2. Партесний концерт

Кульмінацією розвитку партесного стилю став партесний концерт, що побутував на Україні у XVII-першій половині ХVIII ст. Важливим джерелом цього жанру є концерт, що зародився в Італії в трьох видах - хоровому, оркестровому (кончерто гроссо), сольному (для 2-3-1 інструментів з оркестром). Спільним для цих жанрів був принцип концертування (змагання, боріння), протиставлення, контрасту. Контраст як основний формотворчий принцип відображав одне з основних світоглядних уявлень бароко про безмежність, неосяжність, мінливість оточуючого світу, у владі якого перебуває людина.

Партесний концерт являв собою розгорнутий одночастинний твір з безперервним розвитком, в процесі якого зіставлялись контрастні за характером музичні епізоди. Основою партесного концерту є зіставлення звучання компактного тутті (хорового) з окремими групами чи партіями хору, розгортання хорових діалогів. Співвідношення хорових партій у тутті визначається акордово-гармонічним типом мислення; в діалогічні епізоди – поліфонічним.

За образним змістом можна умовно виділити дві групи: урочисті, світлі, хвалебні та лірико-драматичні, скорботні, покаянні. Партесному концерту характерний нейтральний тип мелодики, в якій мало відчувається індивідуальний композиторський почерк, національні ознаки. Живий рух голосів, емоційна насиченість, святковість звучання, урочистий характер говорять про процес подальшого повороту музики до проблем мирського життя. Зразком світського партесного концерту є 12-ти голосний концерт «Торжествуй, Российская земле» (1721-1722), присвячений поверненню Петра I «от глубоких стран». Концерту характерний високий рівень професіоналізму. Усі партії записані київським знаменом, без поділу на такти, без зазначення темпу, характеру виконання, ключових знаків.

Рідкісним зразком пародійного, розважального партесного концерту є 12-голосний твір «Сначала днесь поутру рано» (30-40 рр. ХVІІІ ст.). Автор відтворює реалістичну сценку з життя церковних півчих, використовуючи в залежності від змісту гармонічний, поліфонічний, монодійний склади, ансамблеві епізоди.

Центром виховання знавців партесного співу був Київ, звідки систематично відряджались в різні міста Росії музиканти. Композиторами-партесниками були Й.Загвойський, О.Лешковський, К. Коновський, В. Пикулинський, І.Календа та ін. У другій половині ХVІІ ст. партесний спів був запроваджений як обов’язковий в усіх церквах Росії.

Новий хоровий стиль отримав теоретичне узагальнення у композиторській та музично-теоретичній діяльності Миколи Павловича Дилецького (бл.1650 – 1723. або 1630 – після 1680) – композитора, вченого, музичного просвітника, хорового диригента, першого вагомого діяча серед майстрів партесного стилю. Доля митця відобразила зв’язки російської, української та польської культур. Дилецький народився у Києві, закінчив Вільнюську єзуїтську академію (гуманітарний відділ). Згодом працював хоровим диригентом у Києві, Вільнюсі, Смоленську, Москві.

У Смоленську в 1677 р. Дилецький видав свою працю «Граматика пінія мусикійскаго» в шести розділах. Наступного року він цю ж працю з деякими змінами передрукував у Вільно в польському перекладі під заголовком «Ідеї граматики Мусикійської»; нарешті, ще через рік, у 1679 р., осів у Москві й там ще раз видав свою «Граматику мусикійську» в «словянском діалекті. На кінець ХVІІ ст. музичний трактат Дилецького був єдиним підручником по теорії композиції.

У Москві Дилецький заснував хорову школу при Воскресенському монастирі. Він хотів переконати росіян у вищості партесного мистецтва над «одноголосієм» московського знаменного розспіву. Своїх московських учнів він намагається навчити теорії музики. Дилецький говорив, що вся музика складається з ступенів і відношень між ними, так само, як і граматика мови з літер і складів. Як від пізнання складів слова, міркувань залежить грамотність людини, так і від знання «мусікії», ступенів ладу і їх побудови залежить музична грамотність.

Мажор та мінор октавної системи ще не були розвинуті в Росії в XVII ст., як це було на заході, і тому весь музично-теоретичний матеріал і сольфеджування спиралися на стару церковно-ладову основу з застосуванням гексахордової (шестиступеневої) системи. «Шесть знамений мусикийских (звуків музичних), - пише Дилецький, – уть, ре, ми, фа, соль, ля иже суть сия. И на двоє разделяются: уть, ми, соль — веселого пения, ре, фа, ля – жалостного пения».

М.Дилецького вперше в історії вітчизняної музики спирається не лише на національні традиції, але і на досвід західноєвропейських композиторів, прагнучи виховати у нового покоління, музикантів відчуття належності до європейської музичної культури.

Як композитор М.Дилецький залишається вірним слов’янській хоровій традиції: всі твори пише для хору а капела. Його творам властиве грандіозне звучання, викликане великою кількістю голосів, інструментальна рухливість партій, особливо фігурованого баса; яскравий контраст епізодів, намагання відтворити текстові образи засобами музичної мови; використання жіночих тембрів; застосування побутових інтонацій.

Творчість М.Ділецького складають: три літургії, партесні концерти, «Воскресенський канон», канти, псальми музично-теоретичні праці «Граматика мусікійська», «Гармонічні правила» (рукопис).