3.2. Сучасні чинники регіонально-системної організації господарства

Територіальна диференціація природних умов, ресурсів, розселення людей і господарської діяльності та локальний прояв єдності між ними призводить до особливих форм їх територіальної організації і функціонування. Особливістю таких систем є їх здатність до стабільного відтворення. При цьому забезпечується самовідтворювальність системи. Взаємодії між окремими її елементами не лише збалансовані, але й найбільш доцільні для самоорганізації такої системи, її довготривалого існування.

Регіоналізація природи, господарства, соціального буття виступають як прояв особливостей їх організації, яка й забезпечує самовідтворювальність системи. Форми організації людської діяльності в конкретних природних умовах, соціальному середовищі, економічній діяльності обумовлюють розвиток найбільш ефективних форм територіальної організації господарства.

Елементарною формою організації господарства є населений пункт, який виступає як найменша стабільно і довготривалофункціонуюча соціо-еколого-економічна система. Матеріальною її основою є певна економічна база у формі підприємств, установ, організацій з широкими зв’язками з іншими поселеннями як у сфері обміну ресурсами, товарами чи послугами, так і робочою силою, інформацією тощо.

У випадку, коли між підприємствами, які знаходяться в різних населених пунктах, особливо суміжних, існують стабільні довготривалі коопераційні зв’язки, можуть виникнути більш складні форми територіальної організації господарства — територіально-інтегровані утворення у формі територіально-галузевих кластерів, економічних зон, районів, просторів в залежності від територіальних масштабів і сили взаємодії підприємств. Так формується стабільна регіонально-господарська організація економічної діяльності, базою виникнення якої є природно-ресурсний потенціал, системи розселення населення та форми територіальної організації господарства, що утворюються на основі особливостей економічної взаємодії окремих елементів.

Взаємообумовленість природних і господарських систем свідчить про їх взаємозалежність. Зміни якості одного елемента викликають відповідні зміни інших, які взаємопов’язані в одній системі. Такі зміни можуть бути як корисними, так і некорисними з економічних чи соціальних підходів. В таких випадках вимагається оптимізація господарської діяльності, відновлення і гармонізація взаємодії з метою забезпечення безперервності і цілеспрямованості розвитку. Таким чином, взаємообумовленість процесів та їх наслідків вимагає постійного регулювання, врахування регіонального різноманіття усіх процесів, прогнозування їх соціально-економічних і екологічних наслідків, оптимізація цілісності.

Новітні чинники регіонально-просторової організації господарства. Сучасний період розвитку теорії регіональної економіки характеризується виявленням нових чинників територіальної організації господарства, які виступають вирішальною продуктивною силою розвитку економіки. До них відносяться, насамперед, чинники, які розширюють і поглиблюють ринковий характер економічних відносин. Це стосується, зокрема, ринкової інфраструктури — наявність бірж різного профілю діяльності, логістичної транспортної інфраструктури, науково-інформаційних центрів, відповідного законодавчого забезпечення тощо.

Провідну роль серед сучасних чинників займає і кваліфікована робоча сила, центри її підготовки, зміст і якість знань. В умовах високого рівня автоматизації виробництва частина трудових операцій виконується вузько спеціалізованими працівниками, де не вимагається високий рівень освіченості працюючих. Оскільки в ринкових умовах важливу роль у вартості товару відіграє заробітна плата та соціальні відрахування, то економія її в умовах масового виробництва є важливим чинником розміщення підприємств в регіонах з мінімальними витратами на робочу силу. В кінцевому результаті це підвищує конкурентоспроможність товарів і послуг на споживчому ринку.

Ще одним важливим чинником нинішньої територіальної організації господарства є територіальна концентрація населення, ресурсів, засобів, інфраструктури тощо. Це призводить до формування крупних міських центрів та їх агломеративних форм. Свідченням цього є формування системи так званих світових міст і регіонів. Останні виступають центрами розвитку крупних регіонів, а також формування супутніх поселень в зоні їх впливу. Цим самим посилюється геоекономічне положення міст як центрів розвитку територій.

Серед сучасних чинників регіонального розвитку все більш посилюється вплив бізнес-діяльності. Структура цього чинника включає широке коло видів економічної діяльності, а саме:

• володіння, розпорядження і використання усіх видів ресурсів, особливо фінансових, енергетичних і земельних;

• формування структури виробництва як за видами продукції, так і регіонами;

• утворення різноманітних, найбільш доцільних з точки зору бізнесу, організаційно-правових форм економічної діяльності;

• вибір ринків збуту товарів і послуг, видів інноваційної діяльності у виробництві;

• доцільність і масштаби, залучення найманої робочої сили з позицій бізнесу, оплата її праці;

• формування соціального та фінансового капіталу, напрями його використання тощо.

Дії цієї широкої сукупності зазначених складових цього чинника підпорядковані отриманню прибутку власниками засобів виробництва, вироблених найманими працівниками товарів та послуг, а також фінансового капіталу.

Новим чинником бізнес-діяльності, який впливає на регіональний розвиток, є самовільна, не передбачена законом функція бізнесу щодо його територіальної реєстрації. Крупні компанії здійснюють економічну діяльність в одному регіоні (наприклад, видобуток ресурсів), а організаційно-управлінські структури зосереджені та зареєстровані в іншому. Там, де видобуваються ресурси чи здійснюється інша виробнича діяльність, і тим самим заподіюється шкода природному середовищу, не здійснюється відрахування до місцевих бюджетів, а вони відбуваються по місцю реєстрації підприємств (компаній) і до того ж там, де такі відрахування найменші.

Аналогічна ситуація складається і з наймом робочої сили. З позицій бізнесу у будь-якій сфері діяльності (будівельний, добувній, сільськогосподарській тощо) вигідніше залучати на роботу найманих працівників з інших регіонів, а не використовувати місцеве населення. Це обумовлено як більш низькою оплатою праці, несплатою соціальних відрахувань, так й економією на створенні для найманих працівників належних умов праці та проживання. Таким чином, навіть у межах однієї країни бізнесом створюються нерівні умови винагороди за працю між найманими працівниками, які працюють за колективними договорами, і найманими мігрантами з інших регіонів, які зайняті на основі домовленостей. Законодавча неврегульованість цього питання знижує можливості розвитку регіонів і створення належних умов життєдіяльності їх людей.

До сучасних чинників регіонального розвитку належать і наявність в регіоні бізнес-центра глобального чи надрегіонального статусу. Місцеположення регіону у світовій економічній системі чи формування міждержавних прикордонних або транскордонних регіонів у сфері виробництва товарів, технологій, послуг, розвиток мережевих систем виробництва та збуту продукції неодмінно позитивно позначається на діловій активності регіонів, що сприяє їх соціально-економічному розвитку.

В останній період значно зросла в регіональному розвитку і роль такого чинника як рекреаційні ресурси і екологічно чисті території. Це обумовлено тим, що серед чинників захворюваності все більшу роль стала відігравати забрудненість природного середовища. Люди все більше надають перевагу відпочинку, оздоровленню та лікуванню в екологічно чистих регіонах, де природні чинники — вода, повітря та екологічно чисте землеробство сприяють відновленню й зростанню сил для подальшої продуктивної діяльності. Оскільки найменш забрудненими є сільські території, то особливістю впливу цього чинника на регіональний розвиток є те, що він сприяє розміщенню закладів оздоровлення й лікування саме у сільських регіонах. Прикладами саме такого вирішення питання є розміщення закладів санаторного типу у селах (с. Маків (Хмельницька обл.), с. Опака (Львівська обл.) та ін.). Найбільш доцільно використати цей чинник як районоформуючий в Карпатському регіоні в організації рекреаційного комплексу країни. Це обумовлюється ще й тим, що в гірській залісненій місцевості рослинницькі сільськогосподарські види діяльності товарного спрямування неможливі. В цій місцевості найбільш сприятливі умови для розвитку лісового господарства, деревообробної промисловості, супутніх лісових промислів — збирання ягід, грибів, меду тощо. Рослинництво має присадибні функції для споживання домогосподарствами. Тваринництво і вівчарство може мати товарну форму, оскільки надзвичайно сприятливі умови завдяки природним пасовищам з високою продуктивністю природного різнотрав’я. Оскільки в нинішніх умовах практично відсутня суспільна економічна база соціально-економічного розвитку населених пунктів у цьому регіоні, то його рекреаційна спеціалізація цілком оправдана.

Рівнинні території в Карпатському регіоні також найбільш екологічно чисті. Це є підставою для розвитку тут органічного землеробства, що гармонійно доповнювало би функціонування лікувально-оздоровчого комплексу.

Гострою проблемою Карпатського регіону є високий рівень безробіття. В умовах відносно високої народжуваності та найбільш сприятливій в Україні демографічній структурі населення, зростання зайнятості можливе шляхом розвитку обробних галузей промисловості як найбільш трудомістких. Розміщення таких підприємств можливе шляхом спільної діяльності в рамках прикордонного співробітництва із суміжними країнами ЄС — Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею. Нині ж регіон виступає постачальником робочої сили у зарубіжні країни, головним чином, Європи і Росію. Значна кількість людей з цього регіону сезонно працює в регіонах півдня, півночі і сходу України.

Зазначені вище підходи до дослідження складних геосистем, якими є регіони, що виступають як єдина сукупність функціонуючих соціо-еколого-економічних елементів, дозволяють достатньо повно оцінити наявні взаємозв’язки і вазаємозаженості між ними. Це може бути науковою базою для визначення рівня і масштабів розвитку економіки, забезпечення відтворення природи і господарської діяльності, узгодження інтересів бізнесу та населення з відтворювальними можливостями природи регіону, визначення напрямів можливого її перетворення та регулювання.

Наукові підходи в управлінні розвитком регіонів. Системний підхід, який розглядає всі процеси та явища у взаємозв’язках і взаємозалежностях, дозволяє виявити шляхи майбутньої територіальної організації господарства виходячи з конкретних соціальних, екологічних чи економічних позицій. Традиційний підхід до оцінки рівня розвитку регіону за показниками отримання прибутку (бізнесова оцінка) або ВРП (оцінка за національними рахунками) уже недостатні. Все більш гострим стає питання оцінки розвитку регіону із соціальної та екологічної позицій.

Нині склалася ситуація яка свідчить про те, що надмірно порушено традиційний соціальний принцип єдності місця проживання та місця трудової діяльності. Особливо це стосується сільського розселення людей та їх постійної трудової діяльності. Міста стали чи не єдиним місцем трудової діяльності й сільського населення. Більшість сільського населення зайнята не товарним виробництвом, а виробництвом продукції для самозабезпечення, що суперечить нинішній тенденції тотального розвитку ринкових відносин і товарного виробництва продукції. В цьому суть ще одного нинішнього протиріччя. Зараз створені умови для товарного виробництва сільськогосподарської продукції лише сільськогосподарськими підприємствами. На них працює вся ринкова інфраструктура. Разом з тим, переважна більшість продукції, особливо тваринницького походження, виробляється селянськими господарствами без належної допомоги з боку держави чи бізнесових структур. Це призводить до зменшення соціального та економічного потенціалу села. Свідченням цьому є практично вичерпання, насамперед, демографічного його потенціалу. Так, згідно останньому обслідуванню соціально-економічного стану сільських населених пунктів України (2005 р.), який проводиться раз у п’ять років, у 10,7% сіл не було дітей у віці до 5 років. У 22,7% усіх сіл України не було дітей у віці до 6 років. Це означає, що в майбутньому чекати в цих селах природного приросту робочої сили не варто, що негативно позначиться на виробництві сільськогосподарської продукції селянськими домогосподарствами. Вже зараз понад 40% зайнятого сільського населення працює за межами свого населеного пункту. При цьому, 71,0% їх було зайнято в містах і селищах. Кожен третій житель сільської місцевості працездатного віку не працював і не вчився. Значна частка сільських жителів зайнята за місцем проживання в особистому селянському господарстві. Близько половини сіл не мали підприємств несільськогосподарського профілю. Зазначене свідчить про те, що регіональні агросоціальні системи вимагають серйозного загальнодержавного регулювання. Необхідно забезпечити їх функціонування — поліпшити умови життя й господарської діяльності сільських жителів, усвідомити те, що земля є не лише засобом отримання прибутку, як вважається в бізнес-середовищі, а, насамперед, засобом забезпечення населення продовольством, а промисловості — сировиною. Сільська місцевість — це своєрідне соціоприродне середовище, яке здатне саморегулюватись і самовідновлюватись в результаті кругообігу речовини в природі та самовідтворення громади.

Таким чином, регіонально-системний підхід до організації господарства дозволяє дати інтегральну оцінку функціонування системи – відтворювання природи, соціуму та господарської діяльності в кожній із форм територіальної організації природи і суспільства. Він важливий для оцінювання економічного, соціального та екологічного потенціалів регіону, можливості їх залучення в економічну діяльність, зародження нових продуктивних сил для забезпечення відтворювальної здатності соціо-еколого-економічних процесів регіонів у майбутньому.