2. Провідні риси стилістики і виконавської майстерності у видатних досягненнях світового кіномистецтва 30-х років хх століття – фільмах ж. Ренуара «Велика ілюзія» та о. Уеллса «Громадянин Кейн»

Фільм французького режисера, сина видатного художника – імпресіоніста Огюста Ренуара, Жана Ренуара (1894 – 1979) «Велика ілюзія» (1937) входить до уславлених «12 найкращих фільмів усіх часів і народів», так само, як і створений 1941 року фільм американського режисера Орсона Уеллса (1915 – 1985) «Громадянин Кейн».

«Велика ілюзія» – чи не перший на Заході фільм, у якому в критичний час розв´язування майбутньої світової війни на весь голос було поставлене питання про неможливість такого розвитку подій, про необхідність досягнення порозуміння навіть між людьми з ворогуючих країн, показана війна як стан, несумісний з людською і національною гідністю. Герої фільму – французькі офіцери, які прагнуть вирватись з німецьких таборів для військовополонених і таки втікають завдяки солідарності і самопожертві одного з них. Їм протистоїть німецький офіцер, у якому органічно поєднані людяність та аристократичний снобізм, розум та сліпе почуття обов´язку.

«Велика ілюзія» – абсолютно звуковий фільм у тому сенсі, що це фільм розмовний. У дуже багатьох фільмах того раннього періоду звукового кіно за інерцією зберігалась стилістика «німого» періоду, якій була властива емоційна дія кожного з персонажів. У сценарії драматурга Шарля Спаака дія спиралася гловним чином на виразний діалог і персонажі повинні були активно взаємодіяти між собою. А саме це булом тим принципово новим, що відрізняло розгортання сюжету у «німому» і звуковому кіно. Природно, що не Ш. Спаак і Ж. Ренуар відкрили цю особливість нового екранного мистецтва, але вони зуміли реалізувати цей принцип повною мірою. У фільмі глибоко розкритий волелюбний характер французького народу, його патріотизм, небажання коритися насиллю. Хвилюючими є сцени численних втеч героїв з таборів військовополонених, спів «Марсельєзи» посеред легковажного канкану після звістки про хоча б незначну, але перемогу французької армії. Фільм відзначається і дуже високим рівнем зображальної культури. Композиції кадрів, драматичний характер освітлення, створені оператором Клодом Ренуаром – небіжем режисера, роблять «Велику ілюзію» одним з найпрофесійніших фільмів європейського кіно довоєнного періоду.

Картина американського режисера Орсона Уеллса – справжній шедевр постановочного кінематографу. Історія демагогічного медіа-магната, який помирає посеред нерозпакованих антикварних скарбів, залишивши тайну останніх нерозгаданих слів про «бутон троянди», в екранній інтерпретації О. Уеллса та оператора Г. Толанда перетворилась на метафоричну притчу про втрачений сенс життя. Автори створили на екрані надзвичайний світ мізансцен, через які пластично виявляються відносини персонажів, їх психологічний стан. Особливо виразно це зроблено в останніх частинах фільму, у яких дія відбувається здебільшого у величезному замку Кейна.

Один з кращих операторів світу Грегг Толанд (1904 – 1948) за допомогою глибинних перспектив та високохудожнього освітлення побудував кадри, які назавжди увійшли до історії кіномистецтва. Вони зримо показали психологічне відчуження між Кейном та його дружиною, самотність героя посеред нагромадження скарбів. Потрясає кадр, у якому панорама по розтрощених речах у точності нагадує риси величезного мегаполіса, знятого з літака.

Саме зображальна майстерність зйомок і мізансцен у поєднанні з оригінальною драматургією, що побудована на ефекті непізнаності реального життя людини, зробила «Громадянина Кейна» одним з кращих фільмів світового кіномистецтва.

Обидва ці фільми дуже різні, але є і дещо, що органічно їх поєднує – вражаючі образи головних персонажів.

Газетний магнат Кейн у виконанні самого Орсона Уеллса, лейтенант Марешаль – Жан Габен, фон Рауффенштайн – Еріх Штрогейм, відтворивши на екрані глибоко індивідуальні характери, зуміли зробити їх узагальненими образами великої художньої сили.

Кейн у виконанні Орсона Уеллса – абсолютний тип популіста-демагога, властивий усій американській політиці; фон Рауффенштайн у виконанні Е. Штрогейма – символ закостенілого аристократичного мислення і поведінки, у якому мирно співіснують трагічне відчуття загибелі цінностей старого життя і тупа відданість військовому обов΄язку, навіть коли він протиречить власним життєвим цінностям; Марешаль у виконанні Жана Габена – образ нескореного народного характеру, природного прагнення волі.

І водночас – усі три образи сповнені живих переживань, емоційних тонкощів, яскравих проявів маленьких людських слабостей. Усіх трьох акторів об΄єднує хвилююча здатність жити правдивим екранним життям і водночас постійно бути «зіркою» – відточеною і неповторною у кожному екранному русі, кожній посмішці чи трагічному прояві страждання.

На відміну від традиційних американських акторів – зірок початкового періоду звукового кіно – К. Гейбла, Д. Гілберта,

Д. Фербенкса, Д. Уейна та навіть Гері Купера, які у кожній ролі являли собою певний стійкий екранний тип, О. Уеллс, Ж. Габен, Е. Штрогейм створювали не екранні, але глибоко життєві образи, роблячи фільми, у яких вони знімались, не тільки високохудожніми, але й глибоко правдивими витворами мистецтва.