Література:

1. Безклубенко С. Д. Українське кіно. Начерк історії. – К., 2001.

2. Госейко Л. Історія українського кіно. – К., 2006.

3. Жукова А. Є., Журов Г. В. Українське радянське кіномистецтво, 1930 –1941. – К., 1959.

4. Миславский В. Украинское кино 1896-1921.– Харків, 2006.

5. Корнієнко І. С. Півстоліття українського радянського кіно. – К., 1970.

6. Роміцин А. Українське радянське кіномистецтво, 1941-1954. – К., 1959.

7. Тримбач С. Олександр Довженко: Загибель богів. – Вінниця, 2007.

8. Абдуллаева З. Кира Муратова. – М., 2008.

9. Довженко і кіно ХХ ст.: зб. статей / Л.Брюховецька, С. Тримбач (упоряд.); І. Дзюба (наук. ред.). – К., 2004.

10. Художня культура України. Навч. посіб. / Л. М. Масол, С. А. Ничкало,

Г. І. Веселовська, О. І. Онищенко; За заг. ред. Л. М. Масол. — Х.: Вид-во «Ранок», 2010.

Розділ IV. Українська художня культура хх ст.

Тема 4. Кіномистецтво Урок 33. Українська анімація хх ст.

1. Роль фольклору у розвитку української анімації. Жанр анімаційної комедії

Перші кроки анімація України зробила у 1927 р. Проте у наступні три десятиріччя яскравих здобутків на цьому терені не було. Таку ситуацію пояснити досить легко, оскільки 30-40-ві та перша половина 50-х років – період надзвичайно складний як із суспільно-історичного, так і з соціально-політичного погляду. Якщо ігровий та документальний кінематограф виконували в цей час важливі виховні та агітаційні завдання, то науково-популярне, й особливо анімаційне, кіно відійшли на другий план.

У другій половині 50-х років в українській анімації відбувся складний і водночас цікавий процес «перебудови», що стосувався як рівня технічного оснащення, так і питання творчих кадрів. Незабаром він дав позитивні наслідки: на київську анімаційну студію прийшли яскраві особистості, з іменами яких пов’язані «зоряні десятиліття» цього різновиду кіно (60-80-ті роки).

В Україні, починаючи від 60-х років минулого століття, склалася доволі потужна, цікава школа анімаційного кіно. Диснеївська традиція зачепила її мало, більше так звана Загребська школа та власні національні джерела фольклорної пластики. Відтак у фільмах студії «Укранімафільм» відчутним є струмінь народного сміхового мистецтва (скажімо, в серіалі Володимира Дахна про пригоди запорозьких козаків), чи комедійне начало, яке походить від суто міських форм дозвілля (Давид Черкаський і його серіали «Пригоди капітана Врунгеля» та «Острів скарбів», чи режисер молодшого покоління Степан Коваль з фільмом «Йшов трамвай № 9»). А поруч, до прикладу, мирно співіснують лірико-філософські медитації Євгена Сивоконя.

Справжнім явищем в анімаційному кінематографі України став мальований фільм «Ведмедик, або той, хто живе у річці», що 1967 р. отримав головний приз кінофестивалю «Золота рукавичка» в Чехословаччині (взагалі впродовж тривалого часу мальована анімація в Україні превалювала). Успіх цієї стрічки мав значний вплив на подальший розвиток жанрової системи української анімації, що передусім була пов’язана з фільмами про тварин («Лелеченя», «Журавлик» І. Гурвич та ін.).

Паралельно формуються інші анімаційні жанри. Зокрема, значний інтерес викликають фільми-притчі, створені на основі міфологічних уявлень та фольклорних традицій (Трилогія Н. Василенко «Микита Кожум’яка», «Маруся Богуславська» та «Сказання про Ігорів похід»).

Фольклорними традиціями живилася й анімаційна комедія. Її візитною карткою став козацький цикл В. Дахна («Як козаки куліш варили», «Як козаки наречених визволяли» тощо). Характерною особливістю цих фільмів було використання прийому типологізації. Так, головні персонажі Око, Грай та Тур є уособленням і певних типів, і рис українського національного характеру.