Тема 8. Управління розвитком ресурсного потенціалу регіону

8.1. Форми власності та особливості організації управління природокористуванням

8.2. Організаційна структура управління природоохоронною сферою

8.3. Економічний механізм природокористування

8.4. Управління розселенням як необхідна передумова створення сприятливих умов проживання людей

8.5. Регулювання регіональних ринків праці

8.6. Управління виробничим та науково-технічним потенціалом регіону

8.7. Управління інноваційно-інвестиційним потенціалом регіону

Вивчивши матеріал цієї теми, студент буде знати:

• основні форми власності та особливості організації управління природокористуванням;

• структуру та основні повноваження органів управління природоохоронною сферою;

• основні складники економічного механізму природокористування в Україні;

• управлінський вплив на соціально-економічні процеси в поселенських структурах;

• особливості управління виробничим та науково-технічним потенціалом регіону;

• особливості формування та управління інноваційно-інвестиційним потенціалом регіону,

а також уміти:

• аналізувати особливості формування економічного механізму природокористування в Україні;

• визначати та обгрунтовувати основні напрями управління розселенням в регіонах;

• визначати роль територіальної громади в системі управління розселенням; аналізувати регіональні ринки праці та визначати механізми їх регулювання;

• визначати основні чинники системи управління виробничим, науково-технічним та інноваційно-інвестиційним потенціалом регіону.

8.1. Форми власності та особливості організації управління природокористуванням

Форми власності на природні ресурси. Накопичений досвід досліджень в галузі комлексних проблем екології та економіки став основою для формування нового міждисциплінарного напрямку економіки – природокористування й охорони навколишнього середовища. Природокористування – невід’ємний компонент будь-якої еколого-економічної системи. Його природна та економічна складова мають різнонаправлені вектори розвитку, що стає чинником існування об’єктивних еколого-економічних протиріч.

Вченими визнано, що тривала монополія держави на природні ресурси істотно деформувала політику щодо забезпечення екологічної безпеки регіону, оскільки затрати, пов’язані з експлуатацією природних ресурсів та їх амортизацією, тривалий час не компенсувалися в цінах.

В управлінні природокористуванням категорія власності посідає центральне місце. Це один з найбільш ефективних засобів реалізації економічних інтересів суспільства, господарюючих суб’єктів в процесі використанні природних ресурсів.

Економічні відносини власності являють собою суспільно визнану форму, в межах якої відбувається процес привласнення предметів природи суспільством або окремою людиною. Вони формуються у цій сфері з урахуванням таких чинників:

• походження ресурсу;

• кількісна і якісна обмеженість ресурсу, його вартість;

• рівень виробничо-господарського використання ресурсів та ін.

Законодавством передбачено три форми власності на природні ресурси:

• державна;

• комунальна;

• приватна.

Чітке розмежування державної, приватної та комунальної форм власності на природні ресурси виступає основою прозорості, конкурентності та законності щодо їх використання.

У приватній власності за чинним законодавством можуть знаходитися:

– замкнені природні водойми загальною площею до З гектарів (частина 2 статті 59 Земельного кодексу України);

– замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, а також земельні ділянки деградованих і малопродуктивних земель, набутих для залісення (частини 2, 3 статті 56 Земельного кодексу України);

– окремі території та об'єкти природно-заповідного фонду, землі рекреаційного призначення (стаття 4 Закону України "Про природно-заповідний фонд", стаття 52 Земельного кодексу України);

– об'єкти Червоної книги України, надані відповідно до закону з дозволу спеціально уповноваженого органу у приватну власність, розведені (отримані) у штучних умовах від законно набутих у приватну власність об'єктів Червоної книги України, а також ввезені в Україну з-за кордону або набуті в Україні в осіб, які мають право приватної власності на ці об'єкти (стаття 7 Закону України "Про Червону книгу України" (2002р.);

– земельні ділянки сільськогосподарського призначення; земельні ділянки, призначені для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва; земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів, багатоквартирних жилих будинків, землі історико-культурного призначення, землі промисловості й транспорту, землі зв'язку й енергетичної системи (статті 22, 40-42, 54, 66, 67, 75, 76 Земельного кодексу України).

Законодавство забороняє приватизувати ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону України "Про природно-заповідний фонд" (16.06.1992 р.).

Також у приватну власність, відповідно до частини З статті 83 Земельного кодексу України, не можуть передаватися наступні землі комунальної власності:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження й утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного й оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність;

г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Земельний кодекс України (частина 4 статті 84) забороняє передавати у приватну власність землі й певні категорії земель державної власності, а саме:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного й оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.

У державній і комунальній власності перебувають природні об'єкти, що не знаходяться у приватній власності. Віднесення природних об'єктів до комунальної чи державної власності відбувається відповідно до закону.

Детально здійснено розмежування права державної та комунальної власності у Земельному кодексі України та Законі України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 05.02.2004. Так, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також: земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності (частина 2 статті 83 Земельного кодексу України). У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина 1 статті 84 Земельного кодексу України).

Особливості організації управління природокористуванням. Відносини власності є основою управління сферою природокористування. Під таким управлінням слід розуміти врегульований нормами права вид діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування й об'єднань громадян, спрямований на забезпечення ефективного використання та охорони природоресурсних об'єктів з дотриманням державними органами, юридичними та фізичними особами й органами самоврядування встановлених правових норм.

Це управління здійснюється на засадах, передбачених Конституцією України, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", природоресурсними й іншими актами екологічного законодавства, а також законодавства, яким регулюється діяльність органів державного, самоврядного та громадського управління в цілому.

Відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" метою управління у даній галузі є реалізація екологічного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища (ст. 16).

Органами управління, які здійснюють ці функції, є:

• Кабінет Міністрів України;

• центральні органи виконавчої влади та їх територіальні підрозділи, місцеві державні адміністрації;

• органи виконавчої влади сільських, селищних і міських рад, яким делеговані певні повноваження органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища;

• громадські об'єднання й організації.