1.4. Особливості взаємовідносин між країнами в умовах глобалізації

Нерівномірність розвитку держав світу та окремих їх регіонів залежно від цілей та ступеня покраїнового аналізу може бути визначена різним чином, що природно вимагає більш чіткої ідентифікації самого терміна «диференціація». Відкритий ще в ХІХ ст. К. Марксом закон нерівномірності розвитку країн світу наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. знайшов своє подальше втілення вже у вигляді закону нерівномірності соціально-економіч­ного розвитку суспільства в умовах глобалізації світогосподарських процесів. Суть його полягає в тому, що в умовах високої динаміки руху капіталу постійно виникатимуть суперрегіони з високим рівнем розвитку суспільства та авангардними технологіями і маргінальні та субмаргінальні зони, диспропорційність між якими посилюватиметься. При цьому можливості уряду вплинути на процес вирівнювання є обмеженими.

Сам процес прискорення стихійного руху капіталу у світовій практиці здобув назву турбокапіталізму (цей термін успішно використовують італійські дослідники Жан Карло, Паоло Савона), динамічного капіталізму чи глобального капіталізму. Саме поняття «капіталізм», яке практично не використовувалося у 80—90 рр. ХХ ст., на початку ХХІ ст. стає дедалі більш вживаним і відображає процес посилення диспропорційності між різними типами країн світу.

Дж. Д. Вульфенсон, Президент Групи Всесвітнього банку, вва­жає, що у світі існує різкий дисбаланс між багатими і бідними країнами, при чому в останніх з них щорічно створюється лише 20 % глобального ВВП, тоді як проживає 80 % населення планети.

За даними В. Ломакіна (Росія), рівень розбіжностей у продуктивності праці в 1890—1913 рр. за відношенням до провідної країни становив 0,43. У 1913—1959 рр. ця різниця зросла до 0,57. Проте й самі держави-лідери мають досить різні показники продуктивності національної економіки. Якщо взяти за основу названий вище показник у виробництві США за 100 % (1996), то в таких країнах як Нідерланди він становить 96 %, Швеції — 90 %, Франції — 83 %, Німеччині — 80 %, Японії — 73 %, Канаді — 68 %, Великій Британії — 67 %, Австралії — 51 % від американського рівня.

Суттєво посилилася диспропорційність між розвинутими державами та країнами, що розвиваються, не тільки в основних макроекономічних показниках. Індекс розвитку людського потенціалу визначається в країнах-лідерах — Норвегії, Ісландії, Швеції, Австралії та Нідерландах у межах 0,944—0,938, а в країнах-аутсай­дерах — С’єра-Леоне, Нігер, Ефіопія, Буркіна-Фасо та Бурунді — від 0,254 до 0,324. За даними В. Колесова та М. Осьмової (Росія) з 1970 по 1990 р. питома вага країн Тропічної Африки знизилася у світовому експорті какао-бобів з 80,3 % до 67,2 %, кави — з 26 % до 15 %, бавовни — з 30 % до 6 %, залізної руди — з 12,5 % до 2,5 %. У цілому частка держав африканського регіону у світовому експорті впала з 4,7 % у 1980 р. до 2 % на початку 90-х рр. ХХ ст.

Виходячи з наведених вище фактів, можна стверджувати, що суперечності 70—80 рр. ХХ ст. по лінії Захід—Схід (мається на увазі економічне протистояння капіталістичного і соціалістичного таборів) поступово замінюються на відносин Північ—Південь між розвинутими державами Європи, Північної Америки та Японії і решти світу. Модель взаємовідносин Півночі і Півдня французький економіст і політолог Ж.-К. Рюфен (G.-K. Rufin) визначає так: до держав Півночі відносяться різні країни з подібною демографічною структурою, однаковими духовними та культурними цінностями. Саме вони сформували суспільство споживання, де поважаються закони, існують демократичні принципи, висока відкритість економіки та чітко визначена тенденція інтеграції в систему світогосподарських відносин. Потенційно до цієї спільноти тяжіють країни Центральної та Східної Європи, країни Балтії, слов’янські народи.

Держави Півдня представлені переважно країнами, що розвиваються, для яких характерною є досить строката палітра інтересів і цінностей, також вони є неоднорідними за соціально-еконо­мічними показниками. З одного боку виділяють відносно багаті нафтовидобувні держави — Кувейт, ОАЕ, Саудівську Аравію, Бразилію, Таїланд, з іншого, найбідніші — Анголу, Афганістан, Бангладеш. У країнах цього регіону мешкає більша частина населення планети (приблизно 5/6), яка сконцентрована переважно у Китаї, Індії, Індонезії, Бразилії, Пакистані та Нігерії.

У науковій літературі досить поширеною є думка про те, що проблема нерівномірного розвитку криється передусім у різниці віросповідання та неприйнятті протестантської етики. Саме це на дум­ку авторів теорії «протестантської чи конфуціанської успішності» є прогнозованим «недоліком розвитку» багатьох країн світу. Разом з тим пропоноване пояснення «успіху—невдачі» національних моделей розходиться з теорією економічних циклів, слабо пояснює швид­ке економічне зростання Китаю, інтеграцію європейських країн з їх розмаїттям вірувань та ментальних уподобань тощо. Проте суперечності між країнами «золотого мільярда» та рештою світу мають місце, і у цілому їх можна звести до трьох основних блоків.