5.5.2. Трансформація британської моделі розвитку

Після Другої світової війни Великобританія досить боляче переживала перехід до цивільної моделі розвитку економіки, що було пов’язано з дією низки чинників, які мали як позитив­ні, так і негативні наслідки для національного господарства. Найбільш значущими з них були такі:

1. приєднання до «плану Маршалла» (1948), який дозволив країні отримати майже 2,4 млрд дол. у вигляді поставок американських товарів та понад 300 млн дол. у вигляді короткострокових позик;

2. втрата ринків Арабського Сходу та Південно-Східної Азії, вплив на які до початку Другої світової війни був домінуючим;

3. введення вільного обміну фунта на долар, яке спровокувало досить потужну фінансову кризу 1947 р., після якої від цієї ідеї прийшлося відмовитись на найближчі роки;

4. припинення в серпні 1945 р. поставок по ленд-лізу (зброя та продукти харчування), за які у повоєнні часи прийшлося платити.

Унаслідок дії цих різновекторних чинників післявоєнна економіка Великобританії розвивалася вкрай нерівномірно. Ефектив­ність поставок з Америки теж виявилася не дуже високою, що послужило причиною того, що вже у 1950 р. лейбористський уряд країни відмовився від допомоги США за «планом Маршалла». Саме з цього періоду розпочинається формування нової національної моделі розвитку, яка у післявоєнний період мала всі ознаки неокейнсіанської. Як наслідок, уже на початку 1948 р. британська промисловість досягла рівня 1937 р., а вже на початку 50-х рр. перевищила його майже на ⅓.

Протягом 1950-х рр. тривала реалізація основних цілей кейнсіанської моделі за допомогою головного його інструменту — управління сукупним попитом та реалізацією принципу забезпечення повної зайнятості. Саме на цьому етапі відбулося розширення ролі держави в соціально-економічній галузі. На початку 1960-х обидва уряди консерваторів та лейбористів намагалися за допомогою традиційних кейнсіанських інструментів покращити платіжний баланс, що як правило, давало певний ефект. Саме у цей період високими темпами збільшувалася концентрація промислового та банківського капіталу, що призводило до досить суперечливого процесу: з одного боку, зростала роль та значення британських фінансових консорціумів у світовій та європейській економіці, з другого — швидкими темпами відбувалося нарощування присутності американського капіталу в британській економіці. Така диспропорція привела до посилення попиту на технологічні товари, які вироблялися за кордоном, а відтак і до суттєвого перевищення імпорту над експортом. Додатковим чинником кризи середини 1970-х рр. була переобтяженість британського бюджету військовими витратами, які на той період становили близько ¹/₅ тодішнього ВВП.

Економічний спад 1970-х рр. та наступна за ним тривала депресія призвела до системного погіршення економічної ситуації у Великобританії, основними проявами якої стали: криза платіжного балансу, погіршення зовнішньоекономічних позицій у світовому господарстві, зростання соціальної напруги, високі темпи інфляції, неефективність державного сектору економіки (перед- усім вугільної промисловості, яка все більше потребувала дотацій з бюджету). Один за одним починають розвалюватись кейнсіанські інституції, і першою з них була напівдержавна Національна Рада з економічно розвитку, створена ще у 1962 р., до складу якої входили представники уряду, бізнесу та профспілок. Саме у цей час у Британії відмовляються від моделі індикативного планування, яке було гордістю країни у 1960-ті рр. Значних змін зазнала також державна холдингова компанія Національне управління підприємствами, яке втратило функції управління, а перетворилося у рудиментарний орган держави.

З приходом до влади уряду консерваторів на чолі з Маргарет Тетчер у травні 1979 р. розпочався новий етап розвитку національ­ної економіки, який нерідко називають «неоконсервативний», а політику, що проводила тодішній британський Прем’єр, «тетчеризмом». Ідейною основою нової британської моделі була неоліберальна концепція Ф. фон Хайека, монетарна теорія М. Фрід­мена та його англійського послідовника У. Уолтерса, теорія «раціональних очікувань» М. Мінфорда та «міжнародного монета- ризму» Т. Бернса (Лондонська школа економіки). Окреслимо основні напрями реалізації нової економічної політики тодішнього уряду М. Тетчер.

1. Зміна економічної ідеології, у тому числі поглядів на роль держави у суспільстві. Основний творець «нового консерватизму» К. Джозеф чітко визначив суть нової концепції: «Існують межі користі, яку можуть принести урядові заходи для заохочення економіки, проте немає меж шкоди»¹.

2. Відхід від корпоратизму, який вважався в Британії основною ознакою демократичної моделі устрою суспільства та являв собою сукупність компромісів між державою, приватним бізнесом та профспілками щодо узгодження та прийняття відповідних рішень, до індивідуалізму, що орієнтувався на особисті переваги та особистий успіх.

Жорстке протистояння між урядом М. Тетчер та профспілками вугільників закінчилося поразкою останніх.

3. Децентралізація управління економікою, що мала на меті зменшити залежність від національного уряду і перекласти відповідальність за кінцеві рішення на місцеві органи влади. Цей процес у цілому відповідав європейському принципу субсидіарності, який було імплементовано в країнові моделі держав—учас­ниць ЄС у 1990-і рр. Він був схвально сприйнятий перш за все в Шотландії та Уельсі.

4. Масштабна приватизація, що мала місце у 1980-х рр., привела до того, що збиткові державні підприємства були чи закриті, чи продані приватному бізнесу, при цьому значна частина акцій від денаціоналізації реалізовувалась серед робітників та службов­ців на пільгових умовах. Другим напрямом цього процесу стала приватизація державного, у тому числі муніципального, житла, в ході якої значна частина британців, які викупили його, стали пов­ноправними власниками.

5. Контрактування підрядів на конкурентних засадах на послуги. Будівельні та ремонтні роботи, прибирання територій сприяло підвищенню їх якості та збільшенню зайнятості населення, а відтак і зменшенню рівня безробіття. З цим заходом була пов’язана також демуніципалізація державного майна, яке знаходилося в розпорядженні місцевих органів влади. При цьому в державній владі залишилися типові для всіх країн установи: пошта, лондонський транспорт, управління цивільної авіації; проте відтепер вони діяли вже як комерційні фірми.

6. Перегляд моделі взаємодії між державними та підприємницькими структурами через введення критерію «компліментар­ності» (доповнювальності, тобто такого, який діє й зараз в ЄС), за яким дотації та субсидії надходили від держави тільки виходячи з того, що у разі відмови у їх наданні реалізація проекту стане неможливою через відсутність коштів в інших джерелах чи відмови банків у наданні кредитів.

7. Введення нової моделі захисту національної економіки, яка була досить суперечливою. З одного боку, не було обмежень щодо іноземного інвестування та діяльності ТНК, у тому числі на приватизацію державного майна (за винятком аерокос­мічної промисловості, авіаційного та морського транспорту, телебачення та радіомовлення), з другого — відповідно до закону про промисловість перехід під іноземний контроль великих підприємств обробної промисловості міг бути заборонений урядом. При цьому критерії, механізми та інструменти такої дії не визначалися.

8. Ліквідація валютного контролю, який ще донедавна стримував рух капіталу між країнами. У 1981 р. було скасовано систему коефіцієнтів резервних активів банків, а вже у 1986 р. було реорганізовано одну з найбільших у світі Лондонську фондову біржу, внаслідок чого до участі в торгах були допущені банки та іноземні установи, а членам біржі було дозволено суміщати функції брокера і джоббера. У цей же період суттєво розширилися функції банків, які відтепер отримали доступ до страхування, а також до галузей виробництва, які ще донедавна були «нетиповими» для банківської діяльності.

9. Зниження базової ставки прибуткового податку з 33 % у 1979 р. до 28 % у середині 1980-х. У 1995 р. він ще знизився й сяг­нув рівня 25 %.

Повномасштабна реалізація неоліберальної англо-саксон­ської (англо-американської) моделі продовжувалася і в 90-ті рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст., коли до влади в країні прийшли лейбористи. У сучасній економічній літературі дещо пом’як­шений неоліберальний варіант розвитку британської економіки нерідко називають «моделлю акціонерного капіталізму» (Shareholder capitalism), яка відрізняється від європейського «капіталізму співучасті» (Stakeholder capitalism). Головними відмінностями першої з них є:

• високий рівень злиття та поглинання провідних фірм;

• висока капіталізація цінних паперів;

• низький щодо інших країн ЄС рівень перерозподілу ВВП через бюджет;

• вищий рівень конкуренції та відсутність законодавчих актів, які б обмежували її;

• зняття частини соціальних обмежень, які були запроваджені за часів прем’єрства Маргарет Тетчер, швидкий розвиток «соціальних інвестицій», що мають на меті значні вкладання коштів у людину (освіта, культура, наука, охорона здоров’я)¹.

У наш час британська модель розвитку в межах Європейського Союзу також зазнає численних змін, які нерідко називають європеїзацією її економіки. Головним питанням при цьому є входження чи невходження до Європейського монетарного союзу (ЄМС), яке передбачає не тільки відповідність (чи невідповідність) Маастрихтським критеріям, а й відмову (чи обмеження) від традиційних засобів впливу на національному рівні від політики «дорогих» чи «дешевих» грошей. Великі британський та європейський капітали та уряд Т. Блера вбачають у цьому вигоди, які вони матимуть від зниження трансакцій національ­ної грошової одиниці та євро, а відтак і більшу доступність товарів і послуг на європейських ринках. Супротивники стверджують, що нова колективна валюта — євро є ризиковою грошовою одиницею через те, що пов’язана з економічними системами, які мають досить різний рівень розвитку, а тому спроба емісії з боку їх урядів (тобто навмисне порушення монетарних угод) з метою подолання дефіциту бюджету є загрозою для цілісності ЄМС. Якщо перехід до євро буде зроблено у недалекому майбутньому, то процес конвергенції (зближення) буде розтягнений на декілька років, тому що вимагає не тільки відповідності «європейському валютному стандарту», а й подальшу модернізацію британської економіки.