5.4. Економіка Франції

5.4.1. Позиції Франції у світовій економіці та в Європейському Союзі

Франція — високорозвинута країна з ринковою економікою — належить до держав-лідерів і входить до складу великої сімки, в якій завжди відстоює національні позиції і має точку зору, що часто відмінна від багатьох інших. За розмірами території (551 тис. км²) та кількістю населення (61,5 млн жит., 2003 р.) вона є серед європейських лідерів. За обсягами ВВП посідає четвер­те місце у світі, поступаючись лише США, Японії та ФРН. У Європейському Союзі її ВВП (1,6 трлн євро) є меншим за німецький, проте цей показник стоїть майже в рівень з британським, що забезпечує відповідно до теорії європейських полюсів зростання макроекономічну конкуренцію.

Питома вага Франції у світовій економіці має досить значущий вигляд. Це приблизно 5,1 % світового ВВП, проте за показни­ками промислового виробництва її частка мала тенденцію до зростання з 5 % у післявоєнні роки до 6,5—6,6 % наприкінці 80-х рр. ХХ ст. У промисловій ієрархії країна посідає четверте місце у світі, однак за розвитком окремих галузей тримає світове і європейське лідерство. Так, ядерна енергетика країни посідає друге, після США, місце у світі, а за відносними показниками (вироб­ництво електроенергії на АЕС на душу населення та її питомої ваги у структурі виробництва енергії) не має собі рівних у світі. Франції притаманні також провідні позиції в аерокосмічній та авіаційній промисловості, вона посідає друге місце у світі за виробництвом та експортом зброї.

Досить сильні позиції має аграрний комплекс країни, що базується на багатогалузевому сільському господарстві та розгалуженій харчовій промисловості, за розвитком яких Франція посідає друге місце у світі і перше в Європейському Союзі.

Разом з тим, за рядом сучасних показників Франція має суттєве відставання. Так, за індексом технологічних досягнень (2000) країна посідає передостаннє (17-е) місце серед держав-лідерів. Питома вага в експорті високих і середніх технологій є меншою за США, ФРН, Великобританію та деякі інші постіндустріальні країни. За індексом розвитку людського потенціалу країна не увійшла навіть до числа п’ятнадцяти держав-лідерів і посідає скромне 17-е місце (0,925 у 2001 р.).

Разом з тим, позиції Франції як однієї із засновниць Європейського Союзу є визначальними у цій організації, які передусім складаються з її стратегічної мети щодо формування нової моделі об’єднаної Європи, зі збереженням у ній національної самоідентифікації окремих держав та регіонів, що отримало назву «голліст­ська Європа» (за ім’ям першого післявоєнного президента Франції генерала де Голля).

5.4.2. Французька модель економіки

Післявоєнний розвиток Франції проходив під впливом багатьох чинників, які зумовили подальший прогрес її економіки та соціальної сфери. Багато у чому засоби і стратегія реалізації амбітних планів уряду цієї країни спиралася як на посилення рин­кових важелів економіки, так і на застосування нетипових для неї підходів, які здобули назви індикативного планування та ди- рижизму. Посилення одного чи другою акцентів у моделі досягнення макроекономічної рівноваги господарства нерідко призводило до значних криз як на рівні уряду, так і на рівні підприємців, робітників та профспілок, позиції яких у Франції є більш значущими, ніж у багатьох інших державах. Саме у цих особливостях і криється своєрідність французької економіки, яку нерідко називають гібридом планових і ринкових підходів. Досить показовим при цьому був повоєнний період, під час якого уряд країни намагався знайти найефективніше поєднання кейнсіанських методів регулювання з розвитком підприємництва.

Основними чинниками, що зумовили економічну трансформацію економіки Франції у другій половині ХХ ст., були:

1. збільшення ролі держави та державної власності з 10 % вартості національного майна до 40—50 % на початку 1980-х рр. Формування конкурентоспроможних потужних ТНК (наприклад автомобільна корпорація «Рено») з високою питомою вагою державної частки у структурі акціонерного капіталу. Разом з тим, такий підхід нерідко виявлявся досить обтяжливим для французького бюджету, через який уряд був вимушений компенсувати збиток малоефективного державного сектору;

2. відмова у післявоєнні часи (1960—70-ті рр.) від політики колоніальних війн, які були занадто обтяжливими для Франції, а «ресурсний ефект», на який при цьому розраховували, ставав деталі низьким чи, інакше кажучи, непорівнюваний із понесеними витратами;

3. високі темпи науково-технічного прогресу й вдале поєднання державних та приватних інвестицій, спрямованих на розвиток ядерної енергетики, електротехнічної промисловості, хіміч­ної, хіміко-фармацевтичної промисловості, виробництва авіа­ційної техніки та засобів автоматики;

4. концентрація та централізація промислового та фінансового капіталу, значне зміцнення позицій французьких фірм на міжнародних та передусім на європейських ринках. Чіткий вибір та стимулювання розвитку галузей національної спеціалізації;

5. підтримка з боку держави фундаментальних та прикладних дослідних робіт у пріоритетних галузях французької економіки;

6. максимальне заохочення на компліментарній основі розвит­ку виробничої та соціальної інфраструктури, якість якої багато у чому стала зразковою в Європейському Союзі;

7. диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків з країнами Західної Європи, перш за все з Німеччиною, що дало додатковий ефект розвитку, викликаного зниженням трансакційних витрат французьких фірм у межах Європейського Союзу. Це привело до необхідності координації зовнішньоторговельної політики відповідно до існуючих в ЄС правил. Франція домоглася визнання за колоніями, які збереглися після Другої світової війни, статусу її заморських територій; на них також поширилася дія структурних фондів Європейського Союзу;

8. проведення гнучкої соціальної політики, яка ставила за мету зростання споживання, покращання демографічної ситуації, розширення внутрішнього ринку та формування високого рівня соціального забезпечення;

9. реалізація основних постулатів політики «дирижизму», основними рисами якого стали: застосування прямих адміністративних методів втручання в економіку через контроль за цінами, емісія цінних паперів, значна кредитна діяльність держави; актив­на підтримка державного підприємництва, прямі державні інвестиції в галузі бізнесу тощо.

Напряму з цією політикою була пов’язана планова модель управління економікою, в основі якої — концепція «держава — планіфікатор». Проте теорія і практика індикативного планування суттєво відрізняється від тих методів, що були використані в колишньому Радянському Союзі, а відтак досвід Франції щодо індикативного планування багато у чому заслуговує на докладне вивчення.

Одразу після Другої світової війни у 1946 р. генералом де Голлем було започатковано Раду з планування і створено Генераль­ний комісаріат плану, на які покладалися завдання щодо розроблення та запровадження загальнонаціональних планів. Функції цих органів не один раз змінювалися, так само як цілі та тривалість дії планів соціально-економічного розвитку. Проте унікальність трансформації планово-індикативної моделі країни є неповторною серед країн-лідерів насамперед через її системний характер, особливо високу роль держави та розвинуту соціальну сферу. Ці особливості значною мірою відбиває етапність реалізації основних напрямів національних планів.

Перший план (1947—1952 рр.) був планом відродження та модернізації господарства країни. Він визначив основні пріоритети розвитку Франції, які включали передусім базові галузі: вугільну промисловість, електроенергетику, виробництво сталі, прокату, цементу, сільськогосподарське машинобудування, транспорт.

Другий план (1953—1957 рр.), дещо нагадував типові для Радянського Союзу п’ятирічки і, за визначенням російського дослід­ника французької моделі розвитку Г. П. Чернікова (2002 р.), акцентував увагу на всіх видах виробничої діяльності. Проте головним його мотивом був все ж таки розвиток науково-технічного прогресу.

Третій план (1958—1961 рр.) був не досить реальним насамперед тому, що ставив завдання щодо збільшення за чотири роки на 20 % обсягу національного виробництва. Криза платіжного балансу 1957—1958 рр. та інфляція скоригували очікувані темпи зростання майже удвічі.

Четвертий (1962—1968 рр.), п’ятий (1966—1970 рр.), шостий (1971—1975 рр.) плани були цікаві передусім нарощуванням процесів індустріалізації та обороноздатності Франції, допомоги країнам, що розвивалися (насамперед колишнім колоніям), проведенням науково обґрунтованої політики внутрішньої регіоналізації. Наприкінці 1960-х рр. з’явилася досить незвична для світової економіки модель «індикаторів небезпеки», метою якої було попередження влади про загрозу виникнення економічної кризи. Проте ця система не стала високоефективною, тому що не мала достатніх важелів впливу на світову енергетичну кризу 1970-х рр., яка завдала великої шкоди господарству Франції. Упродовж цього періоду стало зрозумілим, що методика індикативного планування має значні хиби і її потрібно змінювати.

Сьомий план (1976—1980 рр.) мав уже більш конкретні цілі та рекомендації щодо збільшення капіталовкладень у промисловість, зменшення безробіття та забезпечення повної зайнятості, скорочення дефіциту платіжного балансу. У бюджеті були передбачені відповідні кошти на реалізацію програмних цілей.

З початку 80-х рр. збільшилися темпи структурної перебудови економіки перш за все за рахунок зміцнення позицій французьких компаній на світовому ринку, розвитку новітніх технологій та інвестування, проте амбітний восьмий план (1981—1984 рр.) не був реалізований і з часом замінений на проміжний. У його основі було чимало великих макроекономічних прорахунків та неточностей.

Дев’ятий план (1985—1988 рр.) стимулював економічне зростання з одночасним досягненням макроекономічної рівноваги, боротьбу з інфляцією тощо. На цьому етапі вперше була застосована система регіональних контрактів з главами місцевих органів управління, за якої вдалося чітко спланувати надходження фінансових потоків, що йшли на відродження депресивних територій та посилення просторового планування в країні. Цю регіональну модель управління територіями не один раз використовували в інших країнах Європейського Союзу. Серед постсоціалістичних держав її вперше наприкінці 1990-х рр. застосувала Польща.

Десятий (1989—1993 рр.), одинадцятий (1993—1997 рр.) та дванадцятий (1998—2001 рр.) національні плани розвитку були зорієнтовані на долання найболючіших для країни проблем: лібералізацію економіки, надання допомоги мігрантам та бідним верствам населення, стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу. Ці плани координувалися з існуючими в Європейському Союзі механізмами та інструментами стимулювання, наприклад Agenda-2000 (Порядок Денний — 2000), які чітко встановлювали принцип компліментарності щодо надання системної допомоги з боку структурних фондів ЄС.

Основні особливості індикативного планування та його специфіку в цій державі досить чітко визначив чиновник Комісаріату планування Б. Казе: «Французький план ніколи не опускається до рівня підприємства», а відомий економіст П. Боше зазначив: «Французьке індикативне програмування — це гнучке планування, котре не передбачає встановлення громадської власності на засоби виробництва. Більше того, в рамках загальної перспективи зростання воно тор­кається лише деяких з цілей, які підпорядковані ринковим меха­нізмам. Ці цілі встановлюються в межах цілої галузі, всередені якої фірми та підприємці користуються широкою свободою»¹.

Виходячи зі сказаного вище, можна зробити висновок про те, що специфіку існування французької моделі індикативного планування (прогнозування) зумовлювали такі характерні риси:

1. формування основного інституційного закладу — Комісаріату планування, який включав не тільки чиновників різного рангу, а й представників великих фірм та компаній, профспілок, університетських професорів, експертів, представників споживачів тощо, які були об’єднані у два види комісій: вертикальні та горизонтальні. Перші з них відповідали за провідні сектори французької економіки (промислове виробництво, транспорт, сільське господарство, сфера послуг). Горизонтальні комісії, як правило, спеціалізувалися на міжгалузевих проблемах, пов’язаних з особливостями фінансування економіки, наукових дослідженнях, регіонального розвитку тощо;

2. основні інструменти впливу на макроекономічну ситуацію: регулювання сукупного попиту та сукупної пропозиції, проведення політики «дорогих» чи «дешевих» грошей, надання пільг, дотацій та субсидій, підтримка державного сектора економіки (після 1970-х рр. його питома вага стала зменшуватися через невідповідність конкурентному законодавству);

3. перерозподіл фінансово-економічних ресурсів в інтересах розв’язання загальнонаціональних проблем та здійснення реформ. Посилення концентрації та централізації капіталу (у 1990-ті рр. розпочався процес децентралізації, який триває і зараз);

4. успішність здійснення соціальної політики та модернізація соціальної інфраструктури, що стало можливим лише за умов централізованого планування та фінансування з боку уряду;

5. введення системи контрактів між центральним урядом та місцевими, укладання «квазіконтрактів» між приватним підприємством та представниками державної адміністрації, що призвело до синергізму в реалізації широкомасштабних проектів, в яких були зацікавлені і державні, і приватні структури;

6. високий рівень оподаткування, що дозволяє, з одного боку, акумулювати фінансові ресурси та більш справедливо їх розподілити і перерозподіляти, з другого — висуває Францію на друге місце у світі (після скандинавських країн) за кількістю та розмірами податків, що, зрозуміло, відштовхує потенційних інвесторів. Так, наприклад, за даними Г. П. Чернікова (2002), тільки соціальні відрахування в країні є вищими, ніж у Німеччині та Великобританії на 7 %, у Японії на 13 %, у США на 15 %;

7. імплементація французької моделі планування та дирижизму на європейський рівень. Багато у чому існуюча зараз модель Європейської Комісії та інших євроструктур, розроблення чинного в ЄС семирічного плану розвитку, створення структурних фон­дів та проведення соціальної, регіональної та аграрної політики зумовлені тим, що Франція хоче бачити в європейських наднаціональних системах управління такі форми, які є найбільш порівнюваними з основними складовими її національної моделі.