П’ять найбільших корпорацій світу, 2001 (млн дол.)

Ранг	Назва корпорації	Оборот (торговельний)	Прибуток	Кількість працюючих	Галузь
1	«Вол-Март Сторіс» (США)	245 435	7449	1 383 000	оптова та роздрібна торгівля
2	«Ексон Мобіл» (США)	213 914	17 106	97 900	переробка нафти
3	«Дженерал Моторс» (США)	197 923	671	365 000	автомобілебудування
4	БП («Бритиш Петроліум») Велика Британія	194 527	9025	110 150	переробка нафти
5	«Форд Моторс» (США)	181 344	– 6089	352 748	автомобілебудування

Джерело: 100 крупнейших предприятий мира: // Журнал европейской экономики. — 2003. — № 2 (3).

Системне лідерство притаманне американським фірмам в інноваційних галузях, зокрема у галузі інформаційних технологій. Так, за даними журналу «Business Week», у рейтингу 100 компаній цієї сфери 75 припадають на США, а три з них America Online (інтернеттехнології), Dell Computer (комп’ютери та периферія), Solectron (послуги щодо продажу програм та обладнання) є світовими лідерами. На США припадає 35 % (1998 р.) власників пер­сональних домашніх комп’ютерів, а кількість користувачів Internet щодо загальної кількості населення становить 38,4 % (найвищі показники у світі). Щотижня тільки в одній Силіконовій долині (штат Каліфорнія) виникає більше десятка нових компаній, які й утворюють так звану «нову економіку» (інформатика, телекомунікації тощо). Саме ця галузь у 1990-ті рр. створила понад 2 млн нових робочих місць. За індексом технологічних досяг­нень США поступаються тільки Фінляндії.

Природно, що такий напрям розвитку економіки країни потребує припливу нової робочої сили. США має позитивне сальдо міграції, активно розвивається процес «відпливу розуму» з інших країн світу, який суттєво посилився у 1990-ті рр. за часів президентства Біла Клінтона (узяти хоча б напрям стимулювання міграції програмістів).

3.2. Чинники і динаміка економічного розвитку

США стали світовим економічним лідером наприкінці ХІХ — у першій половині ХХ ст., коли значною мірою була змінена розстановка сил у глобальній економіці. Основними чинниками такого домінуючого становища були:

1. Перша та Друга світові війни: під час останньої країна не тільки не зазнала руйнації свого господарського комплексу, а й навпаки, подвоїла свій економічний потенціал, у той час коли європейські держави та Японія надовго вибули з конкурентної боротьби;

2. культ ринкових відносин та «гармонізоване державне втручання» в економіку країни, яке, з одного боку, стимулювало діяль­ність приватного бізнесу, з другого — не порушувало високий ступінь конкуренції;

3. високий рівень конкурентоспроможності товарів та послуг, що вироблялися в США на світових ринках та стійкий попит на них;

4. авангардні позиції американських фірм у виробництві високотехнологічних товарів, у тому числі таких їх видів, аналогів яким не існує в усьому світі;

5. наявність великого внутрішнього споживчого ринку, купівельна спроможність якого є найбільшою у світі;

6. відсутність (після Великої депресії 1930-х рр.) системних економічних криз. Відносно незначна амплітуда циклічних коливань не тільки не змінювала глобальний тренд розвитку США, а й навпаки, стимулювала модернізацію виробництва та сфери послуг, яка найбільшою мірою відповідала потребам суспільства;

7. велика ресурсна база, що значною мірою задовольняє внутрішній попит;

8. гнучка економічна та соціальна політика, що зазнавала постійних змін з огляду на конкретну економічну ситуацію в США та у світі.

Подібного роду чинники істотно вплинули на посилення позицій США у світовій економіці. Разом з тим, циклічність внутрішнього розвитку цієї країни у післявоєнний період продовжувала відігравати значну роль у зміні економічного курсу не тіль­ки у самих США, а й в інших державах світу. Різні дослідники виділяють кілька періодів у розвитку цієї країни у другій половині ХХ ст., проте найбільш доцільною, на наш погляд, є запропонована О. Погорлецьким (2001 р.) етапність розвитку країн упродовж 1945—2000 рр. з деякими доповненнями та уточненнями.

І. Пасивна антициклічна бюджетна макрополітика (1945—1962 рр.), період президентів Г. Трумена та Д. Ейзенхауера.

У цей період домінуючими були кейнсіанські заходи державного регулювання, які мали на меті прискорення темпів економіч­ного зростання, скорочення безробіття, використання федерального бюджету для активізації інвестицій. Замість збалансованого бюджету в країні переважав бюджетний дефіцит, за Д. Кейнсом, з типовим для нього недоліком — інфляцією.

ІІ. Бюджетний активізм (1962—1977 рр.) припадає на епоху президентства Дж. Кеннеді, Л. Джонсона, Р. Ніксона та Дж. Форда. На цьому етапі економічної історії США прийшло розуміння того, що ресурси екстенсивного економічного зростання вичерпані, сприятливі чинники розвитку економіки замінилися несприятливими, розпочалися суттєві циклічні коливання, що були пов’язані зі структурними кризами (енергетична, сировинна), а також стагфляцією. Норма валових нагромаджень у промисловості знижувалася, відбувалося стійке падіння норми прибутку.

На початку 1960-х рр. адміністрація Дж. Кеннеді перейшла до бюджетного впливу на сукупний попит, що отримав назву «кейн­сіанський фіскалізм». З початку 1970-х рр. виявився негативний бік забезпечення повної зайнятості, інфляція значно зросла (пригадайте з курсу макроекономіки, яку залежність ілюструє крива Філліпса?). Як результат — країна вимушена була перейти до політики градуалізму, тобто поступового регулювання сукупного попиту.

ІІІ. Кейнсіанський бюджетний консерватизм (1978—1980 рр.) припадає на період президента Дж. Картера. У цей період домінуючою стає ідея бездефіцитності бюджету, яка виявилася важливим інструментом боротьби з інфляцією. Попри все, останню подолати не вдалося, а «кейнсіанський ефект» щодо регулювання макроекономічних процесів не спрацював через відхід від застосування типових для цієї моделі інструментів та механізмів державного регулювання.

IV. Неоконсервативний етап розвитку (1981—1992 рр.) припадає на період президентства Р. Рейгана та Дж. Буша. Сукуп­ність заходів, яку запропонувала адміністрація Р. Рейгана, мала всі ознаки консервативної моделі і здобула назву «рейганоміки». Ця політика передбачала розв’язання трьох основних завдань: а) зниження рівня інфляції; б) збільшення темпів економічного зростання; в) забезпечення збалансованості федерального бюдже­ту. До її розроблення та реалізації були підключені кращі економісти США та Канади. Серед них окремо слід назвати Мілтона Фрідмена, Роберта Манделла (майбутні Нобелівські лауреати) та визначного економіста Артура Лаффера (пригадайте криву Лаффера). Ними була запропонована нова модель «економіки пропозиції» (supply-side economics), яка і стала важливою складовою «рейганоміки», а наукову економічну школу почали називати «чикагською» — за місцем роботи названих професорів. Трохи пізніше ідеї «чикагців» вилилися в основні постулати теорії монетаризму, домінуючої моделі розвитку суспільства кінця ХХ ст.

Основними заходами реалізації нової економічної політики США були:

1. жорстка кредитно-грошова політика, яка сприяла зниженню інфляції та підвищенню відсоткової ставки, що заохочувало іноземних інвесторів вкладати гроші в економіку США. Дуже скоро вона дала очікуваний ефект — у США з’явилися європейські, японські, арабські інвестори, що викликало як позитивний, так і негативний резонанс у суспільстві;

2. нова фіскальна політика, яка передбачала зменшення федеральних податків, що сприяло збільшенню рівня заощаджень та інвестицій;

3. перегляд соціальної політики, що примусило американців працювати більш енергійно, не розраховуючи на постійну підтримку з боку держави.

V. Модернізована макроекономічна політика 1990-х рр. припадає на період президентства Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого. Особливістю дії адміністрації Б. Клінтона стало відновлення регулятивної ролі держави та забезпечення стійкого економічного зростання. Основними заходами щодо реалізації нових цілей макроекономічної політики стали:

1. підвищення основних федеральних податків (ставка індивідуального прибуткового податку у цей період зросла з 31 до 36,9 %);

2. скорочення федеральних видатків;

3. збереження доцільної соціальної інфраструктури, в якій чіт­ко визначалася адресність цільової допомоги (у разі бідності, на період безробіття, догляду за дитиною після полог) тощо. При цьому забезпечувалося дотримання соціальних, федеральних та регіональних стандартів.

1999 р. був апогеєм розвитку американської економіки. Якщо у 1992 р. дефіцит державного бюджету становив 290,4 млрд дол., то вже у 1999 р. позитивне сальдо становило 80 млрд дол. Інфляція була знижена до 2—3 %, безробіття — до 4,5 % (нижче прийнятої норми безробіття), індекс ділової активності Доу-Джонса зріс з 3310 (1993 р.) до 10 913 (1999 р.). 14 січня 2000 р. названий вище показник досяг свого піку — 11 723 пункти.

Цей же період характеризується значним припливом іноземного капіталу в США, який уповільнився вже у 2000 р. (табл. 3.2).

Таблиця 3.2