8.4. Процес прийняття рішень

Послідовність етапів прийняття рішень:

1. виявлення проблем і формулювання відповідних цілей.

Симптоми проблемної ситуації: незадоволеність певних потреб та інтересів тих чи інших верств населення, зниження трудової і політичної активності громадян, виникнення і загострення конфліктів між громадськими групами і шарами, виникнення і зростання недовіри суспільства до влади і т.д.

Цілі мають бути: актуальними, пріоритетними, конкретними, чітко сформульованими, що відображають інтереси керованих і не суперечать інтересам керуючих.

Теорія і практика управління позначили такі рубежі (етапи) "маршруту просування до поставленої мети":

1) вибір з існуючих, альтернативних проектів відповідного цілям, а також принципам і нормам, властивим даній державній системі;

2) аналіз обраного проекту в плані ймовірних наслідків його реалізації (включаючи експертизу проекту);

3) планування та розробка проекту;

4) визначення конкретних виконавців;

5) обрання способів, засобів і методів здійснення проекту.

1) При виборі конкретного проекту суб'єкту необхідно мати на увазі незалежно від ситуації дві мети: мету дії даного органу управління та довгострокову мету політики держави. Перша може бути короткостроковою, середньостроковою, поставленою центральним органом управління або нижчестоящими органами. Вона відноситься до окремих або багатьох суспільних процесів і в будь-яких її моделях діє в полі загальної стратегії, загального політичного курсу. Це поле позначається ціннісно-нормативними критеріями вибору альтернативних проектів. Інтереси держави, а отже, в кінцевому рахунку, і довгострокові інтереси самих же регіонів, будуть дотримані, і дії губернаторів не вийдуть за межі єдиної системи управління за умови узгодження цілей регіональних рішень із загальними, стратегічними цілями. Порушення цієї умови породжує в державі стан некерованості.

При виборі альтернатив враховуються опрацьовані прогнозні сценарії. Прогнозний сценарій розкриває змістовну картину цілі, він дає можливість зрозуміти керівникам і підлеглим, заради чого приймається рішення, як діяти для здійснення обраного проекту, дозволяє оцінити інноваційний потенціал проекту, осмислити можливі перешкоди на шляху його використання. Прогноз попереджає про можливі негативні наслідки обраної мети, але перш за все змушує зосереджувати увагу на реалізації перспектив перетворень.

Особливо важливе значення для забезпечення об'єктивності прийнятих рішень набуває певна єдина система стандартів та критеріїв їх прийняття та оцінки. З цієї точки зору інтерес представляють запропоновані А. Капланом наступні сім принципів вибору при прийнятті політичних рішень:

• неупередженість, що виключає всі можливі особливі переваги окремим особам або групам;

• індивідуальність, відповідно до якої цінність того або іншого рішення в кінцевому рахунку вимірюється його значущістю для окремо взятого індивіда, а не для груп або держави в цілому. «Сильна» або «багата» держава є цінністю лише остільки, оскільки вона здатна забезпечити безпеку і нормальний рівень життя для окремої людини;

• максимізація, що віддає перевагу реалізації тих цінностей і принципів, які поділяються усіма суспільними групами і максимально відповідають їх інтересам;

• справедливий розподіл благ, що забезпечує задоволення інтересів більшості членів суспільства;

• безперервність, яка передбачає не прийняття і здійснення змін заради самих змін, а збереження наступності;

• автономність, що припускає певний ступінь самостійності органів, які приймають рішення;

• невідкладність, що означає оперативне та своєчасне ¬ ве прийняття і реалізацію необхідних рішень.

2. Експертиза (оцінка фахівців) - наступний необхідний елемент процедури вибору проекту. Досліджуваний проект в більшості випадків багатоцільовий, що зачіпає сукупність суспільних відносин і процесів, тому необхідні експертизи:

2.1. політична (потребують проекти рішень керівних органів (центральних і регіональних), а також найбільш значущі для суспільства адміністративно-державні варіанти керуючих дій);

2.2. фінансово-економічна (необхідна для тих проектів, виконання яких пов'язане з витратою матеріальних ресурсів);

2.3. соціальна - повинна носити загальний характер. Оцінка проекту за двома аспектами: а) відповідність установкам державних соціальних програм; б) використання гуманістичного потенціалу, зокрема, створення умов для участі керованих у прийнятті рішень;

2.4. юридична (необхідна для проектів будь-яких рішень. Будь-який управлінський вплив державних суб'єктів на керованих має бути легітимним).

Наступний етап прийняття рішення - планування та розробка проекту.

На відміну від деяких вітчизняних економістів і соціологів, що поквапилися відмовитися від поняття планування як функції публічного адміністрування, у закордонній науці і практиці управління дане поняття давно займає міцне місце. У концепції функціонального управління, що панувала в 1920-1970 рр., планування - це процес, "коли формулюються цілі та розробляються стратегії їх досягнення". "Коли обрана стратегія, визначається політика, процедури і програма її здійснення". "В теорії управління наших днів планування визначається також в якості однієї з "ролей керуючих", поряд із "складанням бюджету, розподілом ресурсів" та ін. Як правильно зауважує Г. Атаманчук, відмова від планування означає відмову від цілестановлення в державному управлінні.

Питання розробки цілей і стратегій були вивчені вище при розгляді проблеми політичного вибору.

Під час розробки та прийняття програм широко використовується метод суспільно-політичної діагностики (від лат. - розпізнавання).

Розумний державний діяч не прийме серйозних рішень, не схвалить суспільно значущих програм без діагностичного опрацювання відповідного проекту. Основні цілі діагностики:

а) виявлення ресурсів державної влади і управління, визначення наявності у керівних органів матеріального, соціального, політичного, символічного, інформаційного капіталів, необхідних для реалізації розробленого стратегічного курсу;

б) прораховування можливих наслідків здійснення програм.

Проблема мети та засобів - традиційна для теорії діяльності взагалі та теорії і практики управління зокрема.

Варіанти взаємодії мети та засобів управління:

1. Оптимальний (дані кошти забезпечують досягнення мети).

2. Мінімальний (вибрані засоби виявляються недостатніми для реалізації мети).

3. Суперечливий (кошти не відповідають характеру цілі, їх використання призводить до результату, що суперечить цілі).

Руйнівна для держави така модифікація третього варіанту, в якій метою виправдовують будь-який засіб, потрібний для її досягнення. В цьому випадку мета і засіб змінюються місцями: засіб фактично стає самоціллю, а мета перетворюється в мотивацію свавілля при визначенні засобів. Подібний підхід для вибору моделі системи «мета - засіб» найчастіше практикується політиками авторитарного стилю. Наприклад, під слушним приводом (з метою) "зміцнити керівництво якоїсь державної структури знімається з займаної посади відповідальний державний чиновник, який опинився не до вподоби вищому начальству. Аргументи і засоби компрометації - будь-які, аж до наклепів і порушення кримінального переслідування. Зусилля натхненників і виконавців таких кадрових рішень перемикаються з задекларованої мети ("зміцнити керівництво"), на пошук відповідних засобів для досягнення справжнього наміру. Керівник при цьому фактично переслідує двояку мету: видиму (для керованих) і приховану - дійсну - мотивовану своїм корисливим інтересом.

У стратегічних політичних рішеннях необхідним є урахування чинника часу. Його роль не менш важлива при прийнятті короткострокових і навіть поточних, в першу чергу, політичних, а також важливих адміністративних рішень. Як поспішність, так і зволікання з прийняттям рішень прирікає суб'єкта на неуспіх.

Найбільш часто складаються такі ситуації прийняття рішень:

1. Той, хто приймає рішення, не має на те повноважень. Це заступники керівника, його помічники, консультанти та ін., а також "тіньові" політики з числа найближчого оточення керівника, включаючи членів сім'ї, впливові лобісти, що представляють групи володарів капіталу, монополістів ЗМІ, лідери великих політичних партій та інших суспільно-політичних об'єднань. Обставини, що породжують такі явища, в основному полягають, по-перше, у відсутності достатньої правової бази, що визначає порядок прийняття державних рішень і блокує втручання в нього суб'єктів, не наділених необхідними повноваженнями, по-друге, в пороках системи управління, зокрема, в розподілі влади і повноважень, по-третє, у невідповідності керівного суб'єкта (його професійного рівня, політичної культури, волі та інших суб'єктивних якостей) займаній державній посаді.

2. Той, хто приймає рішення, має повноваження, усвідомлює свою відповідальність за рішення, володіє керівною волею, але не має потрібної інформації для адекватної управлінської дії внаслідок відсутності або незадовільної роботи інформаційно-аналітичної служби. Інші причини: неповнота або навіть спотворений характер офіційної інформації, покладеної в основу рішення, дезінформація організації певними органами, обмежений для керівника доступ до каналів потрібної інформації, що змушує його користуватися неперевіреними джерелами інформації.

3. Той, хто приймає рішення володіє всім необхідним для прийняття відповідального рішення, за винятком одного - він не має належної професійної компетентності. Така ситуація характерна для діяльності багатьох керуючих органів у нашій країні, причому різних рівнів: вищого, регіонального та місцевого. Вона пояснюється як дефіцитом керівних кадрів, так і, головним чином, порочною системою підбору і розстановки кадрів за непрофесійними ознаками.