Тема 1. Образотворче мистецтво XVII-XVIII ст.

Урок 8. Художня культура козацько-гетьманської доби

1. Стиль бароко в українському мистецтві

Друга половина XVII — XVIII ст. — це доба пізнього феодалізму, розклад феодалізму і зародження нових буржуазних відносин. На розвиток культури і мистецтва України цього етапу вплинули результати Визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Б. Хмельницького та Андрусівської угоди 1667 р., за якою Київ і Лівобережжя переходили під владу Росії, Правобережжя — Польщі, Галичина, Буковина, Закарпаття — Австрії. На Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі тривала визвольна боротьба викликала розвиток національної свідомості, буржуазних відносин, формування української нації. Відбувається піднесення культури, освіти, науки, літератури і мистецтва. В другій половині XVIII ст. були освоєні землі всього Лівобережжя, де виникли численні міста, розвивалося ремісниче та мануфактурне виробництво. Виникає мережа церковно-приходських шкіл, відкриваються ліцеї, в 1701 р. Києво-Могилянську колегію перетворено в Академію. Успішно розвивається книговидавнича справа і граверське мистецтво. На територіях, що належать Польщі та Австрії продовжується і посилюється національно-релігійне гноблення, тривають селянські повстання, рух гайдамаків та опришків. Це негативно впливає на політичний, економічний, культурний розвиток цих земель, що значно повільніший ніж на Лівобережжі.

Мистецьке життя в Україні тісно пов’язане з розвитком російської та західної культури. В цей період в усіх видах художньої творчості спостерігаються нові тенденції, споріднені з стилем бароко. В Україні бароко проходить три етапи розвитку:

1. друга половина 1650-ті -1720-ті рр. — Раннє бароко

2. 1720-ті-1750-ті рр. — Зріле бароко

3. 1750-ті-1770-ті рр. — Пізнє бароко з елементами рококо. До кінця століття стиль бароко змінює класицизм.

В Україні бароко у більш безпосередній формі, у західноєвропейському варіанті проявилося головним чином у західних районах, у Галичині. Воно позначене динамічністю композиції та зовнішньою асиметричною структурою. В мистецтві Східної України, де влада належала козацькій старшині склався художній стиль, що отримав назву „українського” (або „козацького”) бароко. Стилістичні форми бароко імпонують смакам панівних класів. Як і в західному мистецтві, у українському бароко розробка художнього образу була спрямована на вираження пафосу, величі, репрезентативності та парадності. Проте в просторово-композиційному вирішенні художнього образу українське бароко прагне симетрії, гармонії, цілісності та не руйнує старих традицій. Українське бароко уникає надмірної містики, експресії, перенасиченості, надмірності та екзальтації, притаманних західному варіанту стилю.

2. Барокова архітектура України (культове та світське будівництво раннього, зрілого, пізнього бароко)

Причини бурхливого розвитку культової архітектури в Україні в добу бароко — соціально-культурні зміни, що сталися внаслідок Визвольної війни (здобуття автономії, розширення території на схід і південь, ліквідація національно-релігійного гноблення, глобальний перерозподіл власності, поява нової правлячої еліти — козацької старшини). Протягом доби бароко в Україні працюють архітектори різних національностей, ступеня освіти і соціального статусу. На Лівобережжі працює чимало архітекторів, які здобули фахову освіту у Москві і Петербурзі. На Поділлі, Галичині та інших західноукраїнських землях муроване будівництво провадилось архітекторами з європейською освітою. Основа розвитку барокової культової архітектури — спадщина попередньої доби. В архітектурних образах будівель втілюються почуття свободи, радості, тріумфу. Це стало можливим завдяки збільшенню майже вдвічі висоти монументальних будівель, застосуванню центричних композицій, нових конструктивних засобів. Особливість архітектури доби бароко — органічне перенесення у монументальне будівництво естетики автохтонного дерев’яного будівництва. Стиль архітектури цього періоду, який досі звично називали "українським бароко", має глибокі феноменологічні відмінності від європейського бароко. Попри проникнення барокової стилістики і навіть рококо (під кінець доби), українська архітектура розвивала власні засади як у типології, так і в архітектурно-пластичних вирішеннях.

Доба бароко ознаменувалася розвитком розпланувальних та об'ємно-просторових структур будівель і споруд різних функціональних типів. Проте провідним функціональним типом були церковні будівлі, які уособлювали найважливіші суспільні функції. В період раннього бароко найвизначніші комплекси і ансамблі споруджуються та реконструюються в Гетьманщині. На західних землях особливих новацій не простежується. Домінуючі комплекси —монастирі, які крім сакральної виконують соціальну, політичну, економічну, оборонну функції (Густинський монастир на Чернігівщині, Єлецький монастир у Чернігові, Крехівський монастир у Галичині, Почаївський монастир). З перебудованих монастирів найбільших змін зазнала Києво-Печерська Лавра. Всю територію Лаври було оточено муром висотою 7 м з баштами та бійницями, довжиною по периметру 1290 м. Уфортифікування Лаври було розпочате у 1690 р. коштом І. Мазепи і стало важливою військово-інженерною акцією. На території Лаври було зведено храми на Ближніх і Дальніх печерах, трапезну, церкву Всіх Святих на Економічній брамі.

Культові будівлі — провідний тип архітектури періоду раннього бароко. За принциповим вирішенням церковні будівлі поділяються на дві групи. Для першої групи характерно поєднання композиції давньоруських храмів (Софійський собор, Кирилівська церква, Михайлівський Золотоверхий собор) з бароковим вирішенням фасадів. Це тринавові шестистопні 3-, 5-, 7-купольні храми з двоярусним нартексом і вежами, що фланкують західний фасад. Храми цієї групи відзначаються активним силуетом, який підкреслюють високі вигадливі фронтони, що завершують фасади (Троїцький собор в Чернігові, Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря, Братський Богоявленський собор, собор Флорівського монастиря в Києві). Друга група храмів бере за основу тип українських дерев’яних тридільних (Іллінська церква в Києві, Покровська церква в с. Сулимівка, Миколаївська церква в Глухові) та п’яти-, дев’ятидільних церков (хрещатих). Найбільш поширені — хрещаті споруди, завершені одним та п’ятьма куполами. Для них характерна динамічна центрична композиція, гармонійні пропорції, освітлені декількома ярусами вікон висотно розкриті простори інтер’єрів (собор Густинського монастиря, Миколаївська церква в Ніжині, Вознесенський собор у Переяславі). Для церковних будівель обох типів характерна мальовничість силуетів і форм, яка поєднується з симетрією, логічністю і ясністю сприйняття архітектурної форми. В цей період ще не спостерігається перенасичення площин декором, притаманного наступним етапам бароко. Декор фасадів являє собою вільну композицію барокових форм із застосуванням пілястр, півколон, антаблементів, ніш, сандриків і т.д. Невід’ємним атрибутом української барокової церкви є так звана грушоподібна форма куполів.

Архітектура періоду зрілого бароко характеризується різким зниженням обсягів мурованого будівництва і зменшенням кількості старшинських і гетьманських будівель. Будівництво цієї доби зосереджено переважно в Києві. Серед видів архітектурної діяльності переважає реконструкція раніше зведених споруд. Проте поряд з цим спостерігається удосконалення будівельної техніки, поліпшення якості мурування, різко зростає значення декору. Якщо в попередній період для декору застосовувалась лекальна цегла, то після 30-х рр. головними стають форми штукатурного ліплення. Орнаментальні мотиви надзвичайно розмаїті — це рослинні елементи, маски, раковини, герби, купідони, які утворюють цілі фризи, облямовують вікна, заповнюють тимпани фронтонів і порталів, їх накладають на лопатки, пілястри, антаблементи. До орнаментальних мотивів як правило додають поліхромне тло — бірюзове, зелене, жовте. Характерним для цього періоду є застосування багатоярусних ордерних композицій. У монастирському будівництві проходить процес реконструкції існуючих (Києво-Печерська Лавра), та завершення раніше зведених споруд (Гамаліївський, Крехівський монастирі). Монастирі втрачають оборонні риси, проте їх традиційно оточують мурами з наріжними вежами, які набувають символічного значення.

Композиції більшості київських монастирів (Софійський, Михайлівський Золотоверхий, Микільський, Києво-Печерська Лавра) змінюються з появою висотних домінант — мурованих багатоярусних дзвіниць. Структура всіх дзвіниць у Києві та за його межами розвиває одну з композицій — четверикову або восьмерикові (планування на основі чотирикутника або восьмикутника). Найвизначніші з таких будівель — Лаврська і Софійська дзвіниці (обидві — арх. Й. Шедель). Серед монастирських ансамблів найбільших змін зазнала Києво-Печерська лавра, що відбудовувалась після пожежі 1718 р. (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква, Ковнірський та Економічний корпуси, будинок митрополита і намісника, церква Всіх Святих, Велика дзвіниця).

Культова архітектура України доби пізнього бароко розвивається в умовах освіченого абсолютизму. Найвидатніші досягнення архітектури пов’язані з державними і великими магнатськими замовленнями. Головний законодавець моди в архітектурі Східної України — Петербург, звідки надсилаються проекти для зведення престижних споруд. Архітектура Гетьманщини орієнтується на московські і петербурзькі взірці. Характерною особливістю цього періоду є розквіт архітектури в Західній Україні, де зводяться монастирські комплекси та світські резиденції. Західноукраїнська архітектура орієнтується на зразки Італії і Центральної Європи. Спільною тенденцією для Заходу і Сходу України є домінування стилістики пізнього бароко з елементами рококо. Провідну роль в даний період відіграють дві архітектурні школи: на Сході — київська, на Заході — львівська. У розвитку стилю бароко на заході яскраво виявляються його західноєвропейські аспекти, а на сході — автохтонні.

Для становлення архітектури Східної України найбільше значення мала творчість архітекторів В. Растреллі, І. Мічуріна, А. Квасова, І. Григоровича-Барського. В культовій архітектурі Східної України домінують форми рококо, ширше застосовується скульптурний декор, поліхромія, як на фасадах, так і в інтер’єрах. Яскравий приклад — Андріївська церква в Києві (проект В. Растреллі, І. Мічурін), що має хрещату структуру, діагональне розташування чотирьох декоративних верхів та палацову пишність ордерного декору. Під впливом Андріївської церкви зведений собор Різдва Богородиці в Козельці (арх. А. Квасов, І. Григорович-Барський). Дзвіниці центральних регіонів України розвивають попередні тенденції. Найбільш поширені — двоярусні четверикові, найкращі зразки яких належать І. Григоровичу-Барському (дзвіниці Дальніх і Ближніх печер Києво-Печерської Лаври, дзвіниця Петропавлівської церкви на Подолі). Для великих монастирських і соборних дзвіниць характерний принцип побудови Великої Лаврської Дзвіниці (дзвіниці Троїцько-Іллінського монастиря у Києві, церкви Різдва Богородиці у Козельці).

В Західній Україні провідну роль відігравали архітектори – іноземці: французи, німці, італійці (Б. Меретин, Д. Фонтана, М. Урбанік, Я. де Вітте, П. Полейовський). Для всіх характерно застосування вибагливих і багатих форм пізнього бароко і рококо. Широко вживаються округлі, еліптичні та інші криволінійні форми, майже зникають плоскі поверхні та прямі лінії, широко застосовується кругла скульптура та горельєф. Римсько-католицькі храми наслідують центральноєвропейські зразки (Домініканський костел у Львові, арх. М. Урбанік, Я. де Вітте). Найбільш визначні комплекси — комплекс собору Св. Юра у Львові, арх. Б. Меретин (собор, монастирські келії, палац митрополитів, тераса з парадними сходами); комплекс Почаївської лаври .

Загалом в пам’ятках культової архітектури доби бароко яскраво відбився мистецький геній українського народу. Засвоєння європейської архітектурної спадщини й подальший розвиток автохтонних об'ємно-просторових композицій дали змогу синтезувати неповторний національний стиль, який став вагомим внеском України у скарбницю світового зодчества.