5 Країни Європейського Союзу

5.1. Країни Європейського Союзу в системі світогос­подарських зв’язків

5.1.1. Цілі та завдання Європейського Союзу

5.2. Сучасні економічні теорії європейської інтеграції

5.3. Економічна модель Німеччини

5.3.1. Місце ФРН у глобальній та європейській економіці

5.3.2. Особливості німецької економічної моделі

5.3.3. Сучасна модель розвитку

5.3.4. Структура господарства

5.3.5. Зовнішньоекономічні зв’язки

5.4. Економіка Франції

5.4.1. Позиції Франції у світовій економіці та в Європейському Союзі

5.4.2. Французька модель економіки

5.4.3. Сучасна структура господарства

5.4.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків

5.5. Економіка Великобританії

5.5.1. Місце країни у світовій економіці та позиції в ЄС

5.5.2. Трансформація британської моделі розвитку

5.5.3. Галузева структура господарства

5.5.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків

5.6. Економіка Італії

5.6.1. Італія в системі міжнародних економічних відносин

5.6.2. Особливості італійської моделі розвитку

5.6.3. Галузева структура господарства Італії

5.6.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків

5.7. Скандинавська модель розвитку

5.7.1. Особливості розвитку економіки скандинавських країн

5.7.2. Суть та основні особливості швецької моделі

5.8. Економіка нових країн — учасниць ЄС

5.8.1. Країни ЦСЄ та Європейський Союз

5.8.2. Спільні та відмітні риси трансформаційних процесів у державах ЦСЄ

5.8.3. Економіка Польщі

5.8.3.1. Загальна характеристика

5.8.3.2. Галузева структура господарства

5.8.3.3. Особливості зовнішньоекономічних відносин

5.8.4. Особливості економіки Чехії

5.8.5. Особливості економіки Словаччини

5.8.6. Особливості економіки Угорщини

5.8.6.1. Специфіка переходу до ринку

5.8.6.2. Сучасна структура економіки

5.8.6.3. Особливості членства в ЄС

5.9. Україна і ЄС

5.1. Країни Європейського Союзу в системі світогосподарських зв’язків

Історія європейської інтеграції розпочалася одразу після Другої світової війни, а саме у 1946 р., коли Прем’єр-Міністр Великобританії Уінстон Черчіль виступив з історичною промовою у Цюріху (Швейцарія) про необхідність створення «Сполучених Штатів Європи», першим кроком до якого мало послужити партнерство між Францією та Німеччиною, довічними супротивниками в усіх війнах¹.

Наступною подією, яку можна розглядати як підготовчий етап створення інтеграційного угруповання був американський план Маршала (1947), метою якого був комплекс заходів щодо відродження господарства, включаючи американську допомогу. Відповідно до цього 16 країн повоєнної Європи отримали з США близько 13 млрд дол. у вигляді фінансування заходів економічного та технічного спрямування.

У 1948 р. було започатковано митний союз між трьома «малими» країнами Західної Європи — БеНіЛюксом (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Цей досвід виявився досить корисним у подальшому і сприяв поширенню інтеграційних ідей в інших країнах континенту.

Надзвичайно високі темпи економічного зростання у період 1947—1950 рр. привели до того, що виникла необхідність посилити ефект «компенсаційного зростання» новими об’єднуваль­ними моделями дво- і багатосторонніх відносин. Творцями цього процесу стали два французькі політики — Жан Моне і Робер Шуман та німець Конрад Аденауер. 9 травня 1950 р. (рівно через п’ять років після завершення останньої війни у Європі) було оприлюднено «Декларацію Шумана» (її автор обіймав тоді посаду міністра закордонних справ Французької Республіки), в якій пропонувалося двом провідним країнам — Франції та Німеччині об’єднати свої зусилля щодо контролю за виробництвом вугілля та сталі, а відтак і військової промисловості, яка була найбільшим споживачем останнього виду продукції. Ідея створення наднаціональної структури, яка б мала значні повноваження, належала Ж. Моне і була палко підтримана канцлером ФРН К. Аде­науером. А вже через рік, 18 квітня 1951 р., у Парижі шість країн (Бельгія, Італія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН) підписують угоду про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), після ратифікації якого, у 1952 р. зазначена вище Угода набула чинності. Тоді ж було започатковано створення Європейського оборонного співтовари- ства, а з часом — Європейського співтовариства з атомної енергетики. 25 березня 1957 р. в Римі відбулося підписання Дого­ворів про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та ЄВРОАТОМ, які у сучасній науковій літературі, присвяченій історії європейської інтеграції, називають «Римським договором». Вони набули чинності 1 січня 1958 р.

Упродовж 50-х — 60-х рр. процес європейської інтеграції набуває нових обертів, у тому числі щодо розширення ЄЕС, рішення про яке було прийнято у грудні 1969 р. у м. Гаага (Нідерланди). Внаслідок цього, вже в 1973 р. замість «шістки» виникла «дев’ятка», за рахунок приєднання Данії, Ірландії та Великобританії, в 1981 р. до цього союзу вступила Греція. Національний референдум 1994 р. у Норвегії відхилив її членство в ЄС, проте вже у 1995 році до Європейського Союзу приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція.

Протягом 1990-х рр. тривав активний процес удосконалення договірних основ функціонування Європейського Союзу. 11 груд­ня 1991 р. відбулося підписання Маастрихтської угоди про створення ЄС, яка набула чинності 1 листопада 1993 р., саме з цьо- го періоду Європейські співтовариства отримали сучасну наз- ву — Європейський Союз. У 1997 р. цей документ було удосконалено, а нова угода отримала назву Амстердамський договір, який чітко визначав вільне працевлаштування та права громадян, свободу пересування, надання більшої ваги ЄС на міжнародній арені тощо.

Можливості подальшого розширення Євросоюзу були чітко задекларовані у Копенгагенських критеріях на вступ (1993), які згодом отримали назву політичних. Трохи пізніше були прийняті й економічні критерії для країн-аплікантів, які називаються Маастрихтськими. Таким чином, було створено фундаментальні основи майбутнього розширення цього найбільшого у світі інтеграційного формування.

Першою подала заявку на вступ до ЄЕС Туреччина — у 1987 р., у 1990 р. аналогічне бажання виказали Кіпр та Мальта, у 1994 р. — Угорщина та Польща, у 1995 р. — Румунія, Словаччина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, а у 1996 р. — Чехія та Словенія. Упродовж 1997—2003 рр. відбувався швидкий процес адаптації їх економік до системних вимог Євросоюзу та імплемен­тації європейського законодавства до національного (тобто введення правил та норм до чинних законів, а також спостереження за «європейським» механізмом їх функціонування). Проте проходив він у країнах-аплікантах по-різному, а відтак різними були й результати. Внаслідок чого на Копенгагенському, а потім і Афінському саммітах (2002—2003 рр.) було прийняте безпрецедентне рішення про розширення ЄС одразу на десять нових (найбільш успішних у плані відповідності до згадуваних вище вимог) країн. 1 травня 2004 р. членами Євросоюзу стали 10 європейських держав: Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угор­щина, Чехія, Словаччина, Словенія. Очікується, що у 2007 р. до Європейського Союзу приєднаються ще й Румунія та Болгарія, а також, можливо, що деякі балканські країни (ЄС веде переговори з усіма країнами колишньої Югославії та з Албанією). Потребує вирішення також проблема майбутнього членства Туреччини, яка найпершою подала заявку на вступ, проте невідповідність критеріям, насамперед копенгагенським (політичним), відсуває очікуваний вступ на більш пізній період.

Унаслідок активного процесу розширення у 2004 р. Європейський Союз став найбільшою і найпотужнішою інтеграційною організацією у світі з чисельністю жителів — 455 млн (2003 р.) (США — 276; Японія — 127 млн), великою площею у 3,9 млн км² (США — 9,1; Японія — 0,4), ВВП — 9,1 трлн дол. за ПКС (США — 8,9; Японія — 3,1). Основні країнові та глобальні порів­няння наведено у табл. 5.1 станом на початок 2000 р., тобто напередодні процесу розширення.

Як випливає з табл. 5.1, країни Європейського Союзу мають досить різні макроекономічні показники, проте серед них чітко виділяється «авангардна четвірка» — ФРН, Франція, Великобританія та Італія. Тяжіє до цієї групи Іспанія з розривом у загальному ВВП відносно Італії в 1,8 раза. Серед постсоціалістичних країн-аплікантів 2000 р. найбільшого сумарного показника ВВП досягли Польща, Чехія, Угорщина. Аналогічне відставання по лінії Угорщина — Словаччина становило 2 рази.

Таблиця 5.1