6.3. Особливості економіки Туреччини

Початок суттєвих перетворень у турецькій економіці був покладений засновником республіки Мустафою Кемалем (Ататюрком) у 1923 р., проте значні економічні реформи розпочалися в країні в останній чверті ХХ ст. і були пов’язані не стільки з побудовою ринкової економіки, яка тут існувала завжди (на відміну від країн ЦСЄ), скільки зі значними структурними рефор­мами та очікуваним вступом до Європейського Союзу. Саме членство в останньому було проголошено головним завданням багатьох урядів, адже країна є рекордсменом щодо перебування в рангу аплікантів на вступ (заявка щодо членства в цій організації була офіційно подана в ЄС ще 14 квітня 1987 р.).

У цілому вважається, що країна належить до групи держав з динамічною економікою, яка ґрунтується на багатоукладності господарства, що охоплює сучасну промисловість, ремесла, екстенсивне та інтенсивне сільське господарство (питома вага останнього є більшою за 15 % ВВП країни, а кількість зайнятих у ньому разом з лісовим господарством та рибальством наближається до 40 %), доступний для багатьох європейців відпочинок і туризм, який давно вже поставлено на інтенсивну основу (у 1999 р. країну відвідало 6,9 млн іноземних туристів, а вже через рік — 10 млн, що забезпечує постійний дохід у розмірі 4,7 % ВВП). Туреччина має розвинутий приватний сектор, але держава продовжує відігравати значну роль у провідних галузях промисловості, транспорті, комунікаціях, а також у банківській сфері (так, у 1997 р. в країні існувало 57 комерційних банків, серед яких 7 були державними, 29 — приватними і 21 — іноземний). Окре­мо виділяються також 12 інвестиційних банків та банків розвитку. Найбільшим серед них є державний банк Ziraat Bankasi, якому належить 18 % усіх банківських активів країни.

Економічна ситуація в останні роки в Туреччині характеризувалася значними змінами в економіці, викликаними як об’єктив­ними, так і суб’єктивними причинами. Якщо на початку 1990-х рр. економіка країни відзначалася дуже високим темпом економічного зростання (10 % і більше), то після різкого падіння приросту ВВП у 1994 р. темпи зростання уповільнилися до 6,5 % (1995—1998 рр.), хоча й залишалися досить високими як для європейської економіки. 1999 р. виявився складним для Туреччини, коли відбулося накладання одразу двох негативних чинників впливу на національну економіку. З одного боку, мали місце два сильні землетруси, які завдали великої шкоди господарству, з другого — економічна криза в Росії та державах СНД, які на той час стали провідними імпортерами продукції легкої промисловості. Становище країни погіршилося ще й у зв’язку із фінансовою кризою, в основі якої лежав дефіцит бюджету (15 % ВВП), зумов­лений виплатами по відсотках державного боргу, які на той час становили 42 % усіх державних видатків.

Приєднуючись до митного союзу з ЄС у січні 1996 р. Туреччина розраховувала на суттєве збільшення припливу ПІІ, проте такого не відбулося, їх річне надходження не перевищувало 1 млрд дол. передусім через непевну політичну та економічну ситуацію в країні, побоювання тероризму, високого рівня корупції тощо.

Реформи уряду Еджевіта кінця 1990-х рр. мали на меті суттєві зміни в структурі господарства, жорстку бюджетну політику, реформу соціальної сфери, реорганізацію кредитно-банків­ського сектору, посилення приватизаційних процесів у країні. Криза 2001 р. призвела до необхідності посилення та проведення соціально-політичної реформи, тому що передбачала відхід від популізму та декларативності. Результати реформування почали відчуватися вже в 2002 р., проте найбільш рельєфно вони проявили себе у 2003 р. (зростання ВВП майже на 6 %), попередні данні щодо зростання ВВП у 2004 р. та прогноз на 2005 р. є майже тотожними — близько 5 %. Аналогічним є прогноз щодо рівня інфляції, найбільш пекучої проблеми країни за останні 15 років. Передбачається, що вона не перевищить риску у 12 % у 2004 р., а в 2005-му зменшиться до 8 %. Така ситуація по-різному оцінюється в Туреччині і в ЄС, адже поки що не має доказів тощо, що країна ввійшла в стадію сталого економічного зростання, хоча з другого боку немає підстав не довіряти ефективності економічних реформ, що відбуваються в країні. Додатковим чинником стабілізації можна вважати також надання кредитів з боку МВФ та Світового Банку, останній з яких у розмірі 16 млрд дол. надійшов у лютому 2002 р. (він був розрахований на три роки).

У рамках міжнародного поділу праці країна у першу чергу вирізняється продукцією текстильної, шкіргалантерейної та інших галузей легкої промисловості, які забезпечують майже 40 % її експорту, на другому місці — продовольчі товари (17 %) та металовироби (9 %). Основними партнерами з експорту виступають Німеччина, США, Великобританія, Італія, Росія, Франція.

Натомість у структурі імпорту (1998 р.) переважають машини та обладнання (29 %), напівфабрикати (16 %), хімічна продукція (14 %), а також транспортне обладнання та паливо. Найбільшими партнерами з імпорту є ті ж самі країни.

Початок переговорів Туреччини щодо її вступу до Європейського Союзу багато в чому є проблематичним насамперед тому, що доцільність цього кроку є непростою для всіх учасників майбутньої коінтеграції.

По-перше, населення багатьох європейських держав не схваль­но ставиться до майбутнього членства Туреччини в ЄС, перед- усім апелюючи до європейських документів, де чітко визначено, що тільки європейська країна може стати членом Євросоюзу (фор­мально це лише 1/9 території Туреччини).

По-друге, розрахунки європейських експертів довели, що витрати ЄС у разі повної інтеграції досягнуть 21 млрд євро у 2014 р., а вже у 2025-му вони сягнуть 28 млрд, що, природно, призведе до втрат відносно благополуччя нових та старих членів ЄС, натомість ефект економічного зростання від збільшення території Євросоюзу буде значно меншим.

По-третє, існує велика недовіра європейських країн щодо кордонів країни з Іраном, Сирією, Іраком та деякими іншими державами через реальну загрозу масованого в’їзду до ЄС нелегалів, контрабанди різних товарів, у тому числі наркотиків.

Утім в Євросоюзі не відмовляються від поглиблення кооперації з Туреччиною та потенційної її коінтеграції, адже після 2010 р. територіальний ефект розширення буде використаний, а відтак в ЄС висувають досить конкретні та чіткі вимоги зближення, які можна було б сформулювати так:

1. Повна відповідність політичним критеріям (так звані «Копенгагенські» (1993) критерії на вступ), які передбачають політичну свободу, низький рівень корупції, реформу законодавства, імплементацію демократичних принципів та правил. Крім цього, передбачається, що в країні буде створено передумови для такої ринкової економіки, яка б могла досягнути європейського рівня конкурентоспроможності.

2. Гострою проблемою країни залишається регіональна диференціація. Якщо північно-західна частина Туреччини нічим не відрізняється від Греції чи Португалії, то південно-східна є типовим прикладом країни, що розвивається. Саме ця проблема може призвести до виникнення так званих тактичних дій як Європейського Союзу, так і Туреччини (вимоги спеціального перехідного періоду, відтягування термінів вступу, розроблення спеціальних правил інтеграції тощо).

3. Строк виконання економічних критеріїв, за розрахунками аналітиків, триватиме не менше 10 років, а відтак Туреччині треба буде не менше сорока років, для тощо щоб досягти 75-від­соткового рівня доходів ЄС. Разом з тим, Туреччина може суттєво виграти від застосування європейської системи трансфертних платежів, яка становитиме 3—4 % ВВП країни.

4. Приєднання Туреччини до Спільної аграрної політики (САП) ЄС може докорінно змінити ситуацію на ринку продовольства Євросоюзу впродовж перших років адаптації. Тобто передбачається, що обсяги фінансової допомоги у передвступний період можуть виявитися великими для Євросоюзу, а відтак ЄС буде наполягати на швидкому реформуванні сільського господарства та значно менших обсягах субсидіювання аграрного сектору.

Подальше зближення Туреччини з ЄС є важливим і для України, адже серед усіх 12-ти країн—аплікантів на вступ у 2001 р. в цю країну постачалося товарів на суму 1 млрд дол. (майже 30 % загального обсягу) та 138,2 млн дол. імпорту (10 %). Обидві країни зацікавлені у розвиткові добросусідських відносин у межах організації чорноморського співробітництва.

1. Визначте спільні та відмітні риси у трансформації національ­них економік Болгарії, Румунії, Туреччини.

2. Чим відрізнявся механізм зближення Євросоюзу, з одного боку, з Румунією, Болгарією та, з другого, з Туреччиною?

3. У чому полягає специфіка болгарської економіки?

4. Назвіть і розкрийте специфічні риси та етапи трансформації економіки Румунії.

5. Охарактеризуйте специфіку економіки Туреччини.

6. У чому полягають ризики європейської економіки у разі коінтеграції Туреччини до ЄС?

8. Европейськая интеграция: Учеб. пособие. — М.: Международные отношения, 2003.

9. Економіка зарубіжних країн / За ред. А. С. Філіпенка. — К.: Либідь, 1998.

10. Європейська інтеграція та Україна / За ред. В. Є. Новиць­кого, Т. М. Пахомової, В. І. Чужикова. Навч.-метод. посіб. — К.: Мін-во економіки та з питань європейської інтеграції України МЗС ФРН, тов-во К.Дуйсберга (ФРН). — К. — Кельн, 2002.

11. Западноевропейские страны: Особенности социально-экономических моделей / Под ред. В. П. Гутника. — М.: Наука, 2002.

1. Експортна стратегія Туреччини // Діловий вісник. — 2004. — № 4. — С. 9.

2. Зенин Д. Болгария: шансы присоединения к ЕС // МЭ и МО. — 1999. — № 3. — С. 97—99.

3. О проблемах присоединения Турции и ЕС // БИКИ. — 2004. — № 144. — С. 1, 4—5, 16.

4. Парадоксы турецкой экономики // Рынок ценных бумаг. — 2001. — № 13. — С. 47—51.

5. Румыния — влияние перспектив вступления в ЕС на развитие экономики страны // БИКИ. — 2003. — № 110—111. — С. 4—5.

6. Турция — экономический подъем в результате про­ведения структурных реформ // БИКИ. — 2004. — № 45. — С. 1, 4—5.

7. Grabbe H. The constellations of Europe. How enlargement will transform the EU. — London: Centre of European Reform, 2003.

8. Jeffric I. Eastern Europe at the Turn of the Twenty First Century. — London — NY; Routledge, 2002. — pp. 155, 346—347.

9. Jones R. The Politics and Economics of the European Union. — Cheltenham: Edward Elgar Publ., 2001.

Розділ