Видатки бюджетів обласних центрів України

у 2004 р. в розрахунку на одного мешканця ⁸⁵

(грн)

Обласні центри	Видатки:
	на освіту	на охорону здоров’я	соціальний за-хист та соціаль-не забезпечення	на житлово-комунальне господарство
Харків	145,4	130,7	107,8	72,1
Дніпропетровськ	161,8	140,8	85,2	107,2
Одеса	134,0	111,1	88,1	84,6
Донецьк	153,6	125,2	80,8	100,3
Запоріжжя	168,5	163,9	91,4	34,9
Львів	165,8	119,8	86,9	95,3
Миколаїв	151,6	110,1	87,8	47,8
Луганськ	156,1	144,8	89,6	51,3
Вінниця	150,5	120,9	106,8	51,5
Сімферополь	225,2	162,7	83,9	49,6
Херсон	202,0	144,8	90,9	29,5
Полтава	167,8	115,6	114,8	48,8
Чернігів	167,1	152,4	125,4	34,8
Черкаси	175,9	126,7	101,3	34,4
Суми	193,8	140,5	91,2	41,2
Житомир	183,1	117,6	87,6	57,0
Хмельницький	212,3	169,6	117,9	54,6
Кіровоград	178,9	115,0	105,1	53,0
Рівне	166,4	114,9	100,6	54,4
Чернівці	170,0	116,2	69,0	65,6
Тернопіль	177,1	115,7	105,9	57,0
Івано-Франківськ	177,7	119,4	105,6	89,7
Луцьк	203,7	134,6	135,9	38,9
Ужгород	229,0	134,0	93,8	43,5
Розмах варіації	95,0	59,5	66,9	77,7

В додатку 11 наведені видатки місцевих бюджетів адміністративно-територіальних одиниць України в розрахунку на одну особу наявного населення, які підтверджують раніше сформульовані висновки щодо диференціації зазначених видатків. Причому по всіх видах видатків максимальні значення спостерігаються у бюджеті столиці. Так, у 2004 р. в цілому по Україні видатки на державне управління з місцевих бюджетів були в розмірі 36 грн. на одну особу і коливалися від 11 грн. у м. Севастополі до 61 грн. в м. Києві. Видатки на освіту в середньому складали 229 грн., найменшими були у Луганській обл. – 183 грн., а найбільшими у м. Києві – 286 грн. Видатки на охорону здоровя мали середній рівень 184 грн, коливалися від 154 грн в Закарпатській обл. до 293 грн в столиці. Видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення мали середнє значення 132 грн., мінімальне – 100 грн в Луганській обл., максимальне – 191 грн. в столиці. Достатньо значними відхиленнями характеризуються видатки на житлово-комунальне господарство: при середньому значенні 45 грн., найменше коштів витрачалося на такі цілі в Закарпатській обл. – 14 грн на одну особу, в той час як у м. Києві – 150 грн. Середні розміри видатків на культуру і мистецтво в цілому по місцевих бюджетах України складали у 2004 р. 28 грн. на особу, в територіальному розрізі коливалися від 21 грн. в Сумській обл. до 47 грн. у столиці. Видатки на фізичну культуру і спорт в середньому були на рівні 10 грн на особу, найменшими у Житомирській і Херсонській обл. – 5 грн, найбільшими в столиці – 28 грн. Значними розбіжностями у розмірах характеризуються видатки на будівництво, якщо в середньому вони були на рівні 85 грн, при мінімальному їх значенні – 34 грн у Херсонській обл., а максимальному в столиці – 438 грн. Видатки на транспорт, дорожнє господарство та звязок в середньому складали по Україні 33 грн. і коливалися від 20 грн у Закарпатській і Івано-Франківській областях до 104 грн в столиці.

Таким чином, фінансування соціально значимих видатків з місцевих бюджетів здійснюється із значними відхиленнями від середніх показників по країні, що є наслідком відмінностей в економічному і соціальному розвитку територій, в наявній мережі об’єктів соціально-культурної сфери, яка сформувалася протягом тривалого історичного періоду. Коливання розмірів видатків в розрахунку на одного мешканця означає, що потреби місцевого населення задовольняються по-різному в різних територіальних утвореннях.

Спостереження динаміки соціально значимих видатків місцевих бюджетів адміністративно-територальних одиниць України, в розрізі місцевих бюджетів окремих видів і бюджетів однотипних територіальних громад (за статусом і кількістю населення) показало, що:

 найбільш рівномірно по території країни здійснюється фінансування з місцевих бюджетів закладів і заходів у сфері освіти і охорони здоров’я;

 відмінності у розмірах видатків по соціальному захисту і соціальному забезпеченню населення значною мірою були спричинені передачею виплати окремих видів даних видатків з державного бюджету на місцеві, що і зумовило залежність їхнього розміру від сукупних доходів місцевих бюджетів;

 видатки на утримання обєктів житлово-комунального господарства, культури, мистецтва, засобів масової інформації, фізичної культури і спорту більше ніж інші групи видатків залежать від фінансових можливостей органів місцевого самоврядування і мало піддаються процесам фінансового вирівнювання;

 причиною коливань розмірів видатків місцевих бюджетів на житлово-комунальне господарство як в часі, так і по території країни стало зменшення обсягів бюджетних дотацій житлово-комунальному господарству.

Головним інструментом проведення фінансового вирівнювання адміністративно-територальних одиниць країни в даний час є бюджетні трансферти. На рис. 6.2 наочно показано – якою мірою досягається вирівнювання бюджетної забезпеченості регіонів за допомогою дотацій та субвенцій, що надаються з державного бюджету – відповідним місцевим бюджетам.

Рис.6.2. Вирівнювання доходів місцевих бюджетів за допомогою

бюджетних трансфертів.

Виняткове значення фінансового вирівнювання для досягнення позитивної економічної динаміки в країні, реалізації завдань регіональної політики, забезпечення соціальної справедливості і політичної стабільності в суспільстві зумовлює доцільність дотримання наступних підходів при його здійсненні:

 перш за все необхідно враховувати об’єктивно існуючі розбіжності в економічному та соціальному розвитку регіонів, окремих населених пунктів, особливості їх місцезнаходження, природно-кліматичні, екологічні, демографічні та інші умови, які спричинюють диференціацію бюджетних видатків;

 механізм фінансового вирівнювання повинен бути узгоджений із визначеними у чинному законодавстві цілями та пріоритетами регіональної політики, враховувати встановлені критерії та перелік депресивних територій країни, які потребують додаткових фінансових ресурсів;

 вирівнюванню видатків місцевих бюджетів повинно передувати вирівнювання їх доходної бази, як необхідна передумова для створення рівних можливостей функціонування всіх територіальних громад, тобто для здійснення ними однакових видатків;

 важливим елементом механізму фінансового вирівнювання є ступінь вирівнювання доходів місцевих бюджетів, яку доцільно встановити з метою забезпечення заінтересованості органів місцевого самоврядування у збільшенні доходних джерел;

 кінцевою метою вирівнювання видатків бюджетів органів місцевого самоврядування повинно бути забезпечення надання суспільних послуг населенню кожної територіальної громади на єдиному рівні, який гарантується законами країни.

Відзначені засади фінансового вирівнювання реалізуються в процесі формування механізмів надання фінансової допомоги місцевим бюджетам Вихідною умовою забезпечення ефективності даних механізмів є застосування єдиних, прозорих, науково обгрунтованих підходів щодо державної фінансової підтримки розвитку територій.

8 вересня 2005 року в Україні був прийнятий закон “Про стимулювання розвитку регіонів”, який визначив правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій. Сформульовано сутність стимулювання розвитку регіонів - як комплексу правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному та регіональному рівнях, максимально ефективного використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави в цілому.

Метою стимулювання розвитку регіонів визнано наступне:

 забезпечення сталого розвитку регіонів в інтересах усієї України, підвищення рівня життя населення, подолання бідності та безробіття, формування середнього класу;

 ефективне використання економічного, наукового, трудового потенціалу, природних та інших ресурсів, а також особливостей регіонів для досягнення на цій основі підвищення рівня життя людей, оптимальної спеціалізації регіонів у виробництві товарів та послуг;

 створення рівних умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України;

 забезпечення додержання визначених державою соціальних гарантій для кожного громадянина незалежно від місця його проживання;

 подолання депресивного стану окремих територій, своєчасне і комплексне розв'язання проблем охорони довкілля.

В законі від 8 вересня 2005 р. узагальнені основні засади, на яких повинно формуватись стимулювання розвитку регіонів в нашій країні, це:

 збалансування загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів розвитку, визначення державою з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування науково обґрунтованих пріоритетних напрямів регіонального розвитку;

 програмно-цільовий підхід до розв'язання проблем соціально-економічного розвитку, створення сприятливого інвестиційного середовища в регіонах;

 максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до споживачів цих послуг;

 концентрація на конкурсній основі коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також інших ресурсів з метою досягнення найбільш ефективного їх використання для цілей регіонального розвитку;

 співробітництво та взаємна відповідальність центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, наукових і громадських організацій та інших суб'єктів у виконанні завдань регіонального розвитку.

В документі вперше у вітчизняному законодавстві дано тлумачення поняття “регіон”, під яким в законі розуміється територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя. Крім того, визначено сутність поняття “депресивних територій”, дана їх класифікація та вказані показники розвитку, за якими території набувають цього статусу.

Депресивна територія - це регіон чи його частина (район, місто обласного значення або кілька районів, міст обласного значення), рівень розвитку яких за показниками, визначеними у Законі, є найнижчим серед територій відповідного типу.

Депресивні території поділяються на такі групи:

1) регіони;

2) промислові райони - райони, у яких частка зайнятих у промисловості перевищує частку зайнятих у сільському господарстві;

3) сільські райони - райони, у яких частка зайнятих у сільському господарстві перевищує частку зайнятих у промисловості;

4) міста обласного значення.

Статус депресивної надається території з метою створення правових, економічних та організаційних засад для вжиття органами державної влади та органами місцевого самоврядування особливих заходів для стимулювання розвитку таких територій.

Депресивними визнаються:

регіони - у яких протягом останніх 5 років найнижчі середні показники валової доданої вартості на одну особу;

промислові райони - у яких протягом останніх 3 років є найвищими середні показники рівня безробіття, зайнятості у промисловості, найнижчий обсяг промислового виробництва на одну особу та найнижчий рівень середньої заробітної плати;

сільські райони - у яких протягом останніх 3 років є найнижчими щільність сільського населення, природний приріст населення, найвищою - частка зайнятих у сільському господарстві, найнижчий обсяг виробництва сільськогосподарської продукції на одну особу та найнижчий рівень середньої заробітної плати;

міста обласного значення - у яких протягом останніх 3 років є найвищими середні показники рівня безробіття, зокрема довготривалого безробіття, та найнижчим рівень середньої заробітної плати.

Депресивними визнаються промислові та сільські райони, а також міста обласного значення, відзначені показники розвитку яких відповідають одночасно всім вищезазначеним критеріям.

Визначення вихідних понять та критеріїв депресивності територій створює необхідні передумови для практичного втілення основних принципів державного стимулювання регіонів, задекларованих у законодавстві:

 об'єктивність і відкритість при визначенні територій для державного стимулювання їх розвитку;

 одночасна концентрація зусиль і коштів на відносно невеликій кількості територій з метою досягнення максимального соціально-економічного розвитку;

 неприпустимість використання цільової державної підтримки для фінансування поточних потреб територій;

 максимальне використання можливостей самих територій у розробці і реалізації системи заходів з подолання депресивності.

Основними формами державної підтримки регіонів з метою стимулювання розвитку депресивних територій є:

- цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;

- надання державної підтримки, у тому числі фінансової, малим підприємствам, сприяння формуванню об'єктів інфраструктури розвитку підприємництва (бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційні та консалтингові центри, венчурні фонди тощо);

- спрямування міжнародної технічної допомоги на розв'язання актуальних соціально-економічних та екологічних проблем, а також здійснення інших найважливіших заходів;

- сприяння зайнятості населення, забезпечення цільового фінансування програм перекваліфікації та професійного розвитку трудових ресурсів, стимулювання трудової міграції, удосконалення соціальної сфери, зокрема житлового будівництва, охорони здоров'я та охорони довкілля;

- надання іншої державної підтримки.

В законі “Про стимулювання розвитку регіонів” визначено порядок фінансування заходів щодо стимулювання їх розвитку та подолання депресивності територій. Так, вказано, що фінансування проводиться за рахунок коштів, передбачених на цю мету в законах України про Державний бюджет та рішеннях про місцеві бюджети (Автономної Республіки Крим, обласних, міських міст обласного і республіканського Автономної Республіки Крим значення та районних бюджетів, інших джерел відповідно до законодавства.

Обсяги фінансування реалізації угод щодо регіонального розвитку та виконання програм подолання стану депресивності територій повинні щорічно передбачатися у проектах Державного бюджету України та рішеннях про місцеві бюджети відповідними бюджетними програмами.

Важливою нормою закону від 8.09.2005 р. є встановлення граничних розмірів фінансування заходів щодо стимулювання розвитку регіонів. Вказано, що сума коштів, яка передбачається на фінансування всіх програм подолання депресивності територій протягом одного року з державного бюджету, не може бути меншою, ніж 0,2% доходної частини державного бюджету за відповідний період. Проте дія даної норми на 2006 р. призупинена.

Під час визначення обсягів коштів, призначених для стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій, не повинні враховуватися суми дотацій вирівнювання та субвенцій, що спрямовуються на виконання органами місцевого самоврядування власних та наданих законом повноважень органів виконавчої влади, а також кошти, що спрямовуються згідно із законодавством на ліквідацію наслідків надзвичайних екологічних ситуацій, техногенних катастроф та стихійного лиха.

Вивчення положень закону “Про стимулювання розвитку регіонів” дає можливість зробити висновок щодо виняткового їх значення у процесі формування в Україні ринкової, соціально орієнтованої економіки, де будуть створені рівні можливості для динамічного розвитку усім адміністративно-територіальним утворенням.

Вирішення завдань фінансового вирівнювання досягається за допомогою певної системи форм і методів державної підтримки, проте центральне місце в ній займають процедури бюджетного регулювання і фінансової допомоги територіям у вигляді бюджетних трансфертів.