§ 3. Основні напрями державного регулювання у сфері науки

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ НАУКИ

Рис 15 2 Основні напрями державного регулювання у сфері науки

Нормативно-правова база державного управління у сфері науки визначає «правила гри» стосовно впливу держави на наукову га­лузь Керуючись ними, суб’єкти адміністративно-правового регу­лювання у сфері науки здійснюють функції щодо державного ре­гулювання зазначеної сфери Водночас, важливо орієнтуватись у тих напрямах, які для держави є основними, пріоритетними, на реалізацію яких звертається основна увага та зосереджуються основні зусилля Необхідно вирізняти такі основні напрями дер­жавного регулювання у сфері науки (рис 15 2)

Визначення пріоритетних напрямів наукових досліджень

Держава не в змозі підтримувати всі наукові дослідження у пов­ному обсязі Йдеться як про значні матеріальні витрати, так і про ефективність розподілу бюджетних коштів 3 метою оптимізацп

підтримки вітчизняної науки доцільно визначатися з пріоритетами, себто з тими науковими напрямами (колективами), які здатні за­безпечити суттєві позитивні наукові результати чи значну користь практиці Це завдання вирішується за допомоги експертної діяль­ності Наукова і науково-технічна експертиза - діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінювання науково- технічною рівня об’єктів експертизи і підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об’єктів

Обов’язковій науковій і науково-технічній експертизі підлягають

• державні цільові наукові та науково-технічні програми,

• міждержавні наукові іа науково-технічні програми, що реалі­зуються на підставі міжнародних договорів України в межах и території,

• галузеві та міжгалузеві програми у сфері наукової та науково- технічної діяльності,

• інноваційні програми та проекти державного значення (Закон України від 10 чютого 1995 р N° 51/95-ВР «Про наукову і науково- технічну експертизу»)

Керуючись цим, а також враховуючи інші важливі чинники, Кабінет Міністрів України визначає перелік пріоритетних тем нау­кових досліджень, які й підтримуються у подальшому державою Прикладом може слугувати постанова Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2001 р № 1716 «Про затвердження переліку держав­них наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напря­мів розвитку науки і техніки на 2002-2006 роки»

Загалом метою визначення пріоритетних напрямів наукових досліджень є концентрація ресурсів держави на провідних напря­мах науково-технологічного розвитку, забезпечення внутрішнього ринку конкурентною наукоємною продукцією та виходу з нею на світовии ринок Визначені пріоритетні напрями наукових дослі­джень зобов’язують органи виконавчої влади України всіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт, спря­мованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, і кон­центрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ре­сурсів

Державне фінансування наукових досліджень

Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науко­во-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не мен­ше 1,7 відсотка валового внутрішнього продукту України Видатки на наукову і науково-технічну діяльність є захищеними статтями видатків Державного бюджету України. Ці норми чинного законо­давства позитивно впливають на стан державного регулювання у сфері науки, оскільки вказані відсотки не зменшуються зале'жно від політичних, соціально-економічних чи інших чинників.

Бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється шляхом:

а) базового фінансування;

б) програмно-цільового фінансування.

Базове фінансування надається для забезпечення:

• фундаментальних наукових досліджень;

• найважливіших для держави напрямів досліджень, зокрема в інтересах національної безпеки та оборони;

• розвитку інфраструктури наукової та науково-технічної діяль­ності;

• збереження наукових об’єктів, що становлять національне надбання;

• підготовки наукових кадрів.

Програмно-цільове фінансування здійснюється на конкурсній основі для:

• науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

• забезпечення проведення найважливіших прикладних науково- технічних розробок, які виконуються за державним замовленням;

• проектів, що виконуються в межах міжнародного науково- технічного співробітництва (Закон України від ІЗ грудня 1991 р. № 1977-ХІ1 «Про наукову і науково-технічну діяльність»).

Для реалізації цієї ж ідеології в Україні створено Державний фонд фундаментальних досліджень, метою діяльності якого є під­тримка на конкурсній основі фундаментальних наукових дослі­джень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук, що проводяться науковими установами, вищими навчальними закла­дами, вченими. Фонд є державною науковою установою, що нале­жить до сфери управління МОН.

Основними завданнями Фонду є:

• підтримка на конкурсній основі фундаментальних наукових досліджень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук, що проводяться науковими установами, вищими навчальними за­кладами, вченими;

• провадження діяльності, спрямованої на методичне, органі­заційне і фінансове забезпечення фундаментальних наукових до­сліджень,

• організація і виконання наукознавчих і наукометричних дослі­джень з питань перспективної о розвитку науки в Україні та світі,

• сприяння науковим контактам і розповсюдження інформації в галузі фундаментальних наукових досліджень, у тому числі за кордоном,

• налагодження та підтримка міжнародного наукового співро­бітництва в галузі фундаментальних наукових досліджень (поста­нова Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2001 р №1717 «Про Державний фонд фундаментальних досліджень»)

Ще один важливий аспект реалізації державного фінансування наукових досліджень - надання грантів Особливість грантів у сфері наукової діяльності є те, що вони спрямовані або на конкретні наукові дослідження (що виконуються певними науковцями), або з метою отримання певних результатів (тобто коли є фактичне дер­жавне замовлення). Як приклад нормативно-правового регулю­вання зазначеного аспекту можна навести Указ Президента Украї­ни від 24 грудня 2002 р № 1210/2002 «Про Положення про поря­док надання грантів Президента України для підтримки наукових досліджень молодих учених»

Сприяння інноваційній діяльності

Одним із найбільш значущих практичних вгілень результатів наукової діяльності є інновації\ під якими необхідно розуміти но­во створені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні техночоги, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншо­го характеру, що істотно поліпшують структуру та якість ви­робництва і (або) соціальної сфери Таким чином, інноваційна діяльність спрямована на використання і комерціалізацію резуль­татів наукових досліджень, і, як наслідок - зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг

Головною метою державної інноваційної політики € створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефектив­ного відтворення, розвитку й використання науково-технічного поте­нціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чис­тих, безпечних, енерго- та ресурсозберігальних технологій, виробни­цтва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції

Об’єктами інноваційної діяльності є:

• інноваційні програми і проекти;

• нові знання та інтелектуальні продукти;

• виробниче обладнання та процеси;

• інфраструктура виробництва і підприємництва;

• організаційно-технічні рішення виробничого, адміністратив­ного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

• сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

• товарна продукція;

• механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб’єктам інноваційної діяльності для виконання ними іннова­ційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:

а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляцій­ної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів місцевих бюджетів;

б) часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умо­вах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок кош­тів Державного бюджету України, коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних кош­тів виконавця проекту і (або) інших суб’єктів інноваційної діяль­ності;

в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Держав­ного бюджету України та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним бан­кам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійс­нюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до чинного законодавства (Закон України від 4 липня 2002 р. № 40-ІУ «Про інноваційну діяльність»).

Реалізації цієї ж мети (сприяння інноваційній діяльності) при­свячена діяльність у нашій державі технологічних парків (техно- парків), під якими необхідно розуміти юридичних осіб або групи юридичних осіб гцо діють відповідно до договору про спільну діяль- ність без створення юридичної особи та без об ’єднання вкладів з метою створення організаг\ійних засад виконання проектів тех­нологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розро- бок высоких технологій та забезпечення промисчового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції

Спеціальний режим інноваційної діяльності запроваджується для технологічного парку строком на 15 років і діє при виконанні проектів технологічного парку Державне сприяння інноваційній діяльності технологічних парків здійснюється шляхом державної фінансової підтримки та цільового субсидіювання проектів техно­логічних парків Для фінансової підтримки проектів технологічних парків запроваджується бюджетна програма підтримки діяльності технологічних парків

Соціальний та правовий захист науковців

Свої зусилля держава спрямовує також і на самих наукових працівників, забезпечуючи їм соціальний та правовий захист Го­ворячи про складові такого захисту, необхідно підкреслити, що ними, згідно з нормами чинного законодавства про науку та нау­ково-технічну діяльність, є

1. Оплата праці науковця Оплата пращ наукового працівника повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для ефективної самостійної творчої діяльності, підвищення престижу професії наукового працівника, стимулювати залучення талановитої молоді в науку та підвищення кваліфікації наукових працівників

Заробітна плата наукових працівників складається з посадових окладів (ставок), премій, доплати за наукові ступені, вчені звання, надбавки за стаж наукової (науково-педагогічної) роботи та інших надбавок, доплат і винагород за наукову (науково-педагогічну) діяльність, передбачених законодавством

2. Доплати за науковий ступінь і вчене звання Слід також ука­зати про довічну плату дійсним членам і членам-кореспондентам Національної академії наук України та галузевих академій наук

3. Пенсійне забезпечення Держава встановлює для наукових (науково-педагогічних) працівників, які мають необхідний стаж наукової роботи, пенси на рівні, що забезпечує престижність наукової праці та стимулює систематичне оновлення наукових кадрів

Пенсія науковому (науково-педагогічному) працгвникові при значається з досягненням пенсійного віку

• чоловікам - за наявності сіажу роботи не менше 25 років, у тому числі стажу наукової роботи не менше 20 років,

• жінкам - за наявності стажу роботи не менше 20 років, у то­му числі стажу наукової роботи не менше 15 років.

Пенсії науковим (науково-педагогічним) працівникам призна­чаються в розмірі 80 відсотків від сум заробітної плати наукового (науково-педагогічного) працівника, яка визначається відповідно до чинного законодавства. За кожний повний рік роботи понад стаж наукової роботи пенсія збільшується на один відсоток заробіт­ної плати, але не може бути більше 90 відсотків середньомісячної заробітної плати.

4. Призначення іменних стипендій. Науковим працівникам, які зробили вагомий внесок у розвиток науки, можуть установлюва­тися державні стипендії, а для підтримки наукової молоді - стипен­дії для молодих учених відповідно до законодавства.

5. Додаткова житлова площа. Науковим працівникам, які ма­ють науковий ступінь кандидата або доктора наук, для забезпе­чення умов для наукової діяльності надається в установленому законодавством порядку додаткова житлова площа у вигляді кім­нати (кабінету) або в розмірі до 20 кв. метрів. Зазначена додаткова житловаа площа оплачується в одинарному розмірі.

Контрольні питання та завдання

1. Дайте визначення науки та охарактеризуйте м як об’єкт адміністратив- но-правового регулювання

2. Назвіть найбільш пріоритетні напрями державної підтримки у сфері на­укового розвитку відповідно до Концепції науково-технологічного та інновацій­ного розвитку України, затвердженої Постановою Верховної Ради України 13 липня 1999 р.

3. Назвіть принципи державного управління та регулювання науковою ді­яльністю Проаналізуйте принцип свободи поширення наукової та науково- технічної інформації

4. Назвіть документи, положення яких складають нормативно-правову ба­зу адмінютративного-правового регулювання у сфері науки

5. Наведіть класифікацію суб’єктів адміністративно-правового регулюван­ня у сфері науки

6. Проаналізуйте повноваження у сфері державного управління наукою МОН України, ВАК України, Державного агентства України з інвестицій та інновацій, НАН України

7. Назвіть консультативно-дорадчі суб’єкти адміністративно-правового ре­гулювання у сфері науки та проаналізуйте їхні повноваження

8. Зробіть аналіз визначення пріоритетних напрямів наукових досліджень

і Державного фінансування наукових цосгщжень як основних напрямів держав­ного регулювання у сфері науки

9. Охарактеризуйте сприяння інноваційній діяльності і соціальний та пра вовий захист науковців як основні напрями державного регулювання у сфері науки

Теми рефератів

1. Національна академія наук України та державні галузеві академії наук аналіз структури та повноважень

2. Соціальний та правовий захист науковців проблеми і перспективи

3. Наукові ступені та вчені звання український досвід і європейські традиції

Рекомендована література

Основна

1. Адміністративне право України Академічний курс Підручник

У 2 т - Т 2 Особлива частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) та

ш - К Юрид думка, 2005 - С 264-281

2. Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі- валова - Одеса Юридична література, 2003 - С 596-626

3. Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Га- ращук, О В Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка - К Юрінком Гнтер,

2005. - С 420-427

4. Мироненко Н М Правовые проблемы государственного управле­ния НТП в промышленности / АН Украины, Институт государства и

права им В М Корецкого - К Наукова думка, 1992 - 227 с

5. Селіванов А О Наука і закон Перший досвід системного аналізу законодавства в сфері науки і науково-технічної діяльності - К ЛОГОС, 2003 - 264 с

Додаткова

1. Андргйчук О Гранти в Україні дякую за обід, що наївся дармоїд 11 Дзеркало тижня - 2006 - № 18 - С 19

2. Верхатський О Лідери на задвірках, або як вийти з наиглибшої кризи, що охопила нашу академічну систему // Дзеркало тижня - 2005 - №7-С 16

3. Гаїковська Т Академічні фінанси хором співають романси і! Дзер­кало т ижня - 2005 - № 15-16 - С 18

4. Гагпаїи В Куди приведе дорожня карта науки? // Дзеркало тижня -

2005. - № 18-С 14

5. Гаташ В Наука між молотом полпики і ковадлом економіки 11 Дзеркало тижня - 2005 - № 11 - С 17

6. Дід\х Я У монети є зворотній бік // Дзеркало тижня - 2005 - № 10 - С 15

7. Звіт Національної академії наук України про використання коштів Державного бюджеіу України за 2004 рік // Урядовий кур’єр - 2005. -

13. квітня.- С. 13-14.

7. Мриглод /. І чужому научитись, і свого не цуратись // Дзеркало тижня.-2005.-№ 10-С. 15.

8. Писарєва 77. Інноваційний потенціал України: оцінка статусу та перспективи реалізації 11 Підприємництво, господарство і право - 2006- № 10.-С. 180-184.

9. Рожен О. Технопарки подають сигнали Б08 і і Дзеркало тижня.- 2005.- № 44.- С 14.

10. Филъ М М. О некоторых аспектах правового статуса работника науки // Административно-правовой статус гражданина. Сборник мате­риалов седьмого «круглого стола» «Лазаревские чтения» / Отв. ред.

Н. Ю. Хамарева- М.: Институт государства и права РАН, 2004- С. 121— 133.

7. Хуторян Н. Правове регулювання сумісництва наукових та нау­ково-педагогічних посад: парадокси законодавства і практики // Юри­дична Україна.- 2006 - № 8 - С. 4-7.

ТЕМА № 16 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

§ 1 Загальна характеристика охорони здоров’я як об’єкта адміні­стративно-правового регулювання

§ 2 Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров я

§ 3 Основні напрями державного регулювання у сфері охорони здоров я

§ 4 Державний контроль і нагляд у сфері охорони здоров’я

§ 1. Загальна характеристика охорони здоров’я як об'єкта адміністративно-правового регулювання

Важливість сфери охорони здоров’я у житті кожної держави неможливо перебільшити У даний час сфера охорони здоров’я виконує покладені на неї функції насамперед за рахунок фінансу­вання і належного державного регулювання В основі останнього лежить нормативно-правова база, що визначає правове положен­ня органів, установ і посадових осіб у сфері охорони здоров’я Саме за рахунок управління система організації медичної допо­моги набуває стрункості й ефективності, що сприяє якнайповні­шій реалізації покладених завдань Слід зазначити, що на почат­ку періоду демократичних перетворень, від 1991 р , в Україні стала помітною тенденція до зниження ролі і значення державного управління в охороні здоров’я громадян Ейфорія свободи вияви­лась і у сфері медичної діяльності Поява разом із державними й комунальними приватних лікувальних установ, добровільного медичного страхування сприяли формуванню думки про непотріб­ність управлінських структур Думалось, що, за аналогією з ін­шими сферами жиїтя, ринок у медицині здатний ефективно управляти наданням медичної допомоги і вирішувати проблеми Але реальні події показали, що такс становище не є оптималь­ним Вплив держави, що реалізовується за допомоги органів управління охороною здоров’я, є необхідною умовою функціону­вання медицини в країні Для здійснення державного управління у сфері охорони здоров’я громадян використовуються правові, адміністраіивні, економічні, соціально-психологічні методи

Охорона здоров’я - це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологіч­них функцій, оптимальної працездатності та соціальної актив­ності людини за максимальної біологічно можливої індиві­дуальної тривалості життя.

Основними принципами охорони здоров’я в Україні є:

• визнання охорони здоров’я пріоритетним^- напрямом діяльнос­ті суспільства і держави, одним із головних чинників виживання і розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних із ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загаль­нолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, мате­ріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здо­ров’я;

• попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я;

• багатоукладність економіки охорони здоров’я і багатоканаль- ність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонопо­лізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самовряду­вання закладів та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірній основі (Основи законодавства України про охорону здоров я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII).

Реалізація на практиці зазначених принципів залежить від ба­гатьох складових, проте основна роль у забезпеченні їх належить державі, державному регулюванню у сфері охорони здоров’я гро­мадян.

Обставинами, що свідчать про необхідність адміністратив­но-правового (державного) регулювання у сфері охорони здоров'я, є такі.

1. Наявність суттєвих демографічних проблем в Україні На жаль, необхідно констатувати, що останніми роками спостері­гається негативна демографічна тенденція, що проявляється у зменшенні кількості населення держави Статистичні дані Дер­жавного комітету статистики України свідчать про те, що кіль­кість наявного населення нашої держави неухильно скорочуєть­ся на кінець 1990 р населення України складало 51 944 тис осіб, а на кінець 2005 р - 46 929 тис осіб У 2006 р негативна тенден­ція збереглася - станом на 1 листопада 2006 р населення України складало 46 688 тис осіб Водночас, рівень природного руху на­селення свідчить про те, що на кінець 1990 р кількість народже­них (з розрахунку на 1000 населення) складала 12,6, а кількість померлих дорівнювала 12,1 Тобто, спостерігалась позитивна динаміка приросту населення А на кінець 2005 р ці ж показники були такими 9,0 - народжені та 16,6 - померлі на 1000 насе­лення^I

2. Охорона здоров’я є фактором забезпечення національної без­пеки Підтвердження сказаному - те, що чинне законодавство (За­кон України від 19 червня 2003 р № 964-ІУ «Про основи національ­ної безпеки України») серед загроз національним інтересам і національній безпеці України окремо вирізняє кризу системи охо­рони здоров’я і соціального захисту населення та, як наслідок, не­безпечне погіршення стану здоров’я населення, поширення нарко­мани, алкоголізму, соціальних хвороб Справді, нездорова нація не має шансів на успішний розвиток на прогрес Керуючись цим, держава має змогу і повинна здійснювати адміністративно-правове регулювання у сфері охорони здоров’я

3. Відсутність стандартів надання медичної допомоги відносно значної кількості захворювань Йдеться про те, що досить складно проводити експертизу якості надання медичної допомоги у тому разі, коли відсутні стандарти (зразки, орієнтири) лікування того чи іншого захворювання Робота над вирішенням цього питання ве­деться Міністерством охорони здоров’я України, проте вона - дале ка від завершальних стадій Звідси і складнощі стосовно державного регулювання системою охорони здоров’я взагалі

4. Значна кількість лікарів у державі за малої доступності ме дичної допомоги в сільській місцевості Парадоксальність ситуації

зводиться до того, що, за офіційними даними Державного комітету статистики України, кількість лікарів усіх спеціальностей станом на кінець 2005 р. складала 224 тис., що дорівнює 47,9 лікаря на ] 0 000 населення. Характерно, що у США цей показник становить 27, у Японії - 20, а у Канаді - 19 лікарів на 10 000 населення. Вод­ночас, у нашій державі є суттєві проблеми із можливістю забезпе­чення медичною допомогою жителів сіл. Йдеться про те, що від­сутність розподілу випускників медичних навчальних закладів, поєднана з проблемами соціально-побутового забезпечення меди­ків, що працюють у сільській місцевості, призвела до такої ситуа­ції, що потребує значних зусиль, насамперед держави, для її подо­лання.

5. Конституційно визначено безоплатність медичної допомоги, поєднану з реальною картиною, що свідчить про значну частину послуг у сфері медицини, за які особа повинна платити зі своїх коштів. Справді, ст. 49 Конституції Україна проголосила, що ко­жен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінан­суванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуго­вування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно. Звідси не випадковим є звернення частини народних депутатів до Конституційного Суду України з метою офіційного тлумачення положення ч. З ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охоро­ни здоров’я медична допомога надається безоплатно». Рішення Конституційного Суду свідчить про наступне.

Положення ч. З ст. 49 Конституції України «у державних і ко­мунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надаєть­ся безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комуналь­них закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточно­го або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги (Рі­шення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлу­мачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002).

Держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної час­тини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає кон­сультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпо­ширеніших захворювань, травм і отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої та високоспе- ціалізованої допомоги.

З точки зору державного регулювання розрізняють такі види лікувально-профілактичної допомоги:

а) первинна лікувально-профілактична допомога. Надається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики;

б) вторинна (спеціалізована) лікувально-профілактична допо­мога. Надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагнос­тику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.

в) третинна (високоспеціалізована) лікувально-профілактична до­помога. Надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворю­вань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко трапляються.

Нормативно-правовою базою адміністративного-правового регулювання у сфері охорони здоров’я є положення таких доку­ментів:

• Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801 -XII;

• Закон України від 12 грудня 1991 р. № 1972-ХІІ «Про запобі­гання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СН1Д) та соціальний захист населення»;

• Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР «Про лікар­ські засоби»;

• Закон України від 16 липня 1999 р. № 1007-ХІУ «Про транс­плантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»;

• Закон України від 22 лютого 2000 р. № 1489-Ш «Про психіат­ричну допомогу»;

• Закон України від 6 квітня 2000 р. № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб»;

• Закон України від 5 липня 2001 р. № 2586-Ш «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»;

• Указ Президента України від 7 грудня 2000 р. № 1313/2000 «Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України»;

~ Указ Президента України від 6 грудня 2005 р. № 1694/2005 «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення»;

• постанова Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. № 1109 «Про затвердження Положення про державний санітарно- епідеміологічний нагляд в Україні»;

• постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. №411 «Про затвердження Положення про Державний реєстр лі­карських засобів» тощо.

Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед су­часним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави. Саме це обумовлює важливість впливу держави на процеси, що відбуваються в системі охорони здоров’я.