§ 3. Основні напрями державного регулювання

у сфері освіти

Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері осві­ти, керуючись своїми повноваженнями, здійснюють функції щодо державного регулювання зазначеної сфери. Необхідно говорити про основні напрями такого регулювання, оскільки вони дають уявлення про ключові засоби державного впливу на освіту. Врахо-

Інтеграція України в єдиний європейський освітній простір

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ОСВІТИ

Рис 14 3 Основні напрями державного регулювання у сфері освіти

вуючи вказане, можна вирізнити такі основні напрями державного регулювання у сфері освіги (рис. 14 3 )

Процес європейської інтеграції дедалі помітніше впливає на всі сфери життя держави, зокрема й на освіту Україна своїми крока­

ми чітко показала спрямування на входження в освітній та науко­вий простір Європи

Говорячи про європейський освітній простір, часто вживають терміни «Болонський процес» чи «Болонська декларація» Йдеться про те, що Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 р в м Болонья (Італія) підписанням ЗО міністрами освіти від імені своїх урядів документа під назвою «Болонська декларація» Цим актом краіни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домови­лися про створення єдиного європейського освітнього та науково­го простору до 2010 р

Наша держава приєдналася до Болонської декларації 2005 р в м Бергені (Норвегія), після чого кількість країн, які підписали цей документ, зросла до 45

У цілому слід зазначити, що відповідно до вимог Болонської декларації, до 2010 р в Україні мають бути проведені суттєві пере­творення в системі освіти, результатом чого має стати досягнення таких цілей

• введення системи двохетапної вищої освіти базової (бакала- врат) і повної (магістратура),

• уведення системи кредитних одиниць (ЕСТБ) як засобу під­вищення мобільності студентів,

• видача взаємоузгоджених та уніфікованих додатків до дипломів для введених рівнів вищої освіти, як зрозумілих, прозорих та іден­тичних на всьому європейському (Болонському) просторі, що забез­печить працевлаштування випускників університетів на європей­ському ринку праці та підвищить їхню конкурентоспроможність,

• стимулювання мобільності і створення умов для вільного пе­реміщення студентів, викладачів, науковців, менеджерів освіти в межах Болонського простору

Також важливо констатувати, що за даними МОН України, сього­дні у 190 вищих навчальних закладах нашої держави вищу освіту здо­бувають 33 тис осіб із 131 країни світу, що також є свідченням інтег­раційних процесів України в міждержавному освітньому просторі

Посилення практичної спрямованості навчання

Необхідно говорити про те, що держава зацікавлена в максималь­ній наближеності освітніх програм до потреб практики і, відповідно, в максимальній підготовленості випускників навчальних закладів до вимог роботодавців У переважній більшості галузей народного господарства не застосовується розподіл випускників навчальних закладів по конкретних місцях роботи, що нерідко вимагає від ви­пускників самостійних активних кроків щодо пошуку роботи

Для покращення практичної спрямованості навчання суб’єкш державного управління освітою України, безпосередньо навчальні заклади повинні у складанні державних стандартів освіти, освіт- ньо-кваліфікацшних характеристик, освітньо-професійних програм орієнтуватися на потреби ринку праці, на запити роботодавців Класична фундаментальна складова освіти має поєднуватися з суто практичними аспектами, що обумовлені вимогами часу Та­кож необхідно насичувати навчальні плани стажуваннями, прохо дженням практики тощо

Важливо з боку органів управління освітою ініціювати й гпд тримувати створення функціональних систем «навчальний заклад - роботодавець», де могли би відпрацьовуватися практичні аспекти взаємодії з метою підготовки практично орієнтованого конкурент- ноздатного фахівця. Випускник повинен бути готовим безпосеред­ньо після закінчення навчання приступити до практичної діяль­ності. З позицій посилення практичної спрямованості навчання також необхідно прогнозувати обсяги та визначати напрями про­фесійної підготовки у навчальних закладах різних типів і форм власності, створювати умови для професійного навчання незайня­того населення з урахуванням змін на ринку праці.

Втілення в життя принципу «освіта через усе життя»

Життя не стоїть на місці, і зі змінами потреб ринку праці вини­кає необхідність адекватної підготовки фахівців у системі навчаль­них закладів. Частина напрямів підготовки об’єктивно стає незатре- буваною ринком праці, водночас виникає необхідність у фахівцях із тих чи інших практичних напрямів.

Державна політика стосовно неперервної освіти проводиться з урахуванням світових тенденцій розвитку освіти протягом життя, соціально-економічних, технологічних і соціокультурних змін.

Неперервність освіти, або принцип «освіта через усе життя», реалізується через:

• забезпечення наступності змісту й координації навчально- виховної діяльності на різних ступенях освіти, що функціонують як продовження попередніх і передбачають підготовку громадян для можливого переходу на подальші ступені;

• формування потреби та здатності особистості до самоосвіти;

• оптимізації системи перепідготовки працівників і підвищення їхньої кваліфікації, модернізації системи післядипломної освіти на основі відповідних державних стандартів;

• створення інтегрованих навчальних планів і програм;

• формування та розвитку навчальних науково-виробничих комплексів ступеневої підготовки фахівців;

• запровадження та розвитку дистанційної освіти;

• організації навчання відповідно до потреб особистості і рин­ку праці на базі професійно-технічних і вищих навчальних закла­дів, закладів післядипломної освіти, а також використання інших форм навчання;

• забезпечення зв’язку між загальною середньою, професійно- технічною, вищою та післядипломною освітою (Указ Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347/2002 «Про Національну докт­рину розвитку освіти»).

Забезпечення якості й доступності освіти

Якість освіти досягається за допомогою багатьох складових. Перш за все це - науково-педагогічний потенціал і матеріальна база навчальних закладів. Саме для перевірки цих складових існують органи, завданням яких є перевірка відповідності державним стан­дартам у навчальних закладах. За статистичними даними МОН України, у 2005 р. та І півріччі 2006 р. у 126 вищих навчальних за­кладів і відокремлених структурних підрозділів анульовано ліцен­зію або припинено освітню діяльність за порушення ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти та чинного зако­нодавства. Здобуття вищої освіти повинно свідчити про наявність у випускника реальних знань і вмінь щодо їх практичного застосу­вання. Для порівняння доцільно навести статистичні дані МОН України: в Україні існують 345 університетів, академій, інститутів. А от у Великій Британії таких навчальних закладів 96, Франції - 78, Італії - 65, Іспанії - 47, Польщі —11.

Важливо забезпечити не кількість, а якість функціонування за­кладів освіти.

Тісно пов’язаною з попередньою є проблема забезпечення до­ступності освіти. Статистичні дані МОН України свідчать, що

2005. р. до вищих навчальних закладів зараховано 396 тис. випуск­ників старшої школи, зокрема 388 тис. осіб - на денну форму на­вчання, тоді як закінчили середню школу того ж року 477 тис. Ін­шими словами, переважна більшість випускників загальноосвітніх шкіл продовжили навчання у вищих навчальних закладах. Проте це не свідчить про відсутність проблем забезпечення доступності освіти, оскільки значна частина таких навчальних закладів - при­ватної форми власності, де навчання здійснюється на платній основі. Тому важливо забезпечувати підготовку фахівців за держав­ним замовленням, коли сама людина за навчання не сплачує, фак­тично за неї це робить держава. Саме на реалізацію цього завдання спрямовано постанову Кабінету Міністрів України від 26 червня

2006. р. № 877 «Про затвердження державного замовлення на під­готовку фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів, під­вищення кваліфікації та перепідготовку кадрів (післядипломна освіта) для державних потреб у 2006 році».

Державний контроль за діяльністю навчальних закладів неза­лежно від форм власності здійснюється з метою забезпечення реалі­зації єдиної державної політики у галузі освіти. Державні стандарти освіти встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм здо­буття освіти. Контрольні функції реалізуються під час проведення таких процедур як ліцензування, атестація та акредитація.

Ліцензування - це процедура визнання спроможності навчаль­ного закладу певного типу розпочати освітню діяльність, пов’я­зану зі здобуттям освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стан­дартів освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науко- во-методичного та матеріально-технічного забезпечення.

За результатами ліцензування навчальним закладам незалежно від форм власності надаються ліцензії на право здійснення освітньої діяльності відповідно до державних вимог із установленням за пев­ними освітніми або освітньо-кваліфікаційними рівнями обсягів під­готовки, які відповідають кадровому, науково^методичному та ма­теріально-технічному забезпеченню, вносять їх до державного ре­єстру навчальних закладів. Невиконання або грубе порушення навчальним закладом умов і правил ліцензійної діяльності, подання та розповсюдження недостовірної інформації щодо її здійснення є підставою для призупинення дії або анулювання ліцензії.

Атестація - це процедура надання дошкільному, середньому, позашкільному та професійно-технічному навчальному закладу права провадити освітню діяльність.

За результатами атестації МОН України, місцеві органи управ­ління освітою в межах своїх повноважень:

• визначають відповідність освітніх послуг, що надаються на­вчальними закладами, державним стандартам певного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня;

• приймають рішення про створення спеціалізованих навчаль­них закладів: шкіл, колегіумів, ліцеїв, гімназій тощо;

• вносять пропозиції МОН України про надання відповідного статусу професійно-технічним навчальним закладам;

• ухвалюють рішення про створення, реорганізацію або лікві­дацію навчальних закладів.

Акредитація - це процедура надання вищому навчальному за­кладу певного типу права провадити освітню діяльність, пов’язану

зі здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стан­дартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення

За результатами акредитації вищих навчальних закладів, закла­дів післядипломної освіти МОН України разом з міністерствами і відомствами, яким підпорядковані навчальні заклади

• визначає відповідність освітніх послуг державним стандартам певного освітньо-кваліфікаційного рівня за напрямами (спеціально­стями), надає право видачі документа про освіту державного зразка,

• встановлює рівень акредитації навчального закладу,

• надає певну автономію навчального закладу відповідно до отриманого статусу,

• інформує громадськість про якість освітньої та наукової діяль­ності вищих навчальних закладів,

• вирішує в установленому порядку питання про реорганіза­цію вищого навчального закладу з наданням відповідного статусу або його ліквідацію (Закон України від 23 травня 1991 р № 1060-ХІІ «Про освіту»)

З метою здійснення з боку держави належного контролю за ді­яльністю закладів освіти існує низка органів, серед повноважень яких є здійснення контрольних функцій у зазначеній сфері Перш за все це стосується таких структур, як Державна інспекція на­вчальних закладів МОН України та регіональні експертні ради з питань ліцензування та атестації навчальних закладів

Державна інспекція навчальних закладів МОН України є урядовим органом державного управління, що діє у складі МОН, йому підпорядковується та бере участь у реалізації державної по­літики у сфері освіти через здійснення державного контролю за діяльністю навчальних закладів незалежно від їх підпорядкування

і форми власності

До повноважень Державної інспекції навчальних закладів МОН України належать

• здійснення контролю за виконанням навчальними закладами положень Конституції, законів України та інших нормативно-право­вих актів з питань освіти, зокрема застосуванням у навчально-вихов­ному процесі української мови та мов національних меншин,

• проведення комплексних перевірок дошкільних, загальноос­вітніх, позашкільних і професійно-технічних навчальних закладів, контроль проведення атесгаційної експертизи та координація ро­боти, пов’язаної з програмно-методичним забезпеченням атестації цих навчальних закладів,

• здійснення періодичного експертного оцінювання діяльності вищих навчальних закладів,

здійснення інспектування навчальних закладів з питань орга­нізації навчально-виховної і науково-методичної роботи, викорис­тання науково-педагогічного потенціалу та матеріальних ресурсів, розвитку матеріально-технічної бази і соціальної сфери, дотри­мання державних стандартів щодо якості підготовки учнів, сту­дентів тощо,

• узагальнення практики проведення державного контролю ді­яльності навчальних закладів, розроблення пропозицій щодо його удосконалення,

• здійснення методичною керівництва і координації роботи органів управління освітою з питань організації та проведення контрольних заходів, атестації підпорядкованих їм навчальних закладів,

• здійснення контролю за проведенням підсумкової державної атестації випускників загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладів (постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2001 р N° 1614 «Про затвердження Попоження про Державну інспекцію навчальних закладів»)

Регіональна експертна рада з питань ліцензування та ате­стації навчальних закладів (далі - РЕР) є постійно діючим орга­ном, який забезпечує додержання вимог до ліцензування юридич­них осіб - навчальних закладів та фізичних осіб - суб’єктів під­приємницької діяльності, які надають освітні послуги відповідно до законодавства України у сфері дошкільної, загальної середньої, позашкільної, а також професійно-технічної освіти (за умови деле­гування МОН України місцевим органам управління освітою своїх повноважень із формування експертних комісій для проведення ліцензійної експертизи послуг у сфері профссшно-техшчної осві­ти) та атестації навчальних закладів

РЕР створюється при Міністерстві освіти Автономної Респуб­ліки Крим, органах управління освітою обласних, Київської і а Севастопольської міських державних адміністрацій

Основними завданнями РЕР є

• розгляд питань і прийняття рішень щодо ліцензування навчаль­них закладів і фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльно­сті, які надають освітні послуги у сфері дошкільної, загальної се редньої та позашкільної освіти,

• розгляд питань і прийняття рішень щодо атестації навчальних закладів, які надають освітні послуги у сфері дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти;

• розгляд результатів ліцензійної й атестаційної експертизи та прийняття рішень з питань ліцензування та атестації навчальних закладів, які надають послуги у сфері професійно-технічної освіти; попередній розгляд питань про анулювання ліцензій за поданням органів ліцензування;

• подання МОН України пропозицій щодо внесення змін до ак­тів законодавства з питань ліцензування та атестації навчальних закладів;

• участь в інформуванні громадськості про результати ліцен­зування та атестації освітніх послуг (наказ МОН України від 24 грудня 2003 р. № 847 «Типове положення про регіональну екс­пертну раду з питань ліцензування та атестації навчальних за­кладів»).

Контрольні питання та завдання

1. Дайте визначення освіти та наведіть її структуру

2. Дайте визначення та охарактеризуйте дошкільну, загальну середню та позашкільну освіту.

3. Дайте визначення та охарактеризуйте професійно-технічну, вищу та післядипломну освіту.

4. Що таке аспірантура, докторантура та самоосвіта громадян'? Назвіть основні принципи освіти в Україні

5. Назвіть документи, положення яких складають нормативно-правову ба­зу адмінютративного-правового регулювання у сфері освіти

6. Наведіть класифікацію суб’єктів адміністративно-правового регулюван­ня у сфері освіти

7. Проаналізуйте повноваження у сфері державного управління освітою МОН України, ВАК України, місцевих державних адміністрацій та органів міс­цевого самоврядування, центральних органів виконавчої влади, яким підпо­рядковані заклади освіти

8. Назвіть консультативно-дорадчі суб’єкти адміністративно-правового ре­гулювання у сфері освіти та проаналізуйте їх повноваження

9. Охарактеризуйте інтеграцію України в єдиний європейський освітній простір і посилення практичної спрямованості навчання як основні напрями державного регулювання у сфері освіти

10. Зробіть аналіз утілення в життя принципу «освіта через все життя» і забезпечення якості та доступності освіти як основних напрямів державного регулювання у сфері освіти

11. Що таке ліцензування, атестація та акредитація'?

12. За допомоги яких органів та яким чином здійснюється державний конт­роль у сфері освіти⁷

Теми рефератів

1. Україна та Болонська декларація проблеми га перспективи

2. Державні і а недержавні заклади освіти партнери чи конкуренти⁷

3. Проблеми удосконалення державного контролю у сфері освіти

Рекомендована література

Основна

1. Адміністративне право України Академічний курс Підручник

У 2 т- Т 2 Особлива частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) та

ш - К Юрид думка, 2005 - С 250-263

2. Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кь валова - Одеса Юридична література, 2003 - С 527-595

3. Адміністративне право України Підручник і Ю П Ьитяк,

В М Гаращук, О В Дьяченко та ін , За ред Ю П Битяка-К Юрінком

Інтер, 2005 - С 409^19

4. Вища освіта України і Болонський процес Навчальний посібник і За ред В Г Кременя Авторський колектив М Ф Степко, Я Я Бо- любаш, В Д Шинкарук, В В Грубінко, І І Бабин - Тернопіль Навча­льна книга - Богдан, 2004 - 384 с

5. Гладун З С Адміністративне право України Навч посібник - Тернопіль Карт-бланш, 2004 - С 369-378

6. Колпаков В К, Кузьменко О В Адміністративне право України Підручник - К Юрінком Інтер, 2003 - С 453-473

Додаткова

1. Артеиенко О Вік живи - вік учись Або про терміни і про суть //

Дзеркало тижня - 2005 — № 24 - С 17

2. Беюв В Вопросы управления образованием на современном этапе 11 Проблемы административного и административно-процессуальною пра­ва Сборник тезисов статей - М Московский университет МВД России, 2003 - С 98-101

3. Болонський процес в дп Матеріали «Круглою столу», проведено­

го Інститутом вищої освіти АПН України та редакцією тижневика «Освіта» (травень 2004 р — лютий 2005 р ) / За ред О С Коноваленко,

Б ї Короіьова - К Вид-во Європ ун-ту, 2005 - 98 с

4. Бузу нов Р Місце кредитно-модульної сисіеми організації навчаль­ного процесу в системі державного управління // Підприємництво, гос­подарство і право - 2006 - № 12 - С 23-27

5. Вакарчук І Вступні іспити поза стінами університетів і І Дзерка­ло тижня - 2005 ~ N° 2 6 - С 13

6. Гаїковська Т Вузи рубають - дипломи летять 11 Дзеркало тижня 2005-№24-С 17

7. Гоїпандс С Какую оценку поставить системе її Аргументы и фак­ты в Украине - 2006 - № 22 - С 8

8. Гончарова Г. Вчені ради вищих навчальних закладів: порядок формування та повноваження і і Право України - 2006.- № 12 - С. 56-59.

9. Днепров Э. Реформа против образования // Аргументы и факты в Украине - 2005- № 41С. 10-11.

10. Кремень В. Наукове забезпечення освіти 11 Урядовий кур’єр.- 2005.-21 квітня - С. 10.

11. Перепелиця А. В. Організаційно-правові складові вищої освіти в Україні: загальні норми та відомчі особливості і І Науковий вісник Львів­ського державного університету внутрішніх справ- 2006- Вип. 1- С. 165-172.

12. Петрів В. Абітурієнти, тести, комп’ютери і... демократія // Дзер­кало тижня - 2005 - № 27-28.- С. 17.

13. РезвановаЛ. А. Реформирование государственно-правового ре­гулирования образовательных отношений // Северо-Кавказский юриди­ческий вестник.- 2004.- № 1.- С. 113-119.

14. Стваковськый О. Будівля освіти: потрібен капітальний ремонт // Дзеркало тижня.- 2005- № 34 — С. 15.

15. Суліма Є. Україна у Болонському процесі // Урядовий кур’єр-

2005. - 20 травня - С. 5.

8. Україна - суб’єкт європейського освітнього простору: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конф., Київ, 24-25 травня 2005 р.- К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2005 - 314 с.

ТЕМА № 15 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ НАУКИ

§ 1. Загальна характеристика науки як об’єкта адміністративно-право­вого регулювання.

§ 2. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері науки.

§ 3. Основні напрями державного регулювання у сфері науки.

§ 1. Загальна характеристика науки як об’єкта адміністративно-правового регулювання

Будь-яке суспільство розвивається більш прогресивно тоді, ко­ли в ньому належним чином використовуються здобутки наукової діяльності. Наука є основою сучасного прогресу держави незалеж­но від політичного устрою, форми правління тощо. Україна завдяки нормам чинного законодавства, реальним справам у науковій діяль­ності демонструє пріоритетність наукового напрямку в соціально- культурній сфері. Говорячи про науку як об’єкт адміністративно- правового регулювання, необхідно усвідомлювати, що держава, з метою прогресивного розвитку економіки, покращення добробуту населення, повинна здійснювати підтримку науки. Для того, щоб залишатися на провідних позиціях у тих чи інших напрямах суспіль­ного життя, поза сумнівом, необхідно стимулювати розвиток науки. Не випадково Конституція Україна у ст. 54 визначає, що держава сприяє розвиткові науки.

Наука - це сфера людської діяльності, спрямована на отримання та використання нових знань, яка реалізується шляхом виконання фундаментальних і прикладних наукових досліджень.

Національні інтереси України вимагають негайних та ефектив­них заходів, спрямованих на збереження її науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективного його використання в еко­номічному та соціальному розвитку. Верховна Рада України, усві­домлюючи значущість проблем науки в житті держави, 13 липня 1999 р. своєю постановою ввела в дію Концепцію науково- технологічного та інноваційного розвитку України. Виходячи із зазначеної концепції, керуючись актуальністю наявних в Україні проблем, вирішення яких потребує наукового забезпечення, най­більш пріоритетними напрямами державної підтримки у сфері наукового розвитку мають стати:

• фундаментальна наука, насамперед розробки вітчизняних на­укових колективів, що мають світове визнання;

• прикладні дослідження і технології, в яких Україна має знач­ний науковий, технологічний і виробничий потенціал та які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів із пріо­ритетних напрямів науково-технологічного розвитку;

• розвиток наукових засад розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки;

• наукове забезпечення вирішення проблем здоров’я людини та екологічної безпеки;

• система інформаційного та матеріально-технічного забезпе­чення наукової діяльності.

Характеризуючи дослідження і технології, в яких наша держа­ва має визначні досягнення, визнані всім світом, слід указати на здобутки Інституту монокристалів та Інституту електрозварюван­ня Національної академії наук України. З боку держави важливо здійснювати підтримку таких пріоритетних напрямів, оскільки тут Україна є й повинна залишатися конкурентоздатною на світовому ринку технологій.

У цілому ж, у здійсненні державного управління та регулюван­ня науковою діяльністю держава керується принципами:

• органічної єдності науково-технічного, економічного, соціаль­ного та духовного розвитку суспільства;

• поєднання централізації та децентралізації управління у нау­ковій діяльності;

-додержання вимог екологічної безпеки;

• визнання свободи творчої, наукової та науково-технічної діяльності;

• збалансованості розвитку фундаментальних і прикладних до­сліджень;

• використання досягнень світової науки, можливостей міжна­родного наукового співробітництва;

• свободи поширення наукової та науково-технічної інфор­мації;

• відкритості для міжнародного науково-технічного співробіт­ництва, забезпечення інтеграції української науки у світову в поєднанні із захистом інтересів національної безпеки (Закон

України від 13 грудня 1991 р. № 1977-XII «Про наукову і науково- технічну діяльність ).

У контексті визначених принципів особливе місце посідає сво­бода поширення наукової та науково-технічної иіформаціїЗавдяки цьому:

а) українські вчені можуть знати про розробки іноземних фахів­ців у різних галузях науки;

б) вітчизняна наука та окремі науковці отримуватимуть мож­ливість оприлюднювати свої наукові результати і мати «зворотній зв’язок» з іноземними колегами;

в) з’явиться можливість формування на основі вітчизняних і закордонних джерел довідково-інформаційних фондів, включаючи баз і банків даних;

г) створюються загальнодоступні мережі бібліотек, інформа­ційних центрів громадського користування як бази для освіти, ви­робництва та наукових досліджень, системи реалізації прав грома­дян на культурний та фаховий розвиток;

д) об’єктивно виграє сама наука, оскільки полегшиться доступ до новітніх наукових джерел, результатів досліджень тощо.

Слід зазначити, що наукова проблематика є об’єктом розгляду з позицій забезпечення національної безпеки України. Вказаними питаннями опікується Рада національної безпеки і оборони України. Президент України, як голова Ради, 11 липня 2006 р. підписав Указ № 606/2006 «Про рішення Ради національної без­пеки і оборони України від 6 квітня 2006 року «Про стан науко- во-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інновацій­ного розвитку України», де, зокрема, зазначено, що необхідно визнати пріоритетними завданнями діяльності органів виконавчої влади із забезпечення національної безпеки у науково-техноло­гічній сфері:

• розвиток національної інноваційної системи як сукупності інституцій, що забезпечують проведення ефективної державної інноваційної політики;

• забезпечення інтеграції освіти, науково-технологічної сфери та виробництва як передумови інноваційного розвитку економіки;

• всебічну підтримку фундаментальних наукових дослі­джень, спрямованих на забезпечення технологічного розвитку України;

• розвиток виробництва високотехнологічної продукції та по­слуг на інноваційній основі;

• першочергову реалізацію інноваційних проектів, спрямованих на суттєве поліпшення енергозабезпечення та енергозбереження, зниження енергоємності та ресурсовитратності виробництва.

Нормативно-правовою базою адміністративного-правового регулювання у сфері науки є положення таких документів:

• Закон України від 13 грудня 1991 р. № 1977-ХІІ «Про науко­ву і науково-технічну діяльність»;

• Закон України від 25 червня 1993 р. № 3322-ХІІ «Про науко­во-технічну інформацію»;

• Закон України від 10 лютого 1995 р. № 51/95-ВР «Про науко­ву і науково-технічну експертизу»;

• Закон України від 16 липня 1999 р. № 991-XIV «Про спеціаль­ний режим інноваційної діяльності технологічних парків»;

• Закон України від 11 липня 2001 р. № 2623-ІІІ «Про пріори­тетні напрями розвитку науки і техніки»;

• Закон України від 7 лютого 2002 р. № 3065-ІІІ «Про особли­вості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комп­лексу»;

• Закон України від 4 липня 2002 р. № 40-ІУ «Про інноваційну діяльність»;

• Закон України від 16 січня 2003 р. № 433-ІУ «Про пріоритет­ні напрями інноваційної діяльності в Україні»;

• постанова Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 916-ХІУ «Про Концепцію науково-технологічного та іннова­ційного розвитку України»;

• Указ Президента України від 30 грудня 2005 р. № 1873/2005 «Про утворення Державного агентства України з інвестицій та інновацій»;

• постанова Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2001 р. № 1717 «Про Державний фонд фундаментальних досліджень» тощо.

Керуючись вітчизняними інтересами, враховуючи економічні, соціальні, оборонні та інші можливості, важливо на рівні держави підтримувати комплекс заходів, які б сприяли підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу до рівня стандартів розвинених країн, інтенсифікації процесу опану­вання науковими знаннями, новими технологіями та їх практич­ному використанню.