2. Реалізм. Творчість т. Г. Шевченка

Реалізм – напрям у європейському мистецтві, який сформувався в 30-х роках. ХІХ ст. Реалізм – це об’єктивне відображення життя в мистецтві, конкретний аналіз дійсності. Основоположником реалізму в українському образотворчому мистецтві був Т. Г. Шевченко.

Шевченко народився в кріпацькій родині в с. Моринці Київської губернії у 1814 році. У п’ятнадцятирічному віці Шевченка взяв у козачки пан Павло Енгельгард. З ним майбутній художник їде до Вільна, Варшави, пізніше Петербурга. У 1838 році Шевченко був викуплений з кріпацтва і поступив у Петербурзьку Академію мистецтв, де протягом шести років навчався у Карла Брюллова. Шевченко працював у галузі живопису, графіки, скульптури, досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем та пером. Навчаючись в академії, він зазнав впливу романтизму й творчості Карла Брюллова («Автопортрет», «Циганка-ворожка»). Пізніше Шевченко стає на шлях критичного осмислення життя, викриття кріпосницької дійсності.

Творам Шевченка на побутові теми властивий гострий соціальний протест, осуд існуючого ладу, співчуття долі селянства. У картині «Катерина» (1842 р.) викривається ганебність суспільства, важке становище жінки. У творі поєднані академічні, романтичні традиції та елементи реалізму. У картині свідомо закладено радикальне прагнення вийти за межі класицистичної традиції, що проявилося у виборі сюжету та складності світлотіньового рішення. За романтичною формою образів виражена патріотична ідея та національна тема. Під підтекстом матері-покритки відображений протест, осуд, відчай, сатира, гнівний виступ проти приниження людини, протиставлення Московії – України, офіцеру – української дівчини. Усі засоби виразності твору скеровані на вирішення теми високої трагедії української дівчини, що символічно втілює долю всієї України. Композиція складна, центрична, спирається на центральну ортогональну вісь – постать Катерини, перехрещену двома діагоналями, які надають композиції руху. Композиція ускладнена пояснювальним матеріалом, кожна деталь залучена для змістовного збагачення цілості. Постать Катерини виділена збільшенням силуету й активним червоно-білими кольорами: усе чітко виражає внутрішній стан, і затінене обличчя з опущеним поглядом не розриває цілісності, сприяючи значущості образу. Червоний колір виступає домінантою, що діє на просторово глибокий краєвид і золотистий передній план, трансформуючи всю тональність картини до перламутрово-ослабленого звучання.

Пейзажі Шевченка реалістичні й правдиві. Це звичайні сільські краєвиди, невід’ємною частиною яких є простий трудівник («Богданова церква в Суботові», «Коло Седнева», «Чумаки серед могил», «Почаївська Лавра»). В численних живописних портретах Шевченко вирішує проблему світла й тіні (портрети Закревських, Катериничів, портрет Маєвської, Кейкуатової, Лизогуба).

Особливу частину спадщини Шевченка складають щирі безпосередні твори, виконані за десять років заслання. Шевченко першим відтворив поетичність похмурих середньоазіатських гір і пустель, своєрідну красу облич казахів, із глибоким співчуттям зобразив казахських дітей-жебраків («Байгуші під вікном», «Тріо», «Казашка Катя», «Казах на коні», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Туркменські аби в Каратау»).

Невід’ємною сторінкою творчої діяльності Шевченка є офорти. Вони вражають блискучим виконанням, реалістичністю, оригінальною композицією, майстерною передачею світлотіні, впевненим вільним штрихом. Глибоко патріотичною за задумом є серія «Живописна Україна» (1844 р.). Вона задумана як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу та історичні пам’ятки України. У серію увійшло шість офортів. Це мальовничі краєвиди, історичні сцени, а також композиції, які картають солдатчину і прославляють народну мудрість («Дари в Чигирині 1649 р.», «Судня рада», «Казка», «Старости», «У Києві», «Видубицький монастир у Києві»).

Наслідуючи Рембрандта, Шевченко захоплюється ефектами світлотіні та стоїть на рівні кращих тогочасних граверів. Офорти вражають блискучим виконанням, реалістичністю, оригінальною композицією, майстерною передачею світлотіні, впевненим вільним штрихом. Серед офортів Шевченка є ліричні краєвиди («Мангишлацький сад»), жанрові сцени («Сама собі у своїй господі»), численні портрети. В останні роки життя майстер технікою офорту виконав шість автопортретів, в кожному з яких розкрив різні сторони характеру і певних духовний стан людини («Автопортрет із свічкою», «Автопортрет у шапці та кожусі»).