§ 2. Адміністративно-правове регулювання у сфері транспорту і шляхового господарства

Транспорт - це комплексна галузь народного господарства, покликана забезпечити економічні, організаційні та соціальні зв’язки економічної сфери і задовольнити потреби суспільного виробництва та населення в перевезеннях. Вказане визначення значною мірою відповідає суті та призначенню транспорту як од­нієї зі складових комунікацій.

Сфера транспорту не може функціонувати сама по собі. Ке­руючись суттєвою присутністю держави в транспортній галузі, слід зазначити, що завданнями державного управління в галузі транспорту є:

• своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення

і суспільного виробництва в перевезеннях і потреб оборони України;

• захист прав громадян під час їх транспортного обслугову­вання;

• безпечне функціонування транспорту;

• додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку націо­нальної транспортної системи;

• захист економічних інтересів України і законних інтересів підприємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг;

• створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту;

• обмеження монополізму і розвиток конкуренції;

• координація роботи різних видів транспорту;

• ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;

• охорона навколишнього природного середовища від шкідли­вого впливу транспорту (Закон України «Про транспорт» від

10. листопада 1994 р. № 232/94-ВР).

Центральним органом виконавчої влади у сфері державного регулювання транспортом є Міністерство транспорту та зв’язку України (Мінтрансзв’язку України).

Основними завданнями Мінтрансзв’язку України у сфері транспорту є:

• участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі транспорту, у сфері використання та обслуговування повітряного простору України, убезпечення руху, навігаційно-гідрографічне забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства;

• організація взаємодії та координації роботи автомобільного, авіаційного, залізничного, морського, річкового транспорту;

• забезпечення проведення державної політики з питань роз­витку всіх видів автомобільних доріг на території України;

• участь у межах своєї компетенції у формуванні та реалізації державної тарифної політики і політики державних закупівель у галузі транспорту, у сфері використання та обслуговування повіт­ряного простору України, навігаційно-гідрографічного забезпе­чення судноплавства, торговельного мореплавства;

• здійснення заходів щодо забезпечення інтеграції національної транспортної системи України до європейської та світової транс­портної систем, а також сфери надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій та інформатизації- до європейського і світового інформаційного простору;

• здійснення державного управління та регулювання у сфері торговельного мореплавства;

• організація і контроль відповідно до законодавства за діяль­ністю морських і річкових портів;

• виконання відповідно до законодавства дозвільно-реєстра­ційних функцій у сфері убезпечення руху, торговельного море­плавства і судноплавства на внутрішніх водних шляхах;

• забезпечення в межах своєї компетенції захисту авіації від актів незаконного втручання в її діяльність (Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Міністер­ство транспорту та зв язку України» від 6 червня 2006р. № 789).

1. Адміністративно-правове регулювання залізничного транспорту

Залізничний транспорт - це виробничо-технологічним ком­плекс організацій і підприємств залізничного транспорту загально­го користування, призначении для забезпечення потреб суспільно­го виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних по­слуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності

Залізничний транспорт є однією з важливих базових галузей економіки України, забезпечує її внутрішні та зовнішні транспор­тно-економічні зв’язки і потреби населення у перевезеннях Діяль­ність залізничного транспорту як частини єдиної транспортної системи країни сприяє нормальному функціонуванню всіх галузей суспільного виробництва, соціальному і економічному розвитку та зміцненню обороноздатності держави, міжнародній співпраці України

Україна посідає п’яте місце у Європі за довжиною залізниць - 22,1 тис кілометрів Серед країн СНД наша держава має найви­щий показник густоти залізничних колій, близько 50% всіх україн­ських вантажів перевозиться саме залізницями Водночас, за деякими даними, аналіз стану рухомого парку показує, що до 2010 р сірок служби виробить значна кількість складових понад 80% маневрових паравозів, майже 60% пасажирських вагонів, се­редній вік яких зараз майже 25 років, більш як 80% магістральних тепловозів, середній вік яких зараз перевищує 20 років^I Зазначені факти свідчать про необхідність вжити з боку держави певних дій

з метою покращення ситуації Залізниці у взаємодії з іншими ви­дами транспорту повинні своєчасно і якісно здійснювати переве­зення пасажирів і вантажів, убезпечувати рух, розвивати сферу транспортного обслуговування народного господарства та насе лення

Рівні державного регулювання залізничного транспорту України:

1. Міністерство транспорту та зв’язку України

2. Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця) є урядовим органом державного управління заліз­ничним транспортом загального користування, який діє у складі Мінтрансзв’язку України та йому підпорядковується.

3. Залізниці.

4. Залізничні станції.

Управління залізницями та іншими підприємствами залізнич­ного транспорту, що належать до загальнодержавної власності, здійснюється органом управління залізничним транспортом - Державною адміністрацією залізничного транспорту України (Укрзалізниця), яка підпорядкована Міністерству транспорту та зв’язку України.

Управління процесом перевезень у внутрішньому і міжнарод­ному сполученнях, а також регулювання виробничо-господарської діяльності у сфері організації та забезпечення цього процесу заліз­ницями, підприємствами, установами та організаціями проводять­ся централізовано і належать лише до компетенції Укрзалізниці, яка здійснює функції господарюючого суб’єкта.

Основними завданнями Укрзалізниці є:

1. організація злагодженої роботи залізниць і підприємств із метою задоволення потреб суспільного виробництва і населення в перевезеннях;

2. забезпечення ефективної експлуатації залізничного рухомо­го складу, його ремонту та оновлення;

3. розроблення концепцій розвитку залізничного транспорту;

4. вжиття заходів для убезпечення функціонування залізнично­го транспорту, його інфраструктури та надійності його роботи (по­станова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Поло­ження про Державну адміністрацію залізничного транспорту України» від 29лютого 1996р. № 262).

Залізниця - це статутне територіально-галузеве об’єднання, до складу якого входять підприємства, установи та організації заліз­ничного транспорту і яке, за централізованого управління, здійс­нює перевезення пасажирів і вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. На сьогодні в Україні вирізнено 6 залізниць:

• Львівська;

• Донецька;

• Одеська;

• Південна;

• Південно-Західна;

• Придніпровська.

2. Адміністративно-правове регулювання автомобільного транспорту

Автомобільний транспорт - це виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств автомобільного транспорту загального користування, покликаний задовольняти потреби насе­лення та суспільного виробництва в автомобільних перевезеннях.

Рівні державного регулювання автомобільного транспорту України:

1. Міністерство транспорту та зв’язку України.

2. Державний департамент автомобільного транспорту України (Укравтотранс) є урядовим органом державного управління у га­лузі автомобільного транспорту, який діє у складі Мінтрансзв’язку України та йому підпорядковується.

3. Автотранспортні управління в Автономній Республіці Крим та областях - територіальні органи Мінтрансзв’язку України, що підпорядковані Державному департаменту автомобільного транс­порту.

4. Автовокзали - комплекси будівель, споруд, стоянок і під’їз­дів для прийняття, відправлення, управління рухом автобусів та одночасного обслуговування 150 та більше пасажирів.

5. Автостанції - це споруда або комплекс будівель, споруд, стоянок і під’їздів для прийняття, відправлення, управління рухом автобусів та одночасного обслуговування до 150 пасажирів.

Основними завданнями Укравтотрансу є:

• участь у межах його компетенції в реалізації державної полі­тики у сфері перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом;

• здійснення в установленому порядку управління в галузі ав­томобільного транспорту, зокрема в межах, визначених Мінтран- сом, управління майном підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління Мінтрансу;

• виконання відповідно до законодавства контрольно-наглядо­вих функцій у галузі автомобільного транспорту;

• організація додержання вимог законодавства щодо убезпе­чення дорожнього руху;

• здійснення відповідно до законодавства регулятивних і дозві­льно-реєстраційних функцій (постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Дероісавного департаменту автомобіль­ного транспорту» від ЗО березня 2000 р. № 586).

У цілому ж слід зазначити, що основними фунщіями держав­ного регулювання діяльності автомобільного транспорту є:

• формування ринку послуг;

• контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт;

• нормативно-правове регулювання з питань автомобільного транспорту;

-ліцензування діяльності перевізників;

• стандартизація і сертифікація;

• організація та контроль автомобільних перевезень;

• тарифна, інноваційна та інвестиційна політика;

• державне замовлення на соціально значущі послуги автомо­більного транспорту загального користування;

• захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту (Закон України «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня

2001. р. № 2344-111).

3. Адміністративно-правове регулювання авіаційного транспорту

Авіаційний транспорт - це виробничо-технологічний ком­плекс організацій і підприємств авіаційного транспорту загального користування, покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в авіаційних перевезеннях.

Рівні державного регулювання авіаційного транспорту України:

1. Міністерство транспорту та зв’язку України.

2. Державна авіаційна адміністрація (Державіаадміністрація) є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мін- трансзв’язку та йому підпорядковується.

3. Аеропорти та аеродроми. На сьогодні в Україні діють 43 аеропорти та аеродроми цивільної авіації.

4. Повітряні судна літальні апарати, що тримаються в атмо­сфері за рахунок взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від земної поверхні, і здатні маневрувати у тривимірному просторі.

Основними завданнями Держав і а адміністрації є:

~ здійснення державного контролю та нагляду за безпекою ци­вільної авіації;

• організація розроблення нормативно-правової бази для регу­лювання діяльності у галузі цивільної авіації;

• сертифікація та реєстрація об’єктів і суб’єктів цивільної авіа­ції та ліцензування їх діяльності;

• проведення розслідування інцидентів з цивільними повітря­ними суднами, що сталися на території України, та в установлен- ному порядку розслідування інцидентів з цивільними повітряними суднами України, що сталися на території інших держав;

• регулювання використання повітряного простору та органі­зація повітряного руху;

• організація авіаційних перевезень;

• реалізація основних напрямів економічної, тарифної, фінансо­вої, кадрової, науково-технічної, страхової, інвестиційної, соціаль­ної політики та здійснення заходів щодо забезпечення екологічної безпеки у галузі цивільної авіації;

• сприяння провадженню зовнішньоекономічної та міжнарод- но-правової діяльності цивільної авіації (постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Державної авіаційної адмініст­рації» від 2 листопада 2006р. № 1526).

4. Адміністративно-правове регулювання морського і річкового транспорту

Морський і річковий транспорт - це виробничо-технологіч­ний комплекс організацій і підприємств морського і річкового транспорту загального користування, покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в морських і річко­вих перевезеннях.

Рівні державного регулювання управління морського та річ­кового транспорту України:

1. Міністерство транспорту та зв’язку України.

2. Державний департамент морського і річкового транспорту (Укрморрічфлот) є урядовим органом державного управління в галузі морського і річкового транспорту, який діє у складі Мін- транезв’язку та підпорядковується йому.

3. Морські та річкові порти. Морський порт - державне транс­портне підприємство, призначене для обслуговування суден, па­сажирів і вантажів на відведених порту території та акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту.

4. Морські та річкові судна.

Статистичні дані свідчать, що морський і річковий транспорт є суттєвою складовою єдиної транспортної системи України. Водно­час мають місце і певні проблеми. Так, якщо на 1 січня 1991 р._? за даними Укрморрічфлоту, у складі державних судноплавних компа­ній (а інших тоді й не було) налічувалося 375 тільки морських суден загальною вантажністю (дедвейтом) 5,3 млн тонн, то до кінця 2004 р. сумарний дедвейт морських, річкових суден і суден «ріка- море», зареєстрованих в Україні, становив лише 1,2 млн тонн^I.

Основними завданнями Укрморрічфлоту є:

• участь у межах компетенції в реалізації державної політики в галузі морського і річкового транспорту;

• забезпечення розвитку морського і річкового транспорту з метою задоволення потреб населення і суспільного виробництва у морських і річкових перевезеннях;

• здійснення державного контролю за додержанням суб’єктами господарювання, що виконують перевезення пасажирів і вантажів морським і річковим транспортом, вимог нормативно-правових актів, стандартів і правил, які регулюють перевезення пасажирів і вантажів морським і річковим транспортом;

• додержання вимог законодавства щодо забезпечення безпеки судноплавства (постанова Кабінету Міністрів України «Про утво­рення Державного департаменту морського і річкового транспор­ту» від ЗО березня 2000р. № 584).

Доречно навести аналіз бачення морських портів лише як держав­них транспортних підприємств. Річ у тім, що 2004 р. Конституцій- ний Суд України розглянув конституційне подання 49 народних де­путатів України щодо відповідності Конституції України положення стосовно визначення морського порту державним підприємством. У поданні стверджується, що визначення морського порту тільки державним підприємством порушує свободу підприємницької діяль­ності та свободу вибору споживачів, зачіпає інтереси суб’єктів гос­подарювання недержавної форми власності, спричиняє неправомірне обмеження конкуренції у сфері торговельного мореплавства.

Рішенням Конституційного Суду України було: визнати таким, що відповідає Конституції, положення ч. 1 ст. 73 Кодексу торго­вельного мореплавства України про визначення морського порту державним підприємством. Серед аргументів, якими оперував суд, постановляючи таке рішення, доцільно вказати такі:

а) поєднання державного регулювання діяльності морського порту як суб’єкта природних монополій з визнанням на території порту можливості господарювання підприємств та організацій всіх форм власності забезпечує баланс інтересів суспільства, всіх суб’єктів господарської діяльності та споживачів послуг у сфері торговельного мореплавства;

б) специфічні функції державного порту не належать до підпри­ємницької діяльності, а є обов’язковими державними послугами відповідно до зобов’язань України за міжнародними договорами;

в) визначення морського порту як державного підприємства є гарантією реалізації обов’язку держави щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, екологічної та економічної безпеки, безпеки мореплавства;

г) згідно з Конституцією України суспільні відносини у сфері підприємництва, зокрема обмеження права на підприємницьку діяльність, можуть бути врегульовані законодавством, а правовий статус морських портів визначається законами України;

д) визначаючи морський порт державним підприємством, Ко­декс торговельного мореплавства України водночас не відкидає можливості господарської діяльності на його території підпри­ємств та організацій будь-яких форм власності з метою обслугову­вання суден, пасажирів і вантажів у порядку, встановленому Кабі­нетом Міністрів України, і забороняє порту втручатися в таку діяльність і перешкоджати їй, окрім випадків, передбачених зако­нодавством України, установчими документами цих підприємств і організацій (Рішення Конституційного Суду України від 15 грудня 2004 р. № 21-рп/2004 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини першої стат­ті 73 Кодексу торговельного мореплавства України (справа про морський порт як державне підприємство)).

5. Адміністративно-правове регулювання міського електричного транспорту

Міський електричний транспорт - складова частина єди­ної транспортної системи, призначена для перевезення громадян трамваями, тролейбусами, поїздами метрополітену на марш­рутах (лініях) відповідно до вимог життєзабезпечення населе­них пунктів.

Рівні державного регулювання міського електричного транс­порту України:

1. Міністерство з питань житлово-комунального господарства України,

2. Міністерство транспорту та зв’язку України.

3. Місцеві державні адміністрації.

4. Органи місцевого самоврядування.

Міністерство з питань житлово-комунального господарства України і Міністерство транспорту та зв’язку України здійснюють:

• підготовку пропозицій і реалізацію державної науково-техніч­ної та економічної політики у сфері міського електричного транс­порту;

• контроль за виконанням законодавства про міський елект­ричний транспорт та підготовку пропозицій щодо його вдоскона­лення;

• розроблення державних програм у сфері міського електрич­ного транспорту та забезпечення їх виконання;

• підтримку освоєння виробництва і введення в експлуатацію вітчизняного рухомого складу;

• організацію у межах своїх повноважень робіт із стандарти­зації, метрології та підтвердження відповідності у сфері міського електричного транспорту і забезпечення їх виконання;

• розроблення порядку формування тарифів на проїзд;

• нормативно-методичне забезпечення експлуатації об’єктів міського електричного транспорту, визначення пріоритетних напря­мів науково-технічних досліджень у сфері міського електричного транспорту, впровадження новітніх технологій, виконання функцій державного замовника відповідних науково-технічних робіт;

• державний контроль за технічним станом об’єктів міського електричного транспорту та забезпеченням безпеки його руху (За­кон України від «Про міський електричний транспорт» 29 червня

2003. р.№ 1914-ІУ)

Державна політика у сфері міського електричного транспорту проводиться на засадах:

• доступності транспортних послуг для всіх верств населення;

• пріоритетності розвитку міського електричного транспорту у містах із підвищеним рівнем забруднення довкілля та курортних регіонах;

• створення сприятливих умов для виробництва вітчизняного рухомого складу та його удосконалення;

• беззбиткової роботи перевізників.

Особливості державного регулювання міського електричного транспорту полягають у тому, що забезпечення реалізації держа­вної політики у сфері міського електричного транспорту здійс­нюють у межах відповідних повноважень центральний орган ви­конавчої влади з питань житлово-комунального господарства - Міністерство з питань житлово-комунального господарства України та центральний орган виконавчої влади у галузі транс­порту - Міністерство транспорту та зв’язку України. Відповідно, на рівні областей та районів, у структурах обласних і районних державних адміністрацій діють відповідні місцеві органи (напри­клад, управління містобудування, архітектури та житлово- комунального господарства місцевої державної адміністрації). Водночас, зважаючи на обставину наявності міського електрич­ного транспорту у містах України, де значними владними повно­важеннями характеризуються органи місцевого самоврядування, останні також є суб’єктами владного впливу на стан справ у міському електричному транспорті. Нині в Україні метро існує та функціонує лише в трьох містах - Києві, Харкові та Дніпропет­ровську. Незначна кількість міст значною мірою пов’язана з труд­нощами фінансування будівництва метрополітену, оскільки дже­релами надходження фінансів є державна виконавча влада та органи місцевого самоврядування.

Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самовряду­вання забезпечують реалізацію державної політики у сфері місько­го електричного транспорту, а також розробляють регіональні і місцеві програми його розвитку і забезпечують їх виконання, установлюють тарифи на проїзд, організовують перевезення паса­жирів та здійснюють контроль за ним, встановлюють порядок справляння плати за проїзд, інформують населення про зміни, що стосуються надання транспортних послуг, забезпечують коорди­націю роботи, пов’язаної з функціонуванням міського електрично­го транспорту та інших видів міського транспорту, створюють належні дорожні умови для здійснення перевезень, реалізують заходи з розвитку, вдосконалення та облаштування маршрутної мережі, виконують інші функції щодо створення безпечних умов діяльності у сфері міського електричного транспорту згідно із за­конодавством.

6. Адміністративно-правове регулювання трубопровідного транспорту

Трубопровідний транспорт - це виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств трубопровідного транспорту, призначений для транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин з місць їх знаходження, видобут­ку (промислів), виготовлення або зберігання до місць їх переробки чи споживання, перевантаження та подальшого транспортування.

Рівні державного регулювання трубопровідного транспорту України:

1. Міністерство палива та енергетики України.

2. Місцеві державні адміністрації.

3. Органи місцевого самоврядування.

Систему трубопровідного транспорту України становлять:

1. Магістральний трубопровідний транспорт.

2. Промисловий трубопровідний транспорт.

Магістральний трубопровід - технологічний комплекс, що

функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубо­провід з усіма об’єктами і спорудами, зв’язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійс­нюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продук­тів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроек­товані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів.

Магістральний трубопровідний транспорт має важливе народ­ногосподарське та оборонне значення і є державною власністю України. Приватизація, а також зміна власності державних підпри­ємств магістрального трубопровідного транспорту забороняється. Зміна форм власності промислового трубопровідного транспорту здійснюється згідно з чинним законодавством.

Промислові трубопроводи - всі інші немагістральні трубопро­води в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішньопроми- слові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газопровідні, водо­провідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільчі трубо­проводи водопостачання, меліоративні системи тощо.

У цілому ж слід зазначити, що суб'єктами правового регулю­вання відносин у галузі трубопровідного транспорту є юридичні та фізичні особи, діяльність яких безпосередньо стосується:

• оборони держави;

• науково-дослідних, пошукових, проектно-конструкторських, експертних та інших інженерних робіт і послуг у цій галузі;

• будівельних, будівельно-монтажних, спеціалізованих мон­тажних, ремонтних, налагоджувальних, пускових та інших робіт і послуг у цій галузі;

• експлуатації трубопроводів;

• виробництва і поставок будівельних і конструкційних мате­ріалів, обладнання, машин, механізмів, контрольно-вимірюваль­них приладів та іншого обладнання для підприємств, їх об’єднань і організацій, діяльність яких пов’язана з проектуванням, будівни­цтвом, комплектацією та експлуатацією об’єктів трубопровідного транспорту;

• забезпечення захисту персоналу і населення, а також навко­лишнього природного середовища під час будівництва, експлуата­ції, капітального ремонту і реконструкції об’єктів трубопровідного транспорту;

• забезпечення безпеки на трубопровідному транспорті;

• зовнішньоекономічних відносин у сфері трубопровідного транспорту;

• державного нагляду і контролю за будівництвом і експлуата­цією об’єктів трубопровідного транспорту (Закон України від 15 трав­ня 1996р. № 192/96-ВР «Про трубопровідний транспорт»).