. Він програмове є емоціональний, а поруч з тим і вороже антираціональний, бо свідомо ірраціональний. Цікаво, що в його ідеології переважає заперечення, доказом чого часте вживання „анти" — при визначенню його ідеології. Маю перед собою новітнє видання „Доктрини фашизму" (1935) Б. Муссоліні, — програмової публікації, яка найкраще змальовує істоту й націософію сучасного паннаціоналізму. Отже, вже у вступному її розділі будівничий сучасної Італії з наголосом підкреслює антиіндавідуальний, антиліберальний, антисоціялістичний характер своєї політичної доктрини, одночасно стверджуючи авторитарний, корпоративний та тоталітарний її дух. Б. Муссоліні в одній із своїх промов (7.IV.1926) спеціяльно зазначив наявну антитезу між цим паннаціоналізмом та колишнім націоналізмом. „Ми, — казав він, — репрезентуємо зовсім нову засаду в світі, повну, рішучу та статочну антитезу демократії, плутократії, масонства; одним словом для всього світу безсмертних засад — 1789 року". Я наводжу цю цитату, як дуже характерну з боку ідеологічного визначення неонаціоналізму. Є зайвим критикувати своєрідне й упрощене соціологічне та філософічне розуміння засад 1789 року (демократія поруч із плутократією та масонством). Зрештою, Муссоліні сам відчуває незручність такої інтерпретації духової спадщини Великої французької революції, бо в ній же праці він кількома наворотами застерігається від можливого й виправданого закиду реакційности на адресу його доктрини, констатуючи, що фашистівська держава не є реакційною, але революційною й що фашизм не мріє про відновлення стану речей з-перед 1789 року.

Слід констатувати, що ідеологія фашизму, як й інших паннаціоналістичних доктрин, не відзначається послідовністю думок; слушніше, навпаки, характеризує її під цим оглядом наявний еклетизм. Напр., Муссоліні з одного боку заперечує демократію, а з другого — уважає фашизм „найчистішою формою демократії, бо демократії не квантитативної, яка базується на числовій більшості, але квалітативної, що має на увазі якість людей, цебто принцип еліти й випливаючого з цього приводу меншости. Фашизм, — він характеризує, як демократію організовану, централізовану, авторитарну". Або візьмемо інший зразок ідеологічної плутанини в доктрині фашизму, як її викладає Б. Муссоліні.

Він іронізує над містичним культом того „божества", що називається „нарід-, але це не перешкаджає йому згодом у зверненні до англійського загалу" (з 5.1.1924) констатувати, що „фашизм є безпосередньою маніфестацією народу". Таких ідеологічних суперечностей можна знайти чимало в теоретичних міркуваннях також інших лідерів сучасного паннаціоналізму.

Але є ідеологічні моменти типово характерні з націософічного боку для паннаціоналізму. Це напр., культ боротьби, як головного двигуна соціяльної динаміки. Конкретно, обожування війни й рішче заперечування думки всесвітнього та перманентного миру, як найвищого ідеалу людського поступу. Фашизм, — за думкою Б. Муссоліні „сприймає життя, як боротьбу...". Ця концепція відкидає „міт щастя й безнастанного поступу", а передовсім з погордою ставиться до „вигідного життя". Поруч з цим вона акцептує героїзм самопожертви до культу смерти включно. Немає нічого дивного, що паннаціоналізм усіх напрямків обожує війну й погорджує миром. Фашизм, — каже Муссоліні, — „відкидає пацифізм, що маскує втечу від боротьби й боязкість перед самопожертвою. Війна й тільки вона відносить до найвищого щабля напруження всіх людських сил і надає відзнаку шляхетности народам, що мають відвагу стати до неї обличчям".

Д. Донцов на вступі свого трактату: „Націоналізм" також з патосом підкреслює момент боротьби й культу війни, найхарактернішої ознаки свого неонаціоналізму. За його думкою, ввесь світогляд XIX ст. завалився. Всі його провідні засади були переможені сучасною історією. „Лише один закон вийшов недоторкнутим з катастрофи. Це закон боротьби, яку Геракліт називав початком всіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом тепер так само, як панував в печатках історії народів і держав.

Коли я згадую тут ідеолога українського націоналізму, то мушу при цій нагоді зазначити, що власне він різко й виразно розрізняє цей сучасний неонаціоналізм від його попередника з минулого століття, що за його думкою, не пережив катастрофи світової війни. Спробою обґрунтування світогляду цього нового націоналізму й є саме згаданий попередньо трактат Д. Донцова. „Як певний світогляд, — каже цей автор у передмові, — протиставляє своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізму XIX вік, націоналізмові упадку або провансальства" (Підкр. ориґ. Б.). Як бачимо з продовження наведеного уступу, Д. Донцов включає до цього „упадкового націоналізму" майже все, що дала українська націософія в минулому століттю". До цього типового провансальства я зачисляю, — каже він, — виймаючи з нього те, що треба вийняти дивну мішанину Кирило-Методієвства й Драгоманівщини, леґалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями: марксизма й комунізма з одної сторони, „есерівства" і радикалізма — з другої, нарешті — з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом. Ці напрямки різнилися між собою не в однім відношенні, навіть поборювали себе взаємно, але тим не менше всі вони корінилися в тім самім світогляді, якому, як світоглядові упадку, протиставлюю тут інший йому засадниче ворожий (Підкр. ориґ. Б.).

Не місце тут для полімічної критики. Цитую автора „Націоналізму" на доказ, що його концепція націоналізму цілковито розходиться з тим, що давніше так називалося й що отже для уникнення зайвої плутанини у самих основних поняттях доцільне було б розрізнити навіть у назві ці дві зовсім суперечні фази: в історії як національних змагань, так й їх ідеології, цебто націософії. Через це, на мою думку, краще залишити назву національзм для старшого його типу з минулого століття, а сучасну, після воєнну, його фазу назвати нео- або паннаціоналізмом. Це з історичного ідеологічного боку буде навіть логічним, бо справді суперечить існуючим поглядам на еволюцію, що якесь явище або процес починається з „упадкових" форм, щоб розвинутися до вищих. Дегенерація, цебто занепад звичайно буває на кінці,а не на початку розвитку.

Другою симпатичною ознакою націоналізму є надзвичайний культ держави, що доходить до своєрідного панетатизму. Як з етно— так й націософічного боку це факт дуже цікавий. Слід на ньому зупинитися. На сторінках цієї праці послідовно проводиться думка, що сучасна доба історії є націоцентрична. Характеризує її боротьба між нацією й державою за політичний провід. В цьому сенсі я доводжу, що світ і людство прямують до націократії, цебто до перемоги нації над державою й пристосування цієї останньої до життєвих потреб народів. Це значить, до удержавлення націй, як завершення самовизначення народів, зокрема недержавних і поневолених. Під цим оглядом націократія не є етатократією, що була виявом державного абсолютизму попередньої доби. Правда, криза націоналізму щодо цього почалася вже була в другій половині XIX ст., коли виявилося, що тип чистої „національної держави" не до здійснення й коло засада молодоевропейського націоналізму, що нація творить державу була в політичній практиці (напр. і головно в Угорщині та в Пруссії) перевернена догори ногами, цебто зформульована в зовсім протилежному сенсі, а саме: держава творить націю. Цим, звичайно, відчинялися двері до примусової асиміляції іншонаціональних меншостей й фактично заперечувалося право на національне самовизначення недержавних народів.

Цікаво, що сьогодні Італія, яка в минулому століттю дала, як ми бачили, найкращих ідеологів молодоевропейського націоналізму й вела рішучу боротьбу проти антинаціонального етатизму, стала ідеологічно на шлях крайнього панетитизма. Б. Муссоліні у своєму тут цитованому вже на попередніх сторінках трактаті — особливо підносить цей державний авторитаризм зовсім у дусі обожудання держави у філософії історії Геґеля. Він персоніфікує націю в державі, але пріоритет дає державі, як націогенетичному чиннику, замість того, що в дусі націократії уважати державу вислідом визвольних і самостійницьких змагань нації. „Не нація, — каже він, — творить державу, як це було в старій концепції, концепції натуралістів, що була базою для публіцистичних міркувань про національні держави XIX ст. Навпаки, держава творить націю, що дає народові свідомість його власної моральної єдности, спільної волі, а отже й творче існування...". Муссоліні не уважає національну свідомість, базовану на мовно-літературній відрубности, націогенетичним чинником. Для нього держава, — що спрямовує й поширює цю свідомість згори, є рішальним фактом під цим оглядом. Ніхто не буде заперечувати значення політичного отже й державного моменту, як першорядного в процесі сучасної націогенези. Адже самостійництво й соборництво є найвищим виявом національних змагань кожного народу. Але наведена концепція Муссоліні — це щось інше. Визнаючи державу за творця нації, а не її діло, вона властиво перекреслює засаду й право народів на самовизначення, як націогенетичного принципу. Вона дає право державній нації витворення недержавних народів в її складі. Фактична національна політика сучасної Італії пішла цим шляхом, оскільки вона веде безоглядну примусову асиміляцію іншонаціональних меншостей (югославських, німецької), до італізації прізвищ та імен словінців, хорватів. Звичайно, це жодна націократія, але абсолютистичний панетатизм, гірший за деспотизм Меттерхіна, проти якого виступила сто років тому „Молода Італія", — цей каменяр первісного й творчого націоналізму. Але що особливо вражав в паннаціоналізмі, це не так його доктрина або ідеологія, як політична практика.

Під цим оглядом паннаціоналізм багато дечого засвоїв із тактики большевизму, що в здійснюванню своїх засад не мав жодних моральних скрупулів, виходячи з аморалістичного становища, що „мета освячує засоби", цебто що партії для здійснення її завдань „усе дозволене". Правда, ідеологічно Муссоліні не є прихильником програмового аморалізму. Навіть, навпаки, у своєму трактаті він раз-у-раз підкреслює етичність своєї доктрини. Бо, за його думкою, моральна концепція „охоплює всю дійсність, як також і людську діяльність, що над нею панує. Жодна людська акція не уникне перед моральним осудом; нічого на світі не може бути позбавлене вартости, яку мають усі речі з морального боку". Це теорія. Практика фашизму, як каже цитований автор, — кермувалася іншим гаслом: "Me ne frego", яке тяжко на літературну мову перекласти, але сенс якого означає повну байдужість до засобів тактики. Муссоліні дабачає в цьому гаслі вияв егоїстичної філософії та „підсумок певної етнополітичної доктрини: це заклик до боротьби, приняття ризика, що виникає з неї: це новий стиль італійського життя" (підкреслення моє. Б.). Річ ясна, що в цей новий стиль „легко вкладається терор і насильство, як засоби до здійснення провідних ідей паннаціоналізму. Зазначаю знову, що під цим оглядом паннаціоналізм там, де запанував у державі, пішов слідами большевизму, що перший відчинив навстіж двері для масового терору й програмового аморалізму. Зрештою з цього боку спільним знаменником між большевизмом і паннаціоналізмом є диктатура, як політична система державного мистецтва.

Цікаво, що деякі інші варіянти сучасного паннаціоналізму відверто признаються й до ідеологічного аморалізму. Так напр., український паннаціоналізм, ідеолог якого Д. Донцов висуває „аморальність", правда, в лапках, як одну з вимог свого вольового націоналізму. Цей його „аморалізм" має бути запереченням існуючих моральних категорії, які автор „Націоналізму" відкидає в дусі своєї доктрини. Націоналістичний „аморалізм" визнає своїм „учителем і попередником" Макіявелі, автора славетного „Володаря", як підручника політичної та громадської етики. Може не так різко, проте не менш виразно зазначає „аморалізм" націоналістичної доктрини другий ідеолог українського паннаціоналізму, М. Сціборський, що у своїй „Націократії" (1935) зробив спробу усистематизовання цієї доктрини. За думкою цього автора, вибір засобів у визвольній боротьбі не повинен себе обмежувати ніякими „загальнолюдськими приписами справедливости", милосердя й гуманізму... М. Сціборський є під цим оглядом прихильником етичного релятивізму, що найкраще відповідає націоналістичному максималізмові, провідним гаслом якого є „Нація понад усе" (До речі, цитована книга згаданого автора названа „Націократія", під чим він розуміє концепцію „державно-політичного й соціяльно-економічного устрою, що її заступає організований український націоналізм". Крім спільної назви, ця концепція націократії не має нічого спільного з моїм її розумінням, як воно з'ясовано далі на сторінках цієї праці. Як я розрізняю націоналізм і паннаціоналізм, так, на мою думку, слід було б розрізняти й демократичну націократію від автократичної паннаціократії.

Найяскравіше виявився аморалізм паннаціоналізму в сучасній німецькій націософії, що зовсім відкинула етичні застереження. Так, напр., О. Шпенґлер, автор сенсаційного „Занепаду західнього світу" у своїй пізнішій праці: „Роки рішення" (Jahre der Entscheidung, дуже поширеної в Німеччині, особливо ж серед молоді, просто пише: „Історія людства — є історія війн"; „людина це хижак...". Коли я називаю людину хижаком, то не знаю, кого цим образив: людину чи звіря? Аджеж великі хижаки є найшляхетнішими тваринами найкращого типу". Є зовсім логічно, коли цитований автор цю свою расо- й націософію остаточно формулює в такій тезі: „Варварство є те, що я називаю сильною расою: отже вічно войовниче в типі людини-хижака" (підкр. моє. Б.).

Це майбуть найкращий вияв ідеології сучасного паннаціоналізму. Він свідомо й програмове хоче бути не „homo-", a „zoo" — філософією. Це поворот до науки Гоббса, що динаміку первісної соціогенези зводить до двох тез: „людина людині вовк" та „війна всіх проти всіх". Цей націоналістичний імперіялізм передбачав австрійський поет минулого століття Фр. Ґрільпарцер у своєму славетному афоризму: „Vom Humanitat, durch Nationalitat, zur Bestialitat" (Від людности через національність до звірства). Проте й без огляду на сучасні іноді зовсім некультурні прояви післявоєнного націоналізму та його антигуманістичну ідеологію, немає підстав для песимізму — Ґрільпарцер. Паннаціоналізм наших днів є переходовим явищем, викликаним світовою війною й революцією. Це або дитяча хороба молодого націоналізму поневолених народів, що боряться за своє національне самовизначення, або анахроністичне змагання розбитих і переможних великодержав за привернення іх історичного „стану посідання" з-перед 1914 року, фанатизм сучасного паннаціоналізму свідчить про те, що національна ідея досягла тепер своєї кульмінації. Тому я сучасну фазу історії називаю націоцентричною. А завжди так бувало, що коли якась ідея досягла свого вершка, боротьба за її здійснення переводилася з нечуваним фанатизмом, що не цурався жодного насильства. Пригадаймо, як ХV-ХIІІ ст., вся Европа горіла в пожежі релігійного фанатизму й кривавилася у жахливих війнах (напр. тридцятилітній). Але цей релігійний фанатизм минув: перемогла релігійна толеранція. Все людство сьогодні з пієтизмом згадує жертв цього релігійного звірства, що мученицько гинули тоді з вірою в перемогу релігійної справедливости, толеранції та рівноправности. Мине й сучасний паннаціоналізм, коли в практичній політиці переможе засада національного самовизначення й коли настане доба національної толеранції, цебто творчої націократії, що істотно розв'яже національну проблему, витворить передумови до співжиття й співпраці всіх народів, а таким чином зведе у нівець сучасний паннаціоналістичний фанатизм з його антигуманітарною ідеологією.