1. Творчість о.П. Довженка та його внесок у розвиток українського і світового кіномистецтва

Олександр Петрович Довженко (1894 –1956) – кінорежисер, кінодраматург і письменник – визначне явище світового кіно.

У 1925 році колишній вчитель, дипломат, художник, карикатурист Олександр Довженко зацікавився мистецтвом кіно, прийшов на Одеську кіностудію і спробував свої сили, поставивши дві короткометражки «Вася-реформатор» та «Ягідка кохання». Кінематографічним ремеслом він оволодів уже через два роки, створивши фільм «Сумка дипкур΄єра» – типовий європейський пригодницький фільм про те, як міжнародна солідарність моряків допомогла врятувати секретні документи загиблого радянського дипломатичного кур΄єра. Достатньо вигадливий для свого часу, фільм мав успіх у глядача і це відкрило режисеру дорогу для подальшої авторської кінотворчості.

Уже наступного року О. Довженко разом з оператором Данилою Демуцьким створив незвичайну для тодішнього екрану картину. У «Звенигорі» він виплеснув на екран глибинні джерела українського національного фольклору, на яких митець виріс біля берегів оспіваної ним у повісті «Зачарована Десна» річки свого дитинства.

«Звенигора» – фільм-легенда про історичну долю українського народу. Різні історичні пласти переплітаються в картині у дивовижну притчу про діда, який шукає прадавній клад – метафору прихованого народного щастя.

Складний за екранною мовою фільм, став принципово новим – суто мистецьким явищем, який вразив тодішню кінематографічну громадськість поетичною образністю в розкритті історико-філософських понять, глибоко народним символізмом.

Досвід «Звенигори» О. Довженко та Д. Демуцький застосували уже наступного року. Історико-революційний фільм «Арсенал», присвячений робітничому повстанню проти Центральної Ради, був сповнений ще виразнішою метафоричністю, художнім узагальненням екранних образів. Вражаючим образом трагедії Світової війни став гомеричний регіт отруєного газами німецького вояка у виконанні Амвросія Бучми; незабутнє враження залишав фінал картини, у якому арсеналець Тиміш залишався неушкодженим під градом петлюрівських куль, символізуючи невмирущість революційної ідеї.

Олександр Петрович Довженко не був першовідкривачем поетичного кіно. Процес образного і зокрема поетичного розкриття світу засобами кіно взагалі був характерний для другої половини 20-х років ХХ століття – періоду остаточного становлення мистецтва «німого» кіно. Однак серед багатьох кінематографістів-новаторів тільки він зумів розвинути на екрані глибоко народну, національну культурну традицію, що віками формувалася на поетичному образному матеріалі реального життя.

Цікавими були і подальші пошуки О. Довженка в галузі виражальних засобів поетичного кіно – звукові фільми «Іван» (1932) – про складний процес інтеграції сільського хлопця у процес індустріалізації, «Аероград» – поетичний епос про охорону східних кордонів СРСР (1935).

Фільми О. Довженка – «Звенигора», «Арсенал», «Іван», «Аероград», «Щорс», «Битва за нашу Радянську Україну» – високі зразки екранного епічного жанру, в якому життя рокривається в переламні моменти історичного народотворення.

Таким же епічним став здавалося б дуже простий сюжет «Землі», знятої на новій Київській кіностудії. Локальна історія про революційні перетворення на селі з розповіді про перепахані трактором межі перетворилася у Довженка та оператора Д. Демуцького на поетичний епос, що відкриває на екрані зримі образи невмирущої народної сили, вічного оновлення життєдайної землі. Дід-трудівник, який передає свою закоханість у життя малим дітям, танок тракториста Василя, перерваний кулею безсильного у своїй злобі ворога, нескінченний жалобний натовп на похоронах першого тракториста, що поєднується з плачем самої Природи, омиті життєдайним дощем яблука – весь цей образний лад «Землі» був справжнім поетичним проривом молодого ще екранного видовища в коло високих мистецьких творів.

Нарівні з «Панцерником «Потомкіним» С. Ейзенштейна, «Матір΄ю» В. Пудовкіна, «Наполеоном» А. Ганса, «Алчністю» Е. Штрогейма, «Земля»

О. Довженка засвідчила досконалу зрілість кіно, його спроможність не просто розповідати екранні історії, а розкривати глибинні проблеми людського духу, філософського пізнання світу.

Започаткована О. Довженком поетична традиція через кілька десятиліть стала мистецьким грунтом нової генерації українського поетичного кіно, яке також йшло від глибоко народного поетичного світобачення.

1939 року вийшов фільм О. Довженка «Щорс». Історико-біографічний фільм про героічного комдива створювався в умовах жорсткого особистого контролю Сталіна, який намагався створити нову канонічну історію Громадянської війни. Незважаючи на постійний тиск і нескінченні переробки, режисер створив напрочуд цілісний, хвилюючий екранний твір, у якому Микола Щорс у виконанні Євгена Самойлова не тільки ставав справжнім народним героєм, але й уособлював народні мрії про ідеального вождя – чесного, справедливого, безстрашного.

Поетична інтонація драматургії та звукозорових виражальних засобів, простота і образність екранної мови, в тому числі і безпосередньої мови персонажів фільму, ще більше посилювали приналежність фільму до жанру поетичного епосу. Цьому сприяла і напрочуд поетична, уважна до екранних образів операторська робота Ю.І. Єкельчика.

Визначний майстер кіно, він умів в одному кадрі, в одному екранному образі бездоганно передати квінтесенцію образного змісту картини, природну атмосферу історичної екранної дії. Достатньо згадати перший кадр фільму – соняшник та земля, вкрита вибухами, або епізод поховання Щорса, у якому за рахунок надзвичайно точної композиції було підкреслено невід´ємність народного полководця від рідної землі.

І головне, що поетичні екранні шедеври Ю. Єкельчика були абсолютно адекватні унікальній образній стилістиці О. Довженка.

Видатні мистецькі якості, образність і поетичність кіномови, високе громадянське напруження властиві і документальним фільмам Олександра Петровича, створеним у часи Великої Вітчизняної війни – «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні (1944). То було гнівне екранне звинувачення фашизму, дієвий публіцистичний заклик патріота до спротиву страшному ворогу. У цих фільмах О. Довженко показав ще небачений в кінодокументалістиці рівень образності дикторського тексту, блискучу монтажну майстерність.

Останній завершений фільм кіномайстра – «Мічурін» (1948).

У нього через політичну прискіпливість Сталіна теж була складна доля, однак навіть насильно позбавлений більшості поетичних екранних знахідок, фільм був неординарним мистецьким явищем, у якому О. Довженко створив хвилюючий образ високого творчого пошуку.

Фільми О.П. Довженко характерні не тільки визначним рівнем режисерської майстерності. Художня тканина картин органічно поєднувала філософську драматургію та поетичне операторське зображення, величний і водночас глибоко реалістичний пафос акторських образів. І головне – кожний його фільм був глибоко індивідуальним явищем, ніс на собі відбиток неповторної творчої індивідуальності автора, його поетичного світобачення, що відвело Довженкові виключне місце серед великих творців екранного мистецтва. Недарма під час всесвітнього опитування 1958 року «Землю» було включено провідними кінознавцями світу до числа кращих фільмів усіх часів і народів.