Література:

1. Історія української культури /За загал. ред. Г. Крип’якевича. – К.:Либідь, 1994.

2. Історія світової та української культури: Підручник / За ред.

В. Греченка, І. Чорного. – К.: Літера, 2000.

3. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст. – К., 1993.

4. Українська культура: лекції. / Ред. Д. Антонович, Ред. кол.:

Ю. П. Дяченко; Упоряд. С. Ульяновська . – Киев:Либідь,1993 .

5. Українська культура: Навч. посібник / За ред. С. О. Черепанової. – Л.: Світ, 1994.

Розділ III. Українська художня культура хіх ст.

Тема 3. Театральна культура Урок 24. Український театр хіх ст.

1. Становлення українського театру

Виникнення «нового» українського театру було тісно пов’язано з національним відродженням, визвольним рухом. Театр гуртував навколо себе кращі творчі сили української інтелігенції, з одного боку, а з іншого, виступав потужним засобом формування національної самосвідомості.

Перший, аматорський період у становленні «нового» українського театру пов’язаний з діяльністю численних українських театральних гуртків, що створювалися в містах та містечках силами української інтелігенції, університетської молоді, студентів, робітників. Прикладом народного театру, в якому брали участь робітники – є театр у с. Сидорівка, при цукроварні відомого підприємця і мецената, українського модернізатора-підприємця Василя Симиренка. Глядачами сидорівського театру були селяни, робітники і службовці заводу, поміщики з навколишніх сіл. По неділях, задовго до початку вистави, під театром збиралися люди, потім приїздили екіпажі. Театр, за свідченням сучасників, був «не лише повний, але переповнений». Учасником цих аматорських вистав був наприкінці ХІХ ст. син відомого історика В. Антоновича, Д. Антонович. Відомий діяч студентського українського руху, згодом мистецтвознавець, вважав, що вистави сидорівського аматорського театру мали не лише художнє, але й культурно-громадське значення, сприяли пробудженню національного почуття, як і український театр в цілому.

У 1859 році у Київському університеті виникає театральний гурток

М. Старицького та М. Лисенка, де ставилися «Лихо з розуму» О. Грибоєдова, «Ревізор» М. Гоголя, п’єси О. Островського та ін. У Чернігові також виникає аматорський театр під назвою «Товариство люблячих рідну мову», активними учасниками якого були місцеві культурно-громадські діячі, байкар Л. Глібов, етнограф О. Маркович, С. Ніс, О. Лазаревський. У містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М.Кропивницький написав першу п’єсу «Дай серцю волю, заведе в неволю».

У 1863 році І. Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток в Єлисаветграді, який мав назву «Артистичне товариство». До речі, Єлисаветргад можна вважати духовною колискою українського театру. Важливу роль в театральному житті цього провінційного міста відіграла родина Тобілевичів, три брати та сестра, знані в театральному світі під іменами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. В єлисаветградському театральному гуртку вперше було поставлено п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля» та оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

У першій половині 70-х років ХІХ ст. студентський театральний гурток М. Старицького перетворився на центр театрального життя Києва. У 1871 році М. Старицький організує українську трупу – «Товариство українських сценічних акторів». Він і М. Лисенко беруть участь у діяльності Старої Київської громади, організаційним центром якої виступав Південно-Західний відділ Руського географічного товариства. Формуванню українського професійного театру в 70-ті роки завадила репресивна політика царського уряду проти українства. Так, сумнозвісний Емський указ 1876 року забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі, а також друкування на ньому текстів музичних нот».

Важливим етапом становлення українського театру стали 80-90 роки ХІХ ст. Це період позначений переходом від аматорських гуртків та напівпрофесійних об’єднань до створення українського професійного театру.

У 1882 році в Єлисаветграді М. Кропивницький заснував перший професійний український театр. У його трупу прийшли талановиті актори

М. Садовський, М. Заньковецька. Професійна трупа М. Кропивницького виїжджала на гастролі до Києва, Харкова, Полтави, Чернігова. В репертуарі переважали українські п’єси: «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцю волю, заведе в неволю»

М. Кропивницького, «Чорноморці» М. Старицького.

У серпні 1883 року відбулося об’єднання театру М. Кропивницького з трупою М. Старицького. В новий театральний колектив влився І. Карпенко-Карий та П. Саксаганський. Директором української трупи став

М. Старицький, М. Кропивницький залишався режисером, актором, драматургом. Співпраця двох видатних діячів театрального мистецтва сприяла піднесенню престижу національного театру, рівня режисерської та акторської майстерності. До високопрофесійної української трупи входило більше 100 акторів. Трупа М. Старицького на короткий час об’єднала кращі театральні сили України, до неї входили М. Садовський, М. Заньковецька,

П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпінська,

Ф. Левицький.

Умови діяльності першого українського професійного театру були складні. Губернська адміністрація мала право заборонити гастролі, впливати на репертуарну політику трупи (українські вистави дозволялися лише в супроводі з п’єсами російських або європейських авторів класичного репертуару). Перший український театр не мав стаціонарного приміщення і змушений був працювати у «мандрівному режимі». У 1893 році заборона на вистави українською мовою була скасована, але місцева адміністрація всіляко перешкоджала українському театру. У цей період починає формуватися національна акторська школа.