9.2. Економіка Республіки Корея (Південна Корея)

9.2.1. Особливості положення в глобальній економіці

У світовій економічній літературі Корею прийнято відносити до так званих «чотирьох азіатських драконів», хоча нерідко вживають також термін «тигри» розуміючи при цьому швидкі тем­пи економічного зростання країни у 70-х рр. ХХ ст. Високий рівень розвитку промисловості, якого ця держава досягла впродовж 1980—90-х рр., змусив говорити про неї, як про «азійське диво». Перетворення Південної Кореї в одного зі світових лідерів промислового виробництва, що мало місце у середині 1990-х рр., з аутсайдерів мегарегіону Східної Азії, якою вона була у середині 1950-х, відбувалося впродовж життя одного покоління населення країни.

У сучасній РК виробляється приблизно 2 % глобального ВВП, хоча питома вага населення країни становить менше 0,8 % світового. За абсолютними розмірами ВВП Корея посідає четверте міс­це серед держав Азії, за відносними показниками поступається лише Японії та Сінгапуру. Частка ж країни у світовому експорті товарів уже зараз наблизилася до 2,5 %. За окремими видами продукції вже на початку 1990-х рр. Південна Корея посіла провід­ні позиції у глобальній економіці, зокрема у виробництві текстиль­них виробів (7 % світових обсягів), одягу (5,2 %), кораблів (15 %), а також автомобілів та запасних частин до них, оргтехніки, телевізорів, радіоприймачів і магнітофонів (В. Ломакін, 1999 р.).

Разом з тим, РК поки що не можна віднести до постіндустрі- альних держав, тому що в деяких макроекономічних показниках країна має суттєве відставання від провідних економічних лідерів планети. Зокрема, за індексом людського розвитку Корея посідає 30-е місце у світі (2001 р.), а за відносним показником ВВП на душу населення 15090 дол. (ПКС) займає граничне положення між розвинутими державами та країнами, що мають рівень вище середнього (пригадайте, що може бути покладено в основу класифікації країн світу?). Досить суперечливими є також технологічні досягнення Кореї. Так, у 1999 р. вона вийшла на 5-е місце у світі за індексом технологічних досягнень, проте наслідки структурної кризи та пошук нової моделі розвитку у 2004 р. призвів до суттєвих змін у показнику «конкурентоспроможності економіки, що зростає». За один рік за цим індексом країна перемістилася з 18-го місця (яке посідала у 2003 р.) на 29. Щоправда за іншими оцінками рівнів конкурентоспроможності країна впевнено тримається на провідних позиціях посідаючи місця з 20-го по 30-те. Наприклад, за показником ділової конкурентоспроможності РК це — 24-е місце у світі (Японія — 8, Сінгапур — 10, Тайвань — 17).

Азіатська фінансова криза 1997—1999 рр. була суттєвим випробуванням для економіки країни, яка чітко визначила свої слабкі місця та довела необхідність переходу до нової моделі розвит­ку, порівняно з тією, що була високоефективною у другій половині ХХ ст.

9.2.2. Особливості корейської моделі розвитку

Після закінчення війни між Південною та Північною частинами Кореї на початку 1950-х рр. встановилося перемир’я, і саме з цього періоду розпочинається формування фактично двох різних за ідеологією та господарським устроєм держав — Південної Кореї (Республіка Корея) та Північної Кореї (Корейська Народно-Демократична Республіка). Перші роки реформування їх економік виявили різні підходи урядів щодо піднесення економіки, а відтак і моделі подальшого соціально-економічного розвитку. Саме з цього періоду розпочалася поляризація господарств двох Корей, при цьому в основу першої з них було покладено ринкову концепцію з жорстким державним регулюванням не тільки основних макропропорцій, а навіть випуску і реалізації продукції, в основу другої — командно-адміністративну систему, головним завданням якої була побудова соціалізму, з домінуючою ідеологією Чучхе (соціалізм з національною специфікою корейського народу). Подальший розвиток КНДР був багато в чому тотожним до сусіднього Китаю, з тією різницею, що період систем­них реформ та «політики відкритих дверей» у цій країні ще не наступив. Натомість економічна модель Південної Кореї являє собою хоча і подібний до Японії феномен «післявоєнного економічного дива», проте має чимало й відмінних рис.

У середині 1950-х рр. Південна Корея була однією з найбідніших азіатських країн, а згадуваний вище військовий конфлікт завдав великої шкоди її господарству. Достатньо сказати, що тодішній ВВП РК становив менше 100 дол. на душу населення за валютним курсом. Кризовий стан економіки був багато в чому зумовлений також високим приростом населення, низькою кваліфікацією робочої сили, високим рівнем безробіття, переважанням у структурі економіки екстенсивного аграрного сектору, знач­ним дефіцитом торгового балансу. Спроби різних урядів вплинути на економічну ситуацію в країні впродовж 1955—1961 рр. виявилися марними, а неврожай 1962 р. і викликаний ним економічний занепад та інфляція виступили каталізаторами дій уряду щодо здійснення системних реформ у господарстві цієї країни. Певною мірою стали у пригоді також поради американських експертів і та фінансова допомога, що надходила із США.

Необхідність жорсткого державного регулювання в цей період була очевидною, а це призвело до встановлення планового механізму управління господарством. У тому ж 1962 р. в Кореї був прийнятий перший п’ятирічний план і тоді ж з’явилося Управління економічного планування, яке в 1963 р. очолив заступник прем’єр-міністра. Цей орган регулювання був визнаний головним у проведенні південно-корейської реформи і саме на його диверсифікований інституційний апарат було покладено непритаманні для ринкової системи функції контролю руху товарів і капіталу всередині країни, надходження інвестицій, іноземної допомоги тощо. Тоді ж було визначено три пріоритетні галузі, яким держава надавала всебічну підтримку і допомогу: цементна, нафтопереробна промисловість, виробництво мінеральних добрив. У середині 1960-х рр. країна визначила для себе два основні напрями розвитку господарства — стратегію імпортозаміщення та експортної орієнтації внутрішнього виробництва. У 1965 р. уряд Кореї у 2,5 раза девальвував свою національну грошову одиницю — вон, що максимально полегшило експорт країни, сприяло залученню значних інвестицій в економіку, у тому числі у вільні економічні зони, які почали створюватися у 1966 р. З кінця 1960-х рр. активно йде процес розвитку обробних галузей, а на початку 1970-х держава оголошує про три нові галузеві пріоритети розвитку національної економіки, ними стали: машинобудування, хімічна промисловість та інфраструктура. Дефіцит кваліфікованих кадрів у 1970—80-ті рр. згодом зумовив ще один пріоритет — освіту. Численні гуманітарні програми, які реалізовувалися в країні у цей період, мали на меті не тільки доведення рівня кваліфікації корейських робітників та службовців до американського чи до японського рівня, а й створення передумов для технологічного прориву на світовому ринку інновацій, максимальне стимулювання науково-прикладного вектора розвитку національної економіки.

Досить специфічною в країні була система організації бізнесу, і її характерною формою стали чеболі, які виникли наприкінці 1950-х рр. і були організовані за типом японських дзайбацу (пригадайте, чому в Японії вони були розпущені?). Відмінними рисами нового утворення стали: висока галузева диверсифікація, сімейність в управлінні, обмеження ринкового механізму регулю­вання (держава всебічно опікувалася діяльністю чеболей, створюючи для них пільговий податковий режим і лобіюючи їх інтереси на внутрішніх та зовнішніх ринках). Подальша концентрація та централізація капіталу, створення в складі чеболей потужних банківських систем, посилило позиції останніх, які у 1970—80-ті рр. вже являли собою потужний конгломерат виробників, торгових фірм і банків сімейного типу (родинні клани й зараз володіють майже 60 % акцій чеболей) з чіткими структурними зв’яз­ками і високою підтримкою уряду (експортні квоти, субсидії, централізоване планування виробництва тощо). До найбільших чеболей у країні відносять «Лаккі-Голдстар» (більш відома під новою маркою «LG»), Хьонде», «Самсун», «Деу» та ін. У 1983 р. 50 провідних чеболей (чіптан — друга назва цих об’єднань) виробляли близько 25 %, а 100 — 47 % ВВП країни (В. Ломакін, 1999 р.). На них припадало близько 75 % банківських кредитів, а перші міжнародні позики (кредити), які зробили чеболі у 1960—70-ті рр. гарантувала держава, нерідко сплачуючи за них тоді, коли сам позичальник не зміг вчасно повернути гроші.

Разом з тим, важливим чинником стрімкого збагачення чеболей можна вважати жорстку експлуатацію трудящих цієї країни, що мала вияв у низькій заробітній платі робітників та службовців, великій розбіжності у рівнях доходів населення (коефіцієнт Джині у 1976 р. становив 39,0, а в 1993-му зменшився до 31,6), значній тривалості робочого часу (до середини 1980-х рр. вона становила 60 год, проте в корпорації «Деу» тривалість робочого дня становила 12 год на шестиденний тиждень. Зараз держава регламентувала робочий час на тиждень 44-ма годинами). Низькі витрати на виробництво та політика жорсткої авторитарної модернізації дозволяли підтримувати низькі світові ціни на корейські товари на регіональних, а згодом і глобальних ринках та зберігти закритим від світових товарних потоків внутрішній ринок країни. Це привело до зменшення пільгових кредитів з-за океану, а в 1970—90-ті рр. до суттєвого скорочення їх загального обсягу, у тому числі у зв’язку із відмовою Південної Кореї повністю відкрити свій ринок для американських товарів.

Значних змін зазнало сільське господарство країни, яке до початку 1970-х рр. розвивалося переважно в межах традиційної для Кореї аграрної моделі. Системних реформ цей сектор зазнав лише впродовж 1970-х рр. у рамках «Руху за нове село» (1971 р.). З цією метою розгорнулося будівництво доріг, електрифікація сіл, вводилося централізоване водопостачання та створювалося багато інших елементів інфраструктури. Допомога мала вибірковий характер і насамперед направлялась у ті провінції, де селяни могли більш раціонально розпорядитися фінансовими ресурсами. Внаслідок цього скоротився розрив між містом і селом, зросла вартість землі, підвищилася товарність виробництва тощо.

Проведені економічні реформи вивели Південну Корею на початку 1990-х рр. у число промислових лідерів планети. У першу чергу це стосувалось високих темпів економічного зростання (впродовж 1980-х рр. щорічне зростання ВВП становило 10,4 %, у 1990-ті — 7,6 %), скорочення рівнів інфляції (з 20 % у 1980-ті до 5—6 % у 1990-ті рр.), стрімкого нарощування експорту тощо.

Велике значення для модернізації моделі економічного розвитку мало так зване «подвійне економічне зростання» 1970—80-х рр., за якого експортна орієнтація у трудомісткості галузі готувала базу для капіталомісткої промисловості, у тому числі для наукомістких виробництв. У середині 1980-х рр. Південна Корея здійснила низку ліберальних реформ, які мали на меті суттєве підвищення заробітної плати, послаблення контролю за імпортом, зменшення цінового регулювання. Держава залишила за собою макроекономічне регулювання, підтримку інновацій та проведення антимонопольної політики.

Таким чином, чинниками економічного зростання Південної Кореї у 1961—1991 рр. були:

• підтримка макроекономічної стабільності через консервативну (у ряді випадків авторитарну) грошово-кредитну та фінансову політику;

• максимальне стимулювання розвитку найбільших ТНК (чеболей);

• створення експортно-орієнтованої та імпортозаміщувальної моделі економічного розвитку та збереження на перших порах закритості внутрішнього ринку;

• специфічна митно-тарифна політика, що була орієнтована на абсолютизований захист вітчизняного товаровиробника;

• чітке позиціювання галузевих пріоритетів у відповідні періоди реформування економіки країни;

• високий рівень експлуатації робочої сили, нетиповий для біль­шості постіндустріальних держав;

• поєднання західної системи організації з традиційними віруваннями і уподобаннями корейського народу¹.

Азійська криза 1997—1998 рр. рельєфно висвітлила численні хиби корейської моделі економічного розвитку, яка ще донедавна вважалася зразковою на континенті. Основними з них, на думку уряду та міжнародних експертів, були:

1. опікування державою чеболей, що призвело до високого рів­ня корупції серед державних чиновників, від яких залежало надання тих чи інших пільг. Незадоволеними залишалися дрібні та середні фірми, які вважали несправедливим для себе стимулювання з боку уряду корейських ТНК та відсутність подібного інтересу до малого та середнього бізнесу;

2. гіпертрофоване співвідношення боргів за акціями, інтенсив­ні позички за кордоном та відсутність фінансового досвіду керування боргами;

3. провал низки інвестиційних проектів з боку провідних корейських фірм насамперед через технологічне відставання та посилення конкуренції;

4. високий рівень державного регулювання, який в умовах глобалізації світового господарства виступає стримулювальним чинником подальшого розвитку країни.