Література для поглибленого вивчення

1. Беляев С.В. К вопросу о сущности региона как объекта хозяйствования и управления / Социально-экномические процессы. — № 1 (017). — 2010. — С. 14—18.

2. Гранберг А.Г. Основы региональной экономики: ученик для ВУЗов. — М.: 2000. — С. 83—84.

3. Єва Кіш. Регіональна політика Європейського Союзу: стратегічні ініціативи для України. www.yi.viv.ua/n23texts/kish.htm.

4. Колесов А.С., Титов А.Ф., Савельев Ю.В. Научное обоснование стратегических решений в управлении развитием региона / Экономика и управление. — № 6 (38). — 2008. — С. 97—101.

5. Некрасов Н.Н. Региональная экономика: Теория, проблемы, методы. 2-е изд. — М.: Экономика, 1978. — 344 с.

6. Новоселов А.С. Методологические проблемы управления экономического региона / Регион: Экономика и социология. — 2008. — № 2. — С.49—66.

7. Солодкая М.С. К единству социального и технического: проблемы и тенденции развития научных подходов к управлению. — Оренбург: Димур, 1997. — 208с.

8. Шеховцева Л.Е. Концептуальные основы стратегического управления развитием региона. — Вестник МГУ. — Том 9. — № 4. — 2006. — С. 690—693.

9. Шеховцева Л.Е. Управление развитием региона: Стратегическое целеполагание: Монография. — Калиниград: РГУ им. И.Канта. — 2005. — 354 с.

Тема 3. Методологічні основи регіонально-просторової організації господарства

3.1. Теоретичні підходи до регіонально-просторової організації господарства

3.2. Сучасні чинники регіонально-системної організації господарства

3.3. Державне управління формуванням регіонально-просторових систем

Вивчивши матеріал цієї теми, студент буде знати:

• структуру чинників регіонально-просторової організації господарства;

• взаємозв’язки між організаційно-правовими формами господарювання та зайнятістю населення;

• сучасні чинники регіонально-системної організації господарства;

• особливості державного управління формуванням регіонально-просторових систем,

а також уміти:

• аналізувати взаємозв’язок просторової організації господарства і розселення населення;

• аналізувати зв'язок між підприємницькою діяльністю та розвитком інфраструктури регіону;

• визначати роль новітніх чинників у регіонально-просторової організації господарства;

• обґрунтовувати основні напрями державної політики формування регіонально-просторових систем.

3.1. Теоретичні підходи до регіонально-просторової організації господарства

Структура чинників регіонально-просторової організації господарства. Трансформація соціально-економічних систем в умовах постійного ускладнення їх взаємодії призводить до виникнення серйозних проблем. Головними чинниками, які це обумовлюють, є:

• постійна зміна законодавчо-нормативних актів з різноманітних економічних і соціальних питань;

• посилення впливу глобалізаційних процесів;

• стрімка поява новітніх організаційно-правових форм господарювання;

• підвищення ролі інформаційних систем;

• зростаюча динаміка споживчих уподобань і ринків та інші.

Зазначене вище поглиблює невизначеність перспективи як у сфері структури виробництва, так і просторової організації господарства.

В умовах зростання індивідуалізації інтересів особистостей, корпорацій і світових економічних центрів та регіонів, господарська система стає все більш нестійкою. Вона характеризується постійною трансформацією. Ускладнення соціально-економічних відносин в глобальних, національних і регіональних системах вимагає побудови нової, більш ефективної вертикально та горизонтально структурованої організації, здатної до адаптації в нинішньому динамічному середовищі.

Регіональні соціальні, економічні, природні, екологічні та геополітичні відмінності додають проблем у визначенні шляхів майбутнього розвитку. Все це вимагає розробки нової методології пізнання сучасності та вироблення нових знань, які необхідні для досягнення успіху в нинішніх складних динамічних умовах, у визначенні місця й ролі країни та кожного регіону в національній і світогосподарській організації. Насамперед, це стосується довгострокових концепцій і стратегій розвитку регіонів та глобально-конкретного мислення, нових знань щодо пріоритетів розвитку галузей економіки в довгостроковій перспективі, прогнозу приватно (корпоративно)-державного регулювання виробництва та формування споживчих ринків, які виступають вагомими чинниками оперативної діяльності, регулювання світових фінансових ринків і потоків, які не визнають будь-яких адміністративних обмежень і кордонів.

Зазначений підхід повинен зайняти належне місце в територіальній організації господарства і комплексному розвитку регіонів, включаючи різноманітні конкретні галузі та види діяльності. В умовах зростання динамічності соціально-економічних процесів необхідним стає й оперативний аналіз економічних, соціальних і екологічних процесів, природно-ресурсного і соціально-економічного потенціалів, оцінка можливостей їхнього залучення в господарський відтворювальний процес.

Визначення економічної бази розвитку регіональної системи як на мікрорегіональному (на рівні населеного пункту), так і на мезо- й макрорівнях в умовах наявності глобальних і регіональних ринків товарів, ресурсів, робочої сили, повинно відбуватися з урахуванням входження економічних систем регіонів у національну та світову економічну систему. В цій складній регіонально-просторовій взаємодії для стабільного розвитку регіону важливо визначити найбільш обґрунтовану соціально-економічну систему, здатну до стабільного динамічного відтворення.

Взаємозв’язок просторової організації господарства і розселення населення. В сучасних умовах зростання впливу ринкових відносин і посилення глобалізаційних чинників, загострення соціальних, екологічних та інших проблем актуалізуються завдання узгодженості територіальної структури господарства і локалізації населення — формування мережі та типів поселень. Заміна загальнодержавного комплексного планування розміщення підприємств, установ і організацій та формування таким чином економічної бази мережі поселень, місцевим самоврядуванням без належних механізмів його забезпечення, різко загострило проблему розвитку населених пунктів в цілому й, особливо, сільських. В селах різко зменшилась, а у більшості випадків зникла зовсім економічна база їх розвитку. Сільськогосподарські підприємства усіх організаційно-правових форм господарювання, як і малочисельні переробні виробництва, що знаходяться у сільській місцевості або різні види діяльності рекреаційного, обслуговуючого спрямування не створюють достатніх економічних засад формування територіальної громади села, що базується на власному самозабезпеченні комунального й соціального розвитку. Індивідуальні домогосподарства не виконують організаційних функцій комплексної колективної життєдіяльності громади.

Поширений нині механізм соціально-економічного розвитку регіонів і населених пунктів шляхом програмування не вирішує і, навіть, не зменшує гостроти проблеми розвитку регіонів і поселень. Головний ресурс економічної діяльності сільських поселень — земля вилучена із користування сільських територіальних громад і передана у розпорядження районних адміністрацій. Незначні ділянки землі в межах населених пунктів (присадибні) та виділені паї за межами населеного пункту, як про це свідчить нинішня практика, не можуть бути достатньою економічною базою комплексного розвитку поселень, зокрема, тих видів діяльності, які стосуються загальних потреб територіальної громади.

Метою діяльності суб’єктів економічної системи нині є виробництво товарів і послуг, їх збут і отримання прибутку. Такий характер господарювання сприяє шляхом ринкових механізмів зростанню багатства незначної частини населення — власників засобів виробництва, ресурсів, в тому числі, й фінансових, вироблених товарів і найманої робочої сили. Більшість населення має вкрай обмежені можливості для забезпечення життєдіяльності, оскільки оплата праці найманих працівників відображає непропорційний перерозподіл вироблених благ. До того ж, наймана робоча сила повністю залежить від підприємців-роботодавців. Вузьке коло власників, таким чином, визначає характер економічних відносин на рівні підприємець—найманий працівник. Це вузькопрофільний підхід, оскільки він не включає широке коло суспільних відносин життєдіяльності територіальної громади. Вилучена частина підприємницького доходу шляхом податкових механізмів лише частково компенсує відсутність власної муніципальної (державної) економічної бази розвитку поселень.

Інтереси підприємців до життєдіяльності територіальної громади населення вузькоспеціалізовані. Вони стосуються, в першу чергу, дешевизни робочої сили. Функції управління комплексним соціально-економічним розвитком населеного пункту, а тим більше регіону, не є предметом їх уваги, до того ж це й не передбачено законодавчими та нормативними документами.

Сучасна система господарювання сприяла концентрації засобів виробництва і товарів у приватній власності. Це стосується як природних, так і виробничих та фінансових ресурсів.

Низькі прибутки громадян від трудової діяльності, а також прибутки громадян від муніципальної власності, не можуть забезпечити ефективне функціонування територіальної громади, оскільки ці прибутки незначні у порівнянні з потребами регіонів, задоволення яких передбачено законодавством. До того ж, високоприбуткові види діяльності знаходяться у приватній власності та їх роль у вирішенні загальних проблем функціонування громади незначна. Разом з тим, приватні (корпоративні) підприємства тісно зв’язані з різними господарськими об’єктами населеного пункту. Особливо значним цей зв'язок є через використання транспортної, енергетичної, комунальної інфраструктури, ресурсно-екологічного середовища, підготовленої за державні кошти кваліфікованої робочої сили тощо. Їх використання підприємцями позитивно позначається на зменшенні витрат і зниженні вартості вироблених на їх підприємствах найманою робочою силою товарів і послуг, на зростанні їх конкурентоспроможності і, як наслідок, на збільшенні прибутковості підприємств і компаній.

Зв'язок між підприємницькою діяльністю та розвитком інфраструктури регіону. Наявність тісних зв’язків і залежностей між функціонуванням підприємств у регіоні всіх форм власності і рівнем розвитку соціальної та загальнопоселенської інфраструктури, створенням умов для відтворення територіальної спільності людей і забезпеченням сприятливих екологічних можливостей життєдіяльності населення вимагає нового підходу до оцінки ролі та місця підприємництва у комплексному розвитку населених пунктів і регіонів.

В цілому можна зробити висновок про те, що в умовах ринкових відносин і наявності приватної власності існують територіально і технологічно впорядковані взаємозв’язані й взаємозалежні господарські системи. В них перетинаються як приватні, так і регіональні інтереси. В цих умовах будь-які структурні чи динамічні зрушення вимагають узгодженого збалансування з метою досягнення і збереження стабільного розвитку регіонів в економічній, соціальній і екологічній сферах, з одного боку, та бізнес-середовища — з іншого.

Нові форми й механізми господарювання породжують і нові теоретичні та прикладні проблеми розвитку регіонів різних типів. Насамперед, це стосується збалансованості змін у розвитку та трансформації економічної бази населених пунктів і формуванні чисельності їх жителів. Економічна діяльність в населеному пункті завжди є базою формування чисельності його населення як виробника матеріальних і духовних цінностей, так і, значною мірою, їх споживача. Це ідеальна модель соціогосподарської системи, в якій збалансовані різноманітні види і сфери життєдіяльності населення. В сучасній реальній дійсності досягти високої гармонізації в усіх сферах суспільного життя окремого пункту чи регіону неможливо. Однак питання щодо забезпечення певного рівня збалансованості є актуальним, оскільки це пов’язано зі створенням належних умов життєдіяльності людей і збереженням та відтворенням комфортного природного середовища. Тут важливо дотримуватися синхронності відповідних змін — наявності робочої сили та її зайнятості, потреби у відповідних фахівцях та їх підготовці, наявності ресурсів та їх ефективного й прибуткового використання, потреба у відповідних соціальних послугах та галузевою їх структурою тощо.

Організаційно-правові форми господарювання і зайнятість. Впливають на зайнятість населення також і форми власності та організаційно-правові форми господарювання. Так, фермерські господарства базуються на використанні трудових ресурсів сім’ї або близьких родичів. Сільськогосподарські ж підприємства залучають найману робочу силу, яка проживає в селі, або емігрантів з інших регіонів, що негативно позначається на місцевому ринку праці. Це вимагає регулювання організаційно-правових форм господарювання. Важливою є й соціально-економічна політика зайнятості місцевого населення чи орієнтація на мігрантів з інших регіонів. Якщо забезпечити роботою місцеве населення, то людність поселень не зменшуватиметься активними темпами. Якщо ж використовується робоча сила з інших регіонів, що зараз є досить поширеним, то тоді з’явиться незайняте місцеве населення, яке буде мігрувати в інші регіони в пошуках роботи. Це посилює соціально-економічну нестабільність в населених пунктах і регіонах. Ця проблема викликана тим, що законодавчо не врегульовано набір роботодавцем робочої сили. Тому відбувається загострення регіональних проблем зайнятості, динаміки людності населених пунктів, формування економічної бази їх розвитку. Враховуючи й те, що соціальні відрахування до місцевих бюджетів відбуваються не за місцем проживання працюючих, а за місцем їх роботи, то це негативно впливає на розвиток тих населених пунктів, де місцеве населення не зайняте за місцем проживання. Звідси випливає гостра необхідність законодавчого врегулювання системи як соціально-трудових відносин, так і функціонування місцевих, локальних і регіональних ринків праці.

Удосконалення міжбюджетних відносин як фактор управління розвитком регіонів. Важливою проблемою регіонального розвитку є удосконалення міжбюджетних відносин — від місцевого до центрального. Насамперед, вимагає вирішення проблема формування інвестиційних ресурсів для забезпечення стабільного розвитку регіонів. Уже намітилась тенденція передачі в регіони частини податків (понад 20 млрд. грн. в 2010 році), які раніше відносилися до центрального бюджету. Однак, це лише частина справи щодо активізації розвитку регіонів, зростання їх самостійності. Важливе місце повинно зайняти також і наукове обґрунтування регіональних концепцій та стратегій розвитку, визначення пріоритетів за їх важливістю, зростання контролю за витратами коштів і отриманими запланованими результатами, досягнення гармонійності структури і відносин на основі поглиблення (розширення) збалансованості. При цьому збалансованість розглядається не лише як кількісно-якісний баланс між економічними, соціальними та екологічними процесами на усіх регіональних рівнях, а як досягнення певної відповідності між ними, забезпечення відтворювального процесу, дотримання соціальної справедливості та досягнення якісного удосконалення соціо-еколого-економічних систем як фази їхнього розвитку.

Зазначений методологічний підхід до розуміння сутності соціо-еколого-економічного розвитку регіонів свідчить про методологічну складність проблеми. Однак його визначення є актуальним, оскільки поглиблене розуміння сутності розвитку регіонів дозволить сформулювати не лише нові знання про цей процес, але й розкриє механізм та способи, які забезпечують гармонійне функціонування соціо-природних відносин. Адже важливо не лише забезпечити сприятливі умови життєдіяльності нинішніх поколінь, але й створити умови для їх стабільного відтворення у майбутньому. Цим самим створюється відтворювальний тип функціонування соціо-еколого-економічної системи. Визначення наукової сутності такого типу регіонального відтворення, а також механізмів його забезпечення є важливою науковою проблемою.