9. Фільм с. Параджанова «Тіні забутих предків». Значення його естетики для подальшого розвитку українського кіно.

Сергій Йосипович Параджанов (1924 – 1990) – один з найсвоєрідніших майстрів світового кіно.

Фільм «Тіні забутих предків», створений ним 1964 року на Київській кіностудії художніх фільмів імені О.П. Довженка, був справжнім естетичним проривом не тільки в радянському, але й у світовому кіно. Його значення полягає у тому, що фільм продемонстрував величезні можливості цілісного образного, поетичного осмислення драматургічного сюжету і створення такої екранної форми розповіді, яка б цілком розвивалась у поетичній формі.

Спроби поетичного осмислення життя у творах кіномистецтва більш-менш успішно реалізовувались протягом багатьох десятиліть, починаючи з пошуків майстрів французького «кіноавангарду» 20-х років. Однак цей напрямок здебільшого виступав у формі умовної екранної драматургії, далекої від форм реального життя, або шляхом створення особливої поетичної атмосфери кінооповіді, як у французькому «поетичному реалізмі» 30-х років, репрезентованого такими фільмами, як «Аталанта» Жана Віго, «Набережна туманів» Марселя Карне, «Буксири» Жана Гремійона.

У «Тінях забутих предків» поетичний характер розповіді органічно було поєднано з реальністю життя героїв фільму; і вони – буковинські Ромео і Джульєта, і люди гірського краю, і рослини, і вівці, і обряди, і одяг, і земна краса об΄єднались у єдине ціле на основі поетичного світобачення авторів фільму. Більшість кадрів картини має певний метафоричний характер, особливості характерів героїв і виняткової природи Карпат роблять природніми навіть гострі суб΄єктивні виражальні засоби на кшталт крові, яка розливається по екрану.

Динамічна камера Юрія Іллєнка стала у фільмі своєрідним авторським оком, яке зберігає свою творчу індивідуальність нарівні з діями екранних героїв.

Поетичний характер твору органічно грунтується на нескінченній череді фольклорних звичаїв, одягу, обрядів, ще більше посилюючи цілісність образного авторського світобачення. Особливо це вбачається у своєрідних рефренах – образах трьох неначе біблійних овчарів, ридаючих голосах трембіт, у образах майже міфічних персонажів – Мольфара у виконанні С. Багашвілі, Палагни – Т. Бестаєвої.

З екранізації літературного твору – чарівної повісті Михайла Коцюбинського, фільм перетворився на екранну поему про трагічне кохання і вічні людські цінності.

Уважно переглядаючи фільм, розумієш, що поділяти його структуру на режисерську й суто зображальну, операторську неможливо. До того ж, авторська манера Сергія Параджанова і до «Тіней забутих предків», і після них практично не мала нічого спільного з головним фільмом його життя, всесвітньо визнаним шедевром. І навпаки, режисерська творчість Юрія Іллєнка, шлях до якої йому відкрила участь у створенні «Тіней забутих предків», повністю відповідає за своїм методом цій останній його роботі в якості оператора. Відомо, що робота над «Тінями забутих предків» проходила у безперестранній творчій дискусії двох визначних майстрів поетичного кіно. І напевно, ми маємо тут унікальний приклад справжньої творчої співпраці повноправних співавторів екранного твору – режисера й оператора.

Вплив «Тіней забутих предків» на подальший розвиток українського кіно важко переоцінити. Він став тим поштовхом, від якого прокотилася хвиля фільмів, які складають напрямок, відомий під назвою «український поетичний кінематограф», і сутність якого полягає у поетичному екранному відтворенні світу через органічні вияви національного українського характеру в історичному контексті епохи його формування.