2.2. Генезис сучасного економічного зростання постіндустріальних країн

Швидка трансформація (а головне — адаптація до нових умов господарювання) економіки країн Заходу та Японії у наш час визначається не тільки масштабами витіснення поперед­ніх форм виробництва, а й досягненням органічного синтезу сучасних, найбільш вагомих чинників зростання, роль котрих полягає у становленні індустріальної цивілізації. Якщо на першому етапі розвитку провідних держав світу збільшення їхнього ВВП за В. М. Кудровим (Росія), на 5/6 залежало від особливостей внут­рішнього ринку, то на другому і третьому етапах саме стан зовнішнього (глобального) ринку визначав характер розвитку вироб­ництва. З ХІХ по ХХ ст. середня фондоозброєність праці у шести провідних (за винятком Канади) країнах світу зросла в 6,3—6,7 раза, а за продуктивністю — у 3,5—4 рази.

Поряд зі збільшенням основного капіталу суттєво нарощувався людський капітал. Середня тривалість навчання дорослої людини (мається на увазі проходження курсів підвищення кваліфікації, перекваліфікації тощо) збільшилася з 1,5—2 до 6—8 років (приблизно у 4 рази).

Таким чином, можна стверджувати, що економічне зростання в період промислового перевороту мало екстенсивний характер, а питома вага інтенсивних чинників становила лише 35—40 %. Найбіль­ших успіхів на цьому етапі досягли США, Німеччина та Японія.

Сучасний період розвитку країн-лідерів вимагає принципово нового осмислення сутності й напрямів глобалізації світового господарства та місця в ньому тієї чи іншої країнової моделі. Серед чинників, які безпосередньо впливають на цей процес, слід назвати такі:

• фінансові, економічні та політичні потрясіння, які охоплюють кілька країн чи навіть економічних блоків внаслідок неконтрольованого ніким руху капіталу;

• парадоксальний характер демографічної ситуації (регульоване зростання кількості населення в країнах «третього світу» та «старіння нації» в постіндустріальних державах); стихійний процес «відпливу розуму»;

• високі темпи формування інтеграційних економічних об’єднань постіндустріальних держав та їх посилений вплив на країнові моделі учасників угруповань;

• значні арсенали ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, які у декілька разів перевищують максимально допустимі норми захисту;

• різні види міжнародного тероризму, у тому числі захоплення заручників, військових і стратегічних об’єктів, ядерний шантаж.

Таким чином, подальший розвиток країн-лідерів відбуватиметься через обов’язкове розв’язання перелічених вище проблем, безпосередньо пов’язаних з соціально-економічною ситуацією в окремих країнах і з подальшою трансформацією глобального конкурентного середовища в цілому.

Більшість міжнародних аналітиків відмічають, що основною проблемою розвинутих країн найближчим часом стане демографічна проблема. Її парадоксальність полягає у тому, що поруч зі значним збільшенням населення планети в країнах Північної Америки, Європи та Японії спостерігається активне «старіння нації», пов’язане з переважанням людей похилого віку в їх демографічній структурі. Якщо до промислової революції минулого століття люди похилого віку (65 років і більше) становили 2—3 % населення, то в наш час питома вага їх у постіндустріальних країнах дорівнює 14 %, а до 2030 р. зросте до 25 % (а в деяких країнах — до 30 %). Подібне явище здобуло назву флоридизація нації. Справа у тому, що в штаті Флорида (США) вже зараз мешкає 19 % населення у віці понад 65 років, тобто цей регіон являє собою демографічну модель майбутнього. Екстраполяція сучасної структури населення наочно демонструє, що показників Флориди Італія досягнула вже у 2003 р., а ось Японія матиме такий показник — у 2005 р., Німеччина — у 2006 р., Франція та Велика Британія — у 2016 р. США у цілому буде мати рівень Флориди у 2021 р., Канада — у 2023 р. Виходячи з цього, відомий науковець Пітер Друкер вважає, що домінуючим чинником розвитку бізнесу в найближчі 20 років стане саме демографічна ситуація, а тому урядам країн-лідерів прийдеться враховувати означену проблему в макроекономічних стратегіях національного розвитку. Разом з тим, зростання різниці в оплаті праці та соці- альних пільгах між постіндустріальними державами та країнами, що розвиваються, сприятиме значній динаміці потужних міграційних потоків. (У середні 1990-х рр. некваліфіковані робітники-іммігранти, як легальні, так і нелегальні, становили близько 30 % усіх американських працівників, що не мають атестату про серед­ню освіту. В Італії, країні, яка має одну з найнижчих пропорцій іноземців, що становлять менш ніж 30 % населення, 75 % іммігрантів зайняті низькокваліфікованою працею).

Нарощування експорту робочої сили до розвинутих країн ілюструє табл. 2.5.

У цілому залучення іноземних працівників для роботи у господарському комплексі тієї чи іншої країни збільшується. Так, у Захід­ній Європі їх питома вага коливається від 18,3 % у Швейцарії до 1,2 % в Іспанії (2000). Проте абсолютним рекордсменом є Люксембург, де вже зараз 57,3 % сукупної робочої сили становлять іноземці. Варто також ураховувати значні обсяги нелегальної робочої сили, методика розрахунку якої поки що є далекою від ідеальної.

Тісно пов’язана з демографічною проблема падіння споживчого попиту. Очевидно, що найближчим часом повинна відбутися зміна стратегій маркетингу в провідних компаніях. Орієнтація на покоління тінейджерів повинна змінитися домінуванням смаків людей зрілого віку, а відтак стратегії компаній щодо сегментації ринку зазнають значних змін. Планується, що тільки галузь охорони здоров’я матиме зростання споживачів, а решту чекають деформації, які також пояснюються складною демографічною ситуацією.

Таблиця 2.5