9 Особливості економічного розвитку нових індустріальних країн

9.1. Спільні та відмінні риси

9.2. Економіка Республіки Корея (Південна Корея)

9.2.1. Особливості положення в глобальній економіці

9.2.2. Особливості корейської моделі розвитку

9.3.3. Галузева структура економіки та зовнішньо­економічні зв’язки

9.3. Особливості економіки держав — «драконів»

9.4. Особливості економіки держав — «тигрів»

9.5. Розвиток економічних відносин України з новими індустріальними державами

9.1. Спільні та відмінні риси

У сучасній світовій регіоналістиці до нових індустріаль­них країн (НІК) відносять досить велику групу держав, які ра- ніше були лідерами так званого «третього світу». Вони розташовані у різних мегарегіонах планети, що ускладнює їх класифі­кацію тільки за географічною ознакою. Проте ці держави мають цілу низку спільних рис у різних соціально-економічних моделях розвитку, що й дозволяє відносити їх до НІК, а саме:

• швидкий розвиток промислового виробництва, який найбільш рельєфно проявив себе у 1960—70 рр. (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) чи впродовж 1980—90-х рр. (держави Латинської Америки);

• наявність значної державної підтримки провідним корпораціям країни, яка нерідко у своїй основі має неринкові методи стимулювання розвитку;

• досить великі обсяги зовнішнього боргу;

• використання моделей швидкої диверсифікації експорту та імпортозаміщення під час розробки стратегій економічного розвитку;

• висока ймовірність системних криз економіки, руйнівна дія яких нерідко призводила до швидкого скочування країн за основними макроекономічними показниками на позиції десятирічної давнини (наймасштабнішими за останній час були: латиноамериканська криза (1994—1995 рр.), південно-азіатська (тихоокеанська) (1997—1998 рр.), бразильська (1999 р.), аргентинська (1999—2000 рр.);

• значний вплив ТНК та ТНБ на економіку країн, який нерідко призводить до стихійних припливів та відпливів прямих і портфельних іноземних інвестицій;

• висока питома вага промисловості в структурі ВВП та порівняно з постіндустріальними державами низька, хоча й домінуюча, частка сфери послуг, що не перевищує 60 % (винятком є Сінгапур — 66 %);

• невисокі (за винятком Південної Кореї та Сінгапуру) технологічні позиції у світі, за якими більшість країн НІК відносять до групи потенційних лідерів (Гонконг, Малайзія, Мексика, Аргентина, Чилі) чи до держав, що динамічно впроваджують нові технології (ПАР, Бразилія, Філіппіни та ін.);

• сталі (середні) рівні оцінки конкурентоспроможності національних економік (макро- і мікрорівень), які не виключають відповідно до світових кон’юнктурних коливань рух угору чи вниз за усталеною шкалою коливань;

• значна питома вага аграрного сектору в структурі ВВП, який не відрізняється диверсифікованим характером, а у деяких країнах зберіг фактично моноспеціалізовану орієнтацію;

• низька порівняно з постіндустріальними країнами продуктивність праці (виробіток продукції на одного працюючого в Мексиці становить — 16,4 тис. дол., Бразилії — 10,6 тис., Південній Кореї — 38,8 тис. Для порівняння: в США — 98,8 тис., Японії — 68, 8 тис. дол. на рік (2003 р.));

• невисокі витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (якщо в Швеції на одного працюючого припадає 1052 дол. (2003 р.), Японії — 1006, то в Південній Кореї — лише 291 дол., Тайвані — 288, Гонконзі — 145 дол.);

• висока питома вага клановості в економіці (тобто домінування великих сімейних компаній), що веде до значного впливу створюваних ними олігополістичних груп на політику уряду, лобіювання своїх інтересів на міжнародних ринках тощо;

• значна соціальна диференціація суспільства, в якій питома вага бідного населення становить 25 % і більше, а світові дослідження за допомогою коефіцієнта Джині, який виражає майнову нерівність, констатують високий рівень дистанціювання багатих і бідних.

Нові індустріальні держави світу впродовж останніх 20-ти років використовували різні механізми та інструменти ринкової трансфор­мації, а відтак мали різні соціально-економічні результати. Досвід реформування господарства Японії був застосований у 1960-ті рр. у Південній Кореї шляхом створення пріоритетів розвитку країни у трьох найважливіших галузях виробництва. Політику індустріалізації економіки своєї держави через створення потужних державних підприємств у металургійній, хімічній промисловості та електроенергетиці проводила Індія. Упор на створення комп’ютерних технологій та розробку програмного забезпечення до них зробили у 1980—90-ті рр. Тайвань, Гонконг та Сінгапур. Проте найбільш значущими для більшості НІК були монетарні (неоліберальні) реформи, що проводилися в країнах Латинської Америки, а згодом і в Пів­денно-Східній Азії наприкінці 80 — на початку 90-х рр. ХХ ст. Саме вони започаткували радикальні зрушення в структурі господарства, приватизації неефективного державного сектору та збільшенні відкритості економіки, а відтак і залученні в неї значних обсягів іноземних інвестицій. До позитивних наслідків можна від­нести швидке зростання ВВП, збільшення рівня доходів населення, зменшення безробіття. До негативних — великий рівень уразливості економіки через значні кон’юнктурні коливання глобального рин­ку, великий зовнішній борг (у 2000 р. в Бразилії він досяг 238 млрд дол., Мексиці — 150 млрд, Південній Кореї — 134 млрд, проте найбільшим реципієнтом виявилися Чилі — 366 млрд дол., що перевищує 50 % її валового національного доходу).

Враховуючи складність спільної характеристики НІК і різні позиції вітчизняних та зарубіжних дослідників щодо їх класифікації краще всього останні розглядати в таких мікрогрупах:

1. Південна Корея;

2. держави — «дракони» (Гонконг, Сінгапур, Тайвань);

3. держави — «тигри» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія);

4. НІК Латинської Америки;

5. Індія, Пакистан;

6. африканські та близькосхідні лідери (ПАР, Єгипет, Ізраїль).

Ураховуючи особливості пріоритетів України в зовнішньоекономічних зв’язках обмежимося розглядом перших трьох.