2. Українське поетичне кіно та міська проза 60-х рр. Хх ст.

60-ті роки увійшли в історію як роки значного духовного піднесення. Демократичний рух, пов’язаний з наслідками хрущовської «відлиги», великою мірою позначився і на розвитку кіномистецтва. Саме в цей період виникає напрям поетичного кіно, що найяскравіше виявився у двох національних кінематографіях – грузинській («Древо бажань» – Т. Абуладзе) та українській. Українське поетичне кіно – явище цікаве і трагічне водночас. Його витоки беруть початок з міфології давніх слов’ян, традицій українського фольклору, творчості раннього О. Довженка.

Напрям «українське поетичне кіно» асоціюється з іменами Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та ін. У творах цих митців превалювало притчове начало, тяжіння до метафоричності й алегоричності в осмисленні дійсності. Саме у такій формі кіномитці розповідали про одвічні проблеми життя – смерті, кохання – ненависті, товариства – зрадництва.

Маніфестом поетичного кіно України вважають картину «Тіні забутих предків» (1964) – історію про гуцульських Ромео та Джульєтту – Івана та Марічку, їхнє велике і трагічне кохання. В основу цієї стрічки було покладено повість М. Коцюбинського, яку перенесли на екран талановиті українські митці. Фільм «Тіні забутих предків» – яскравий приклад колективної кіно творчості. Своїм тріумфом (призи міжнародних фестивалів у Римі, Салоніках, Мар-дель-Плата, Британської кіноакадемії та ін.) ця картина була зобов’язана дивовижному творчому ансамблю однодумців – оператору Ю. Іллєнку, художнику Г. Якутовичу, композитору М. Скорику, виконавцям головних ролей – Л. Кадочниковій та І. Миколайчуку, яких об’єднала на художньому майданчику дивовижна художня інтуїція Сергія Параджанова (1924-1990).

За кордоном фільм «Тіні забутих предків» демонструвався під назвою «Червоні коні». Цей яскравий художній образ закарбував на плівці талановитий оператор Ю. Іллєнко. Згодом він починає працювати як режисер і створює стрічки «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою». Останній фільм – яскравий твір українського кіномистецтва – присвячено трагічній сторінці історії України – утвердження соціалістичного способу життя в її західних регіонах. Використовуючи метафори, алегорії, символи, Ю. Іллєнко запропонував глядачеві драматичну кіноісторію про трагічне протистояння в родині Звонарів, що перетворило її головних героїв кіно-історію Ореста (Б. Ступка) та Петра (І. Миколайчук) кіно-історію на братів-ворогів. Саме Іванові Миколайчуку (1941-1987) судилося стати своєрідним символом, «актором номер один» поетичного кіно. Крім згаданих він зіграв у фільмах «Пропала грамота», «Анничка», «Захар Беркут» та ін. Як режисер-постановник І. Миколайчук здійснив зйомки двох картин: «Вавилон кіно-історію ХХ» і «Така тепла, така пізня осінь».

Важливе місце в контексті українського поетичного кіно посідає ранній період творчості Л. Осики, передовсім стрічка «Камінний хрест» – вільна екранізація відомої новели В. Стефаника. Ця жорстока й трагічна кінооповідь про еміграцію галичан і нині вражає своєю філософською глибиною і високою зображальною культурою.

Складна метафорична мова, алегоричність, значна кількість символів, що стали ознакою поетичного кіно породжували численні дискусії, розділяючи фахівців на його однозначних прихильників і рішучих супротивників. Останніх було більше. Поетичне кіно звинувачували в захопленні етнографізмом, еклектизмі – відсутності єдності, цілісності, розпорошеності авторського задуму. І тільки час розібрався у справедливості цих оцінок.

Яскрава течія, що стала альтернативою поетичному кіно, дістала назву міська проза. Тематика фільмів цього напряму пов’язана з осмисленням проблем некомунікабельності (нездатності людини до спілкування), непорозуміння, невдоволення, самотності тощо. На відміну від поетичного кіно картини міської прози зосереджували увагу на аналізі морально-психологічного стану сучасника – пересічної людини, яка мешкає у місті. Найяскравішими зразками міської прози цього періоду є фільми «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи» К. Муратової, «Польоти уві сні та наяву» Р. Балаяна, «Грачі»

К. Єршова, «Самотня жінка бажає познайомитись» В. Криштофовича та ін..

Проте не слід вважати, що специфіка розвитку вітчизняного кіномистецтва зазначеного періоду була пов’язана тільки з цими двома напрямами. Характерною його особливістю була жанрово-тематична «розкутість». Так, українські режисери значну увагу зосередили на жанрі екранізації, біографічному фільмі, психологічній драмі, декоративно-пригодницькому напрямі, кінокомедії, історичних фільмах та картинах про війну. Загальну картину розвитку українського кіно не можна вважати завершеною без документального та науково-популярного кінематографа.