2. Творчість в. Дахна

Володимир Авксентійович Дахно народився 7 березня 1932 р. у Запоріжжі. У 10 років мріяв вступити до Суворовського училища. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (факультет архітектури). Після інституту певний час працював за спеціальністю. У 1962 р. прийшов на студію «Київнаукфільм» і став художником-мультиплікатором (за словами Дахна, анімацією його зацікавив Давид Черкаський). Створив 23 фільми, найперший з яких, «Як козаки куліш варили», було знято у 1967 р. Він започаткував шалено популярний свого часу не тільки у нас, а й у Європі мультсеріал про пригоди трьох козаків («Як козаки у футбол грали», «Як козаки наречених визволяли», «Як козаки сіль купували», «Як козаки олімпійцями стали» тощо). Дахно згадував, що не мудрував особливо з героями, намалювавши їх на манер трьох мушкетерів: один вийшов кругленьким і маленьким, другий – худим та високим, третій – справжнім здорованем. Вже потім йому казали, що йому вдалось точно передати у своїх персонажах український характер. Стрічка «Як козаки у футбол грали» виявилась пророцькою: вона вийшла до того, як київське «Динамо» сягнуло вершин слави, і, напевно, дала спортсменам сильний позитивний заряд.

Іншою популярною роботою В. Дахна була екранізація «Енеїди», створена у 1991 р. Це був останній український мультфільм, який вийшов у більш-менш широкий прокат. На заваді наступних проектів режисера стали фінансові проблеми, які спричинили крах української анімації.

В. Дахно – лауреат численних фестивальних і державних нагород, зокрема, в 1988 р. отримав (разом з оператором Анатолієм Гавриловим і художником Едуардом Киричем) «за цикл мультиплікаційних фільмів про пригоди запорозьких козаків» Державну премію УРСР ім. Тараса Шевченка. Та, незважаючи на великий внесок у вітчизняне кіномистецтво, режисерові так і не вдалося реалізувати своїх задумів: зняти фільми «Як козаки у космос літали», «Як козаки криницю копали», «Як козаки сон бачили», мультсеріал на теми українських пісень, фільм про історію Києва, серіал до Олімпійських ігор 1996 року в Атланті, екранізувати повість «Сон про лісове озеро» Андрія Дмитрука. Останніми роками митець жив бідно. Художник був незадоволений сучасним станом української мультиплікації, та все ж він не втрачав надії на її відродження.

3. Нова генерацію українських аніматорів

Починаючи з 80-х років українська анімація розширює жанрову палітру, активізує художні пошуки, вдосконалює техніку зйомок. На екрани виходять фільми, що здобувають популярність у глядача й отримують високу оцінку фахівців («Савушкін, який не вірив у чудеса» О. Баринової, «Сезон полювання» А. Вікіна, «Аліса в країні чудес» Є. Пружанського, «Покрово-покровонько»

А. Трифонова, «Ходить гарбуз по городу» В. Костилєва, «Як метелик вивчав життя» Л. Ткачикової).

Значною подією в житті вітчизняної анімації стала картина «Пригоди капітана Врунгеля». Своїм успіхом вона зобов’язана творчій співдружності режисера Д. Черкаського, художника Р. Сахалтуєва, композитора В. Бистрякова та ін. Наступною їхньою роботою став оригінальний анімаційний фільм «Острів скарбів», в якому було використано елементи ігрового кіно. Спроби об’єднати анімацію та ігровий фільм розпочались давно. У картинах «Новий Гулівер» і «Золотий ключик» (О. Птушко) завдяки специфічним прийомам – комбінованій кінозйомці і монтажу – в одному кадрі діяли ляльки і «живі» актори. Ця практика нині поширена і в західній анімації.

Протягом останніх років упевнено заявила про себе і молода генерація українських кінематографістів. Їхні фільми здобули високу оцінку на найпрестижніших міжнародних кінофорумах. Серед них – режисери ігрового кіно Т. Томенко («Тир») та О. Санін («Мамай»), режисер-аніматор С. Коваль («Йшов трамвай десятий номер»), режисер-документаліст І. Стрембицький (фільм «Подорожні») та ін.

Режисера-аніматора С. Коваль отримав кінорегалію «Срібний ведмідь» 53-го Берлінського фестивалю за анімаційний фільм «Йшов трамвай дев’ятий номер». Це десятихвилинна стрічка про наше життя: набитий битком трамвай із пластиліновими співвітчизниками рухається кривими рейках бозна-куди. У вагоні вирує життя: хтось переказує останній епізод серіалу, хтось згадує роки бойові... Словом, це люди, які загрузли у своєму побуті й уже навіть не думають про інше, світле життя. У 2005 р. С. Коваль створив анімаційний фільм «Злидні». Ця картина теж не залишилася поза увагою.