Ціни, встановлення яких є компетенцією держави, називають

регульованими.

У пільгових цінах використовують різноманітні знижки, які слід розглядати як винагороду споживачеві за певні дії.

Індикативні ціни – це ціни на товари, які склалися на ринках експорту та імпорту на час здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та розрахунків у відповідності з чинним законодавством України.

Прибуток – це сума, на яку доходи перевищують пов’язані з ними витрати.

Доходи – це збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які призводять до зростання власного капіталу.

Підприємці мають право на певну винагороду від своєї діяльності у вигляді підприємницького доходу.

Сьогодні розуміння терміну “прибуток” зовсім інше, ніж у минулому. Те, що ми раніше тлумачили як прибуток, тобто грошова виручка від реалізації продукції мінус витрати виробництва і реалізації, на Заході розуміють як бухгалтерський прибуток. Поряд з ним визнають економічний прибуток, як загальну виручку з відрахуванням усіх витрат (зовнішніх і внутрішніх), включаючи в останні нормальний прибуток підприємця.

Доходи підприємців мають регулюватися прогресивною податковою системою.

1.9. Державне регулювання економіки

Сучасний ринок є ринком, який регулюється державою. Це здійснюється:

-за допомогою правових актів, що закріплюють ринкові відносини;

-через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення;

-через податкову, кредитну, банківську системи;

-ціноутворення та інші регулятори;

-з метою досягнення цілей, визначених державною соціальноекономічною політикою.

37

Регулюючі функції держави в ринковій політиці зводяться до трьох основних – законодавчої, стабілізуючої, розподільчої.

Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно-господарських законів і постанов, які створюють певні «правила гри», тобто правові засади ринкової економіки, що є гарантом однакових прав і можливостей для усіх форм власності та господарювання.

З метою захисту конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки, держава розробляє і реалізує антимонопольне законодавство. Це дає можливість суб’єктам ринкової економіки реалізувати свої інтереси, примушує їх діяти узгоджено і, разом з тим, не порушувати об’єктивних законів ринку. І відбувається це природним шляхом, без команд і наказів, характерних для директивної економіки.

Стабілізуюча функція полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також стимулюванні економічного зростання. З цією метою держава:

а) визначає цілі, напрями і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації, використовує грошовокредитні та бюджетно-податкові підойми;

б) бере на себе організацію пропозиції центральних грошей;

в) забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

Розподільча функція пов’язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого - з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення цієї функції, яка сприяє виправленню певних недоліків ринкової системи, держава:

а) здійснює перерозподіл доходів багатих верств населення на користь непрацездатних і малозабезпечених, проводячи відповідну фінансову, податкову політику, політику регулювання цін;

б) встановлює і контролює реалізацію постанов про мінімальну заробітну плату;

г) бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені, разом з тим без цих благ суспільство не може досягти благополуччя. Такі блага і послуги називають чистими суспільними товарами. Це національна оборона, забезпечення суспільного порядку, контроль за станом навколишнього середовища, освіта, єдина енергетична система тощо.

38

Важливе місце належить державі у регулюванні зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, міграції капіталів і робочої сили, здійсненні контролю над платіжними балансами. Це важливі фактори стабілізації національної економіки і розвитку світового господарства.

Регулюючі функції держави в ринковій економіці є умовою досягнення балансу економіки на макрорівні, здійснення ефективної грошово-кредитної політики, соціального захисту малозабезпечених верств населення. Без регулюючого впливу держави не можна здійснити структурні перетворення, модернізацію матеріально-технічної бази ряду галузей.

Отже, сучасна реальна ринкова система органічно поєднує вільну конкуренцію і важелі державного регулювання, які й утворюють регульовану соціально орієнтовану економіку. Методи державного регулювання ринкової економіки надзвичайно різноманітні. Вони суттєво відрізняються і разом з тим мають певну схожість, їх можна згрупувати у два таких блоки: адміністративні (прямі) та економічні (непрямі). Застосування цих методів залежить від соціальних, економічних, історичних, політичних умов країни, стану розвитку та структури її економіки.

1.10. Складові економіки інтелектуальної власності та її правове забезпечення

Економіка інтелектуальної власності є функціональною складовою економічних наук, таких як: економіка і організація виробництва; економіка управління; економічний аналіз; маркетинг, фінанси, бухгалтерський облік, теорія управління і регулювання, економіко-математичні методи, інформаційно-аналітичні науки, теорія планування та прогнозування тощо.

Об’єктом вивчення в економіці інтелектуальної власності стає продукт інтелектуальної власності і пов’язані з ним економічні відносини. Це є процеси інноваційної діяльності і комерціалізації. В кожному випадку використовуються конкретні теоретичні і практичні наробки відповідних економічних наук. Тому економіку інтелектуальної власності відносять до змішаної економіки, в якій використовуються методологія, методи, способи, прийоми відповідних галузей знань, що дозволяє побудувати теорію і методологію функціональної науки, пов’язаної з інтелектуальним капіталом.

З Економікою інтелектуальної власності пов’язана і юридична наука, яка вивчає право інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності розглядає проблеми права, об’єкти і суб’єкти права інтелектуальної власності, їх права і обов’язки, договори у сфері інтелектуальної власності, захист прав інтелектуальної власності.

39

2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ, ЙОГО ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА, КЛАСИФІКАЦІЯ

ВИДІВ ТА ВЛАСТИВОСТІ МЕХАНІЗМУ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ

2.1.Капітал як економічна категорія та його роль

вгосподарській діяльності

Капітал (нім. Кapital, франц. Сapital, спочатку – головне майно, головна сума, від лат. Сapitalis – головний) – економічна категорія, яка виражає суспільно-виробничі відносини.

Капітал – це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить додаткову вартість, тобто “самозростаюча” вартість. За своїм соціально-економічним змістом капітал не є майном. Вчення про додаткову вартість є основою економічної теорії К. Маркса.

Якщо розглядати капітал з позиції речових факторів виробництва, тобто як сукупність засобів виробництва, які принесуть доход їх власникові, то, наприклад, А. Сміт розглядав капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить доход; Д. Рікардо – як ту частину багатства, що зайнята у виробництві і необхідна для проведення в дію праці; Дж. С. Мілль – як попередньо накопичений запас продуктів минулої праці; А. Маршалл – як сукупність речей, без яких виробництво не могло б здійснюватись з рівною ефективністю, але які не є безплатними дарами природи.

Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати доход, то до нього треба віднести і вкладення у робочу силу (Г. Беккер, Дж. Мінсер). Цей підхід має назву “концепція людського капіталу”.

З позиції П. Самуельсона, капітал складається з таких факторів виробництва: 1) природні ресурси; 2) ресурси людської праці; 3) капітальні блага, вироблені самою економічною системою.

Як бачимо, капітал може розглядатися з позиції “головного майна”, “головної суми” і, одночасно, як економічна категорія, що виражає суспільно-виробничі відносини, тобто, перетворення додаткової вартості на капітал. Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як чисто технічні, техніко-організаційні моменти, так і соціаль- но-економічні.

Капітал як такий може існувати лише за певних соціальноекономічних умов, до яких відносять:

40

1)високорозвинене товарне виробництво і обіг;

2)наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення;

3)зосередження у частини господарчих агентів значної частки засобів виробництва, тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

4)відсутність власних засобів виробництва у частини господарчих агентів, що змушує їх найматися.

Якщо розглядати капітал з точки зору підприємця, то він є сумою вартісної оцінки майна та коштів підприємця, які він може використовувати на господарські потреби. З цієї точки зору принциповим моментом є співвідношення між власним і чужим капіталом. Тільки вкладення капіталу у господарську діяльність, його інвестування створює прибуток.

Загальна формула капіталу: Г – Т – Г`, де:

Г – грошові засоби, авансовані інвестором;

Т – товар (придбані засоби виробництва, робоча сила та інші елементи виробництва);

Г1 - грошові засоби, які отримані інвестором від продажу продукції (робіт, послуг) і, які включають в себе реалізований додатковий продукт (додаткову вартість);

(Г1 - Г) – додаткова вартість (доход інвестора);

(Г1 - Т) – виручка від продажу продукції (робіт, послуг);

(Г – Т) – витрати інвестора на придбання товару.

Як видно, грошові засоби (Г), які вкладаються у виробничоторговий процес, не використовуються повністю, а лише авансуються, і після завершення кругообігу, вони повертаються вкладнику (інвестору) з додатковим доходом (Г1). Капітал повинен постійно здійснювати кругообіг, що дає можливість підприємцю отримати прибуток.

По відношенню до фінансових ресурсів, капітал – це їх частина. А фінансові ресурси, які використовуються на розвиток виробничоторгового процесу є капітал в його грошовій формі. По закінчення відповідного строку весь вкладений у виробництво капітал перетворюється на накопичену (капіталізовану) додаткову вартість.

Додаткова вартість являє собою фонд, за рахунок якого здійснюється поширене відтворення.

Суть процесу виробництва додаткової вартості розкрита К. Марксом у вченні про постійний та перемінний капітал. При цьому К. Маркс

41

використовував всім нам відому формулу вартості (W) товарів у процесі виробництва, а саме:

W = C + V + m ,

де: С – постійний капітал (від слова “constant” – “постійний”);

V – перемінний капітал (від слова “veriable” – який “змінюєть-

ся”);

m– додаткова вартість (від слова “Мehrwert”)

Одночасно С – це стара, перенесена вартість, а

(V +m) – нова вартість;

V – відтворена вартість робочої сили;

m – її прирощення

Постійним капіталом К. Маркс називав ту частину авансового капіталу, яка перетворюється на засоби виробництва і в процесі виробництва не змінює своєї вартості.

Перемінний капітал – це та частка капіталу, яка перетворюється на робочу силу і в процесі виробництва змінює свою вартість, тобто створює додаткову вартість.

Процес виробництва додаткової вартості пов'язаний з накопиченням капіталу, тобто з витратами частки виробленої додаткової вартості (грошової суми) щодо придбання додаткових засобів виробництва та робочої сили. Накопичення індивідуального капіталу – це процес його зростання, який супроводжується важливими соціально-економічними наслідками. Від ринку залежать всі основні умови, необхідні для накопичення капіталу.

Накопичення капіталу багато в чому визначається умовами реалізації виробленої продукції. Ринок може сприяти цьому процесу (коли його обсяг поширюється) або перешкоджати йому (коли його обсяг залишився незмінним або зменшується).

Визначальну роль в накопиченні капіталу має процес виробництва, який повинен бути безперервним, тобто періодично повторюватись. Таке періодичне повторення процесу виробництва називається відтворенням. Воно може бути простим (повторення процесу виробництва в попередньому масштабі) або поширеним (супроводжуватись накопиченням капіталу).

Початковим пунктом процесу виробництва є купівля робочої сили на відповідний термін, у межах якого робітник своєю працею створює нову вартість. При цьому не власник авансує робітника, а навпаки,

42

робітник авансує власника, тобто він (робітник) одержує заробітну плату з доходу, створеного його власною працею.

По закінченні відповідного строку весь вкладений у виробництво капітал перетворюється на накопичену (капіталізовану) додаткову вартість.

Початково авансований капітал може виникати з різних джерел (у тому числі як результат власної праці, спадщини тощо), але через відповідний строк капітал, який функціонує у виробництві, неодмінно перетвориться на накопичену додаткову вартість.

Поширене відтворення відбувається на основі капіталізації додаткової вартості, тобто перетворення її частки на додатковий капітал. Накопичення капіталу за рахунок капіталізації додаткової вартості здійснюється в товарно-грошовій формі та виступає як ізольований акт, в якому приймають участь окремо працюючий і капіталіст (власник). Додаткова вартість являє собою фонд, за рахунок якого здійснюється поширене відтворення. Масштаби авансованої в грошовій формі додаткової вартості багато в чому залежить від розмірів оподаткування. Накопичення капіталу в процесі поширеного відтворення може здійснюватись шляхом його конкуренції або централізації.

Конкуренція капіталу або виробництва — це такий вид накопи-

чення, який здійснюється окремими власниками (капіталістами), тобто перетворення частки додаткової власності на капітал, що веде до збільшення індивідуальних капіталів. У результаті цього, більша частка засобів виробництва, робочої сили і випуску продукції зосереджується на великих підприємствах.

Існують два напрямки концентраційного процесу капіталу:

-комбінування і диверсифікація;

-спеціалізація і кооперація.

Перший напрямок концентрації виробництва може бути визначений як концентрація способом "поширення", тобто проникнення капіталу у все більшу кількість самостійних галузей виробництва;

другий напрямок – проникнення капіталу "вглиб", тобто зосередження капіталу на все меншій кількості підприємств.

У другій половині ХХ-го сторіччя з'явився принципово новий напрямок концентрації виробництва – створення спільних підприємств. Це є особливою формою взаємодії індивідуальних капіталів (власності).

Централізація капіталу здійснюється на базі його концентрації. Вона означає об'єднання або злиття капіталів Цей процес відбувається при перерозподілі існуючого, діючого капіталу, який, будучи втрачений одними, придбається іншими власниками.

43

Будову капіталу, вкладеного у виробництво, потрібно розглядати з позиції вартості або майна, яке функціонує в процесі виробництва.

Зпозиції вартості будова капіталу визначається відношенням, за якими капітал поділяється на два види: постійний і перемінний, тобто вартість засобів виробництва та вартість робочої сили.

Зпозиції майна капітал поділяється на засоби виробництва і робочу силу. В цьому випадку будова капіталу визначається відношенням між масою використаних засобів виробництва та кількістю праці, яку необхідно витрачати для здійснення виробництва.

Перший вид будови капіталу має назву вартісного, другий — технічного. Визначальним видом є технічна будова капіталу, з яким по- в'язаний розвиток виробничих сил. Технічна будова капіталу відтворюється безпосередньо під впливом науково-технічного прогресу. Вартісна будова капіталу відтворює зміни, які постають в його технічній будові.

Вперше поняття будови капіталу в економіці було впроваджено К. Марксом. Він вимірював будову капіталу як відношення постійного капіталу до перемінного.

Органічна будова капіталу — це дійсна міра його будови, накопичення і перенакопичення якого має великий вплив на весь процес суспільного відтворення.

Важливе значення приділяється руху капіталу, який охоплює як фазу виробництва, так і фазу обертання. В процесі кругообігу послідовно здійснюється зміна форм капіталу. Цей рух капіталу має назву кругообігу.

Рух капіталу в цілому може бути подано за такою формулою:

де Г – гроші;

Т– товар;

Р– робоча сила;

3В – засоби виробництва;

В – процес виробництва;

Т1 – вироблений товар,

44

Г1 – гроші з урахуванням додаткової вартості.

Функція капіталу в грошовій формі – це з'єднання в руках капіталіста (власника) засобів виробництва та робочої сили.

Функція виробничого капіталу полягає в створенні додаткової вартості; товарного капіталу – в реалізації товару та перетворення капіталу в його первісну грошову форму.

Капітал, який в процесі свого кругообігу послідовно приймає, знов скидає ці форми і в кожній з них здійснює відповідну йому функцію, має назву промислового капіталу.

У вищенаведеній формулі кругообіг фігурує як промисловий капітал. Для торгового та грошового капіталів, узятих відокремлено, характерно те, що вони виконують не усі функції, властиві промисловому капіталу. Кругообіг промислового капіталу об'єднує в єдине ціле кругообіги грошового, виробничого і товарного капіталів.

Неодмінною умовою безперервного капіталістичного виробництва є знаходження промислового капіталу одночасно в різних фазах і функціональних формах. Кругообіг промислового капіталу – це єдність процесів виробництва й обертання. Одночасно, К. Марксом було встановлено примат виробництва над обертанням.

В обертанні не відбувається створення вартості, тобто зміни капітальної вартості. В цьому процесі змінюється лише форма капіталу

– із товарної форми він перетворюється на грошову і, навпаки, із грошової – на товарну.

Пріоритет виробництва виявляється також в тому, що його характер і ступінь розвитку відповідно визначають характер і ступень розвитку обертання. Витрати, які супроводжують процес зміни форм вартості, мають назву чистих витрат обертання та покриваються за рахунок додаткової вартості.

В залежності від специфіки обертання капітальної вартості виробничий капітал поділяється на основний і оборотний.

До основного капіталу відносять капітал, авансований на придбання засобів праці. Частина капіталу, яка втілена в основному капіталі, авансується одночасно. В процесі виробництва елементи основного капіталу довгий час зберігають свою додаткову вартість, їх вартість перетворюється на продукт, знов створений в межах декількох циклів виробництва і повертається капіталісту (власнику) в грошовій формі частками.

Капітал, авансований на придбання предметів праці, приймає форму оборотного капіталу. Елементи оборотного капіталу (оборотні засоби) витрачаються на кожному виробничому циклі в цілому, їх вар-

45