5.3. Організаційно-економічні складові механізму реалізації державної регіональної економічної політики

Реалізація державної регіональної економічної політики ґрунтується на чіткому законодавчому розподілі повноважень, відповідальності та фінансово-економічної бази між державним, територіальним і місцевим рівнями управління. Кожна держава впливає на регіональну економічну політику за допомогою передбачених законодавством економічних і організаційно-адміністративних важелів та механізму їх реалізації.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їхнього господарського комплексу. Вибір системи фінансово-економічних, соціальних і організаційних важелів здійснюється в залежності від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Результативність механізму державного впливу на регіональний розвиток значною мірою залежить від дієздатності самої системи управління. Система економічних та організаційно-адміністративних важелів забезпечує рівновагу між економічною доцільністю та соціальною ефективністю. Крім того економічні важелі враховують специфіку кожної галузі господарського комплексу регіону.

Механізм державного регулювання соціально-економічного розвитку регіонів забезпечує:

• активізацію господарської діяльності у регіонах на основі впровадження нових виробничих відносин і поліпшення використання природно-ресурсного та економічного потенціалу;

• створення умов для поглиблення спеціалізації регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей господарства і залучення інвестиційних коштів, у тому числі іноземного капіталу в райони, що мають найбільш сприятливі передумови розвитку;

• ліквідація локальних екологічних криз в окремих регіонах та створення сприятливих умов для життєдіяльності всього населення України.

Основними складовими механізму реалізації державної регіональної економічної політики України, як визначено чинними нормативними документами є:

• відповідна законодавчо-нормативна база;

• бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку;

• капітальні вкладання та їх розподіл між регіонами;

• розробка і реалізація регіональних соціально-економічних програм, довгострокових та середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку регіонів;

• удосконалення територіальної організації продуктивних сил, підвищення ефективності спеціальних економічних зон, посилення міжрегіонального та прикордонного співробітництва й ін.;

• посилення ролі місцевого самоврядування та його взаємодії з державним управлінням.

Складові механізму реалізації державної регіональної економічної політики. Першоосновою механізму державної регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами в регіонах. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Разом з цим держава координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевого бюджетів, розвитку інфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики поєднує в собі методи прямого та опосередкованого впливу держави на соціально-економічні процеси в регіонах. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальними та обмежувальними, активними та пасивними. Лише їх комплексне поєднання може забезпечити високу результативність державного впливу на соціально-економічні процеси, що протікають на регіональному рівні.

Ключовим пунктом впровадження державної регіональної економічної політики став Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів», яким визначено правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання репресивності територій.

Згідно з цим законом, стимулювання розвитку регіонів – це комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів не лише на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів держави і регіонів, але і ефективного використання ресурсного потенціалу регіонів (економічного, наукового, трудового, природного та ін.)

Метою стимулювання розвитку регіонів є:

• забезпечення їх сталого розвитку;

• підвищення рівня життя населення, подолання бідності та безробіття;

• ефективне використання економічного, наукового, трудового потенціалу, природних ресурсів для досягнення на цій основі підвищення рівня життя людей, оптимальної спеціалізації регіонів з виробництва товарів та послуг;

• подолання депресивного стану окремих територій;

• своєчасне і комплексне розв’язання проблем охорони довкілля.

Другою важливою складовою механізму реалізації державної регіональної економічної політики України є формування системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій, тобто бюджетно-фінансова політика, яка пов’язана з перерозподілом фінансових ресурсів між регіонами і центром, розширюючи бюджетну автономію територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється питомою вагою державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті. Сучасний показник питомої ваги свідчить про сильний вплив держави на економіку. В перспективі регіональна економічна політика повинна бути направлена на значне розширення прав місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обґрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо. Вирішення цих проблем механізму реалізації державної регіональної економічної політики тісно пов’язане з удосконаленням податкової системи на місцевому рівні, що здійснюватиметься шляхом встановлення стабільних норм (ставок) податкових надходжень до місцевих бюджетів.

Державна регіональна економічна політика передбачає широке використання ряду економічних методів регулювання регіонального розвитку: цільове державне інвестування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій, створення регіональних фондів для фінансування програм, залучення іноземного та вітчизняного приватного капіталу, державне пільгове кредитування і оподаткування, преференції, використання позабюджетних коштів тощо. Із центральних джерел регіональною економічною програмою передбачається фінансування витрат на нове будівництво і великі реконструктивні роботи в базових галузях промисловості, агропромисловому та військово-промисловому комплексах, а також витрати на прискорений розвиток галузей господарства в окремих регіонах, спроможних у стислі терміни забезпечити стабільне надходження валютних коштів і збільшення випуску товарів народного споживання. Державна допомога надаватиметься для структурної перебудови господарських комплексів депресивних регіонів, розвитку дрібнотоварного виробництва у регіонах з відносно низьким рівнем промислового потенціалу та надлишком трудових ресурсів, гірським регіонам та районам із складними природно-географічними та екологічними умовами. Опосередковане економічне регулювання регіонального розвитку держава здійснює через важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики.

Важливими складовими механізму реалізації регіональної економічної політики України є також капіталовкладення та їх розподіл між регіонами; розробка і реалізація регіональних соціально-економічних програм, довгострокових і середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку регіонів; удосконалення територіальної організації продуктивних сил, підвищення ефективності спеціальних економічних зон, посилення міжрегіонального та прикордонного співробітництва; підвищення ролі місцевого самоврядування та його взаємодії з державним управлінням.

Серед складових механізму реалізації регіональної економічної політики України важливим елементом є розроблення довгострокових (10 і більше років) і середньострокових (5—10 років) прогнозів соціально-економічного розвитку АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси держави, територій і галузей. Протягом багатьох років у Раді по вивченню продуктивних сил України НАН України розроблялася Схема (прогноз) розвитку і розміщення продуктивних сил України та її регіонів на основі законодавчо-нормативних актів щодо стратегічних напрямків економічної і соціальної політики держави. Дана Схема (прогноз) складається з п’яти розділів: 1) прогноз ресурсного потенціалу України та її регіонів (соціально-демографічний і трудовий потенціал, природно-ресурсний потенціал, в тому числі мінерально-сировинні, земельні, водні, лісові, рекреаційні ресурси); 2) прогноз розвитку матеріального виробництва, включаючи темпи, пропорції та структурні характеристики міжгалузевих комплексів; 3) прогноз розвитку науково-технічного потенціалу, виробничої та ринкової інфраструктури, інноваційної та інвестиційної діяльності; 4) прогноз соціального розвитку і рівня життя населення; 5)прогноз перебігу трансформаційних процесів у виробничій і невиробничій сферах.

Важливе місце в системі прогнозування перспектив регіонального розвитку належить розробленню державних програм розвитку і розміщення продуктивних сил окремих територій України. Така територіальна програма являє собою науково обґрунтований документ, який містить систему заходів організаційного, економічного, соціального, екологічного характеру, спрямованих на вирішення актуальних проблем (завдань) регіонального значення. Нині розроблені проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор’я, Придніпровського регіону. Заходи цих програм включаються до річних програм економічного та соціального розвитку регіонів України для вирішення таких проблем, які створюють загрозу природному середовищу регіону, або соціальному становищу населення. Такі програми дозволяють сконцентрувати обмежені ресурси на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку окремих територій.

Важливою складовою механізму реалізації державної регіональної програми України є удосконалення територіальної організації продуктивних сил, де особливе місце займає створення спеціальних (вільних) економічних зон та територій пріоритетного розвитку. Головна мета їх формування — активізація господарської, і в першу чергу підприємницької, діяльності на певній території. Їх створення сприяє формуванню передумов для залучення інвестицій, появи нових робочих місць, технічного оновлення виробництва та підвищення конкуренто­спроможності продукції.

Таким чином, спеціальні економічні зони — це окремі території країни, де створено сприятливі умови для руху товарів і капіталу, розвитку підприємництва, з метою пожвавлення господарської діяльності. Для цього таким територіям надається сприятливий кредитний і податковий режим (податкові та митні пільги).

Розрізняють різні види спеціальних (вільних) економічних зон:

• функціональні зони, до складу яких входять технопарки, технополіси, створення яких сприяє міжнародній співпраці у галузі розробки нових технологій;

• комплексні зони виробничого характеру, які функціонують на основі залучення іноземних інвестицій;

• зовнішньоторговельні зони, які забезпечують додаткові валютні надходження.

Спеціальні економічні зони, як важлива форма територіальної організації продуктивних сил (господарства), є по-суті територіями вільного підприємництва. Вони сприяють, в першу чергу, інтеграції регіонів у систему світових господарських зв’язків, нарощуванню їх експертного потенціалу і головне, це важливий засіб вирішення складних соціально-економічних проблем території її власними зусиллями. Вдале розміщення спеціальних економічних (вільних) зон передбачає вигідне транспортно-географічне положення (близькість до зовнішніх і внутрішніх ринків, наявність необхідних транспортних комунікацій), розвинений виробничий потенціал, розгалужену соціальну і виробничу інфраструктуру. Для зовнішньо­торговельних зон пріоритетне значення має мережа транспортних шляхів; туристично-рекреаційних зон — сфера обслуговування населення; науково-технічних — наявність наукової бази і відповідного кадрового забезпечення.

Для досягнення соціально-економічного прогресу, послаблення нерівномірності територіального розвитку та сприяння надходженню інвестицій все більшого значення набуває створення науково-технічних спеціальних економічних зон. Їх ядром є регіональні науково-технологічні парки, які формуються навколо провідних науково-дослідних установ чи вищих навчальних закладів за участю виробничих підприємств, спроможних розробляти і запроваджувати новітні високі технології. Регіональні науково-технологічні парки включають технополіси, інкубатори, розгалужену мережу інфраструктури. Це складні територіальні утворення, які значно розширюють можливості нарощування потенціалу в першу чергу, наукомістких і експортоспроможних галузей господарства.

Важливим елементом механізму реалізації державної регіональної економічної політики України в останні роки стає міжрегіональне і прикордонне співробітництво. Ці форми територіальної організації господарства, як світова тенденція, набувають розвитку під впливом інтеграційних процесів. Міжрегіональне співробітництво — це будь-які зв’язки, що встановлюються між регіонами різних держав. Прикордонне співробітництво передбачає співпрацю між територіями, розташованими вздовж кордонів сусідніх держав. Такі форми співробітництва дають змогу поступово підвищувати рівень соціально-економічного розвитку певних територій та розширювати зовнішньоекономічні зв’язки з сусідніми державами. Таке співробітництво відкриває нові можливості для розвитку підприємництва, виробничої та соціальної інфраструктури, подолання наслідків екологічної кризи, розвитку науково-культурних взаємозв’язків.

Основною метою прикордонного співробітництва є вирішення конкретних соціально-економічних проблем кожної території, а з розвитком ринкових відносин все більше прикордонних територій залучається до різних форм міжнародної співпраці. Інтенсивність цього співробітництва залежить від рівня економічного розвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наявності конкурентних переваг у міжнародному поділі праці та багатьох інших чинників.

Вищою формою прикордонного співробітництва в Європі стали євро регіони, які забезпечують співробітництво регіонів кількох країн на рівні органів місцевого самоврядування. Єврорегіони — це форма транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади регіонів, які мають спільний кордон. Це відносно молода форма міждержавного співробітництва. Проте у Західній і Центральній Європі створено понад 90 єврорегіонів. Єврорегіони визнані у світі однією з найефективніших форм транскордонного співробітництва.

Україна як суверена держава залучена до багатостороннього транскордонного співробітництва. Нині шість областей України — Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Волинська і Одеська — входять до складу трьох єврорегіонів («Карпати», «Буг», «Нижній Дунай»). Триває робота з формування єврорегіону «Верхній Прут» за участю Чернівецької області України та прикордонних повітів Румунії і Молдови. В перспективі прикордонні регіони України (західні, північні і східні) повинні бути широко залучені до інтеграційних процесів, що охоплюють сьогодні весь світ.