8. Голлівудська система «кінозірок» та її значення для розвитку кінематографа

Невелике містечко Голлівуд, у якому на початку ХХ століття було збудовано студії кількох найбільших американських кінокомпаній – своєрідний символ американської кіноіндустрії.

Саме у його студіях народилось явище, найбільш характерне для американського кіно ­­­­– система «кінозірок». Ще в роки Першої Світової війни почалося своєрідне обожнювання глядачами найпопулярніших акторів – підвищена цікавість преси, бажання наслідувати улюбленців у стилі одягу, зачіски, поведінки тощо.

Своєрідними першими «кінозірками» були Мері Пікфорд і Ліліан Гіш – постійна виконавиця головних ролей у фільмах Д. Гриффіта («Зламана лілія», «Нетерпимість»).

У роки Першої Світової війни у Голлівуді вже вироблялися сотні різноманітних фільмів, які вимагали постійної реклами. І для цього система «кінозірок» виявилась найефективнішою. Портрети Мері Пікфорд і Дугласа Фербенкса друкували на будь-якій косметичній і кондитерській продукції, не кажучи вже про пресу.

Ненабагато відставали від них зіркові статуси екранного ковбоя Вільяма Харта, кіноаристократки Алли Назімової, рокової красуні Теди Бари, коміків Бастера Кітона і Гарольда Ллойда.

«Зіркова» система напрочуд добре вкладалася у структуру того оповідного кінематографа, створення якого вивело американське кіно на перше місце в світі за популярністю серед масового глядача, і основою якого був розвиток цікавого сюжету, пов΄язаного з долями головних героїв.

Це явище було розвинуто і перетворено на важливий чинник кіноіндустрії у 20-ті роки. Особливу роль у процесі формування системи «кінозірок» відіграли визначні діячі кіноіндустрії – Уільям Фокс (компанія «ХХ вік Фокс»), Джесс Ласкі та Адольф Цукор («Парамаунт»).

Студії штучно створювали навколо виконавців провідних ролей атмосферу загального поклоніння. Контракти з акторами, обраними на роль «зірки», передбачали певний стиль життя, поведінки, спрямовувались на утворення стійкого індивідуального іміджу актора.

Серед провідних голлівудських «зірок» окрім виконавиці ролей «вічних дівчаток» слід відзначити таких улюбленців публіки як володаря неповторно чарівної посмішки Дугласа Фербенкса, невимовно привабливого «східного шейха» Рудольфо Валентино, загадкових кіноідолів Полу Негрі, Глорію Свенсон. Студія «Метро-Голдвін-Майєр», яку називали «фабрикою зірок», монопольно володіла великою Гретою Гарбо.

«Культові зірки» зазвичай були прикуті до певних кіностудій багаторічними контрактами. Аби розірвати їх з якихось причин, потрібні були не тільки величезна популярність, але й роки боротьби з корпораціями, що було під силу тільки окремим видатним акторам.

Природно, що продюсери, які у 20-ті роки остаточно стали провідною фігурою кіно виробничого процесу, намагалися формувати сценарні портфелі таким чином, аби «зіркові» ролі вкладалися у комерційно прибуткові стереотипи щодо екранного типажу їх виконавців. Такий стан речей робив багатьох виконавців заручниками перших вдалих екранних образів, за рамки яких вони не могли вийти протягом багатьох років, а то й протягом усього акторського життя.

«Зіркова» система дозволяла не тільки сформувати суспільний «культ» окремих визначних акторів, але й призвичаїти глядача до акторів-ремісників, які, на думку продюсерів, мали певні необхідні для «просування» кінематографічної продукції риси.

Загалом, система «зірок» мала і позитивні і негативні риси. Дозволяючи підміняти талант красою, обмежуючи творчий діапазон визначних майстрів, вона водночас привертала до світу кіно величезну кількість молодих людей, серед яких досвідчені фахівці могли обрати дійсно талановитих акторів, які надалі складали «золотий фонд» американської акторської школи.

9. Аста Нільсен як еталон професійного кіноартиста «німого» кіно

1910 року на данській студії «Нордіск» з΄явилась мало кому відома театральна акторка Аста Нільсен (1881 – 1972). Оператор, який знімав її перші кінопроби, категорично заперечив проти участі дівчини у зйомках, оскільки обличчя Асти було абсолютно стандартним, без натяку на щось особливе, харизматичне. І вже зовсім неприйнятним на погляд досвідченого тогочасного кінематографіста була її манера акторської гри – абсолютно позбавлена звичних для глядачів афектації та пластичного перебільшення, які вважалися головним засобом виразу емоцій на «німому» екрані.

На щастя, художник і початкуючий режисер Урбан Гад домігся участі Асти Нільсен у зйомках фільму за власним сценарієм. Того ж 1910 року трагедійна мелодрама «Безодня» – про кохання вчительки музики до розбещеного атлета-циркача, вийшла на екрани багатьох країн.

Данський кінематограф на той час був одним з кращих і безперечно найкультурнішим у Європі. Але враження глядачів від перегляду «Безодні» було особливим – ця драма сліпого кохання стала фаворитом прокату всієї Європи. Своїм успіхом фільм зобов΄язаний виключно блискучій грі Асти Нільсен.

Зовні то була звичайна красива жінка стандартної зовнішності, стримана, розумна, дисциплінована в роботі, яка нічим не виділялась у натовпі. Але в кадрі вона повністю перевтілювалась у свій екранний образ. Шалені емоції та зміїна грація у «танці пристрасті» з «Безодні», глибокий психологізм у фільмі «До світла», аристократичне благородство та вибуховий динамізм в ролі Гамлета з фільму «Коли Гамлет – жінка», найтонші мімічні деталі і життєва правда характеру, яка доходить до натуралізму – в ролі розкішної куртизанки у «Безрадісному провулку» – все це – Аста Нільсен.

Її екранні жінки глибоко й пристрасно переживали любовне почуття, яке завжди ставало для них трагічним конфліктом з реальним життям.

А. Нільсен була однаково органічна у зіграних ролях, під час рекламних компаній, у звичайному людському спілкуванні. Вона ретельно працювала над кожною роллю, об΄єднуючи власне її розуміння з екранним баченням режисера.

Увесь цей комплекс якостей дає підстави вважати Асту Нільсен не просто однією з перших за часом професійних кіноактрис світу, не просто однією з кращих актрис світового кіно, але й справжнім взірцем професійного підходу до акторської професії.

Слава А. Нільсен, яка дуже швидко разом з Урбаном Гадом переїхала до Німеччини, була заслужено фантастичною. На її честь назвали розкішний кінотеатр у Берліні, величезний дирижабль, і звичайно, називали новонароджених дівчаток.

На відміну від переважної більшості «зірок», Аста Нільсен і цю солодку ношу несла з гідністю і професійним розумінням.