11. Фільми л. Бикова та особливості його акторської школи

Леонід Федорович Биков (1928 – 1979) – блискучий характерний актор радянського кіно, перш ніж зайнятись режисурою, багато років був одним з улюбленців кіноглядачів. Особливе всенародне визнання принесли йому колоротні, надзвичайно реалістичні образи Максима Перепелиці з одноіменної комедії про солдата строкової служби, підводника Акішина з «Добровольців», Петі Фокіна з «Приборкувачки тигрів», Гаркуші з фільму «На семи вітрах».

З дитинства мріючи літати, Л. Биков тільки 1972 року зумів реалізувати свою мрію хоча б на екрані, створивши на Київській студії художніх фільмів ім.. О.П. Довженка картину «В бій ідуть тільки «старики». Фільм цей майже три роки «пробивався» початкуючим режисером, яким був тоді Л. Биков, оскільки був зовсім нетрадиційним. ерой Радянького союзу, командир льотної ескадрильї Титаренко у сценарії займався зовсім небойовою, як на перший погляд, справою – вчив своїх підлеглих…співати й грати на музичних інструментах.

На щастя, здоровий глузд і надія на те, що народний улюбленець Л. Биков витягне і цю роль, перемогли і фільм було створено. «У бій ідуть одні «старики» – картина надзвичайно проста і глибоко народна. Її головна цінність – череда глибоко реалістичних, психологічно переконливих і абсолютно різних екранних образів звичайних бійців Великої Вітчизняної, для яких героїзм і самопожертва в ім΄я перемоги над ворогом стали буденною нормою життя.

Сценаристи Л. Биков, Є. Онопрієнко, О. Сацький створили глибоко людяні, безумовно життєві і цікаві характери, кожен з яких має неповторну індивідуальність. Такий різноманітний за формою і єдиний за настроєм ансамбль персонажів не часто зустрічається навіть у гарних кінофільмах. Під стать йому були і виконавці: досвідчений механік Макарич – Олексій Смирнов, старший лейтенант Смірнов – Володимир Талашко, «Кузнєчик» – Сергій Іванов, «Смуглянка» – Сергій Підгорний, комполка – Віктор Мирошніченко, Маша – Євгенія Симонова, Зоя – Ольга Матешко та інші.

Стиль акторської гри кожного з учасників цього органічного ансамблю практично однаковий – безумовна психологічна правда.

Саме психологічна, оскільки багато компонентів змісту картини зовсім не відповідають можливим історичним реаліям, або спресовані у сюжеті з багатьох різноманітних подій фронтового життя. Але в кожному епізоді екранні герої поводяться так, як поводились би в конкретній ситуації саме носії такого психологічного життєвого типу.

Висока правда мистецького образу в кожній із ролей заміняє собою побутовий фактаж реального життя. А тому і достатньо штучна драматургічна ситуація – «співуча ескадрилья», виходить за межі факту, набуваючи образного звучання – безумовної віри у перемогу людяності й добра над всесвітнім злом.

Приблизно так само намагався режисер створити ще один акторський ансамбль – у наступному фільмі «Ати-бати, йшли солдати». Володимир Конкін, Іван Гавриленко, Віктор Мирошніченко, Сергій Іванов та інші актори також відзначились ретельним проникненням в образи, однак єдиного ансамблевого камертону, яким у попередньому фільмі був напрочуд оригінальний сюжетній прийом, у новому фільмі не було. Отож і вийшов просто ще один непоганий фільм про героїзм радянських воїнів.

Урок цієї картини, на жаль останньої у творчому доробку майстра, який пішов з життя внаслідок трагічного ДТП, полягає у тому, що створення самобутнього акторського ансамблю можливе лише на основі адекватно самобутньої драматургічної основи.