§ 5. Неюрисдикційні провадження

Вказана група проваджень є найчисленнішою з-поміж інших, тому що йдеться про справи позитивного характеру, де немає спо­ру чи правового конфлікту. Порівнюючи у суспільстві кількість правомірних дій і правопорушень, або кількість справ, що вирі­шуються органами публічної адміністрації, де є спірна ситуація та де її немає, слід зробити висновок, що вчинків і справ позитивного характеру, в яких відсутня конфліктна складова, суттєво більше. Звідси й більша кількість неюрисдикційних проваджень.

До характерних рис неюрисдикційних проваджень слід віднес­ти такі:

• реалізуються в межах владної діяльності органів публічної адміністрації та посадових осіб;

• спрямовані на вирішення справ позитивного характеру (які не містять конфліктної складової);

• не пов’язані із застосуванням адміністративного примусу;

• частіше ініціюються громадянами чи організаціями.

Виходячи з раніше наведених видів неюрисдикційних адмініст­ративних проваджень розглянемо сутність основних із них.

1. Нормотворчі провадження - це порядок підготовки, при­йняття та оприлюднення підзаконних нормативно-правових актів. Виходячи з важливості вказаного виду правових актів (оскіль­ки саме вони складають основний масив документів, що регламен­тують порядок здійснення тих чи інших операцій, порядок реалі­зації прав, свобод та законних інтересів громадян тощо) необхідно розглядати нормотворчі провадження в рамках загальних засад неюрисдикційних проваджень адміністративного процесу.

Стадії прийняття підзаконних нормативно-правових актів.

Будь-який державно-управлінський правовий акт, як уже за­значалося в аналізі вимог до правових актів державного управління, повинен відповідати встановленій процедурі підготування, при­йняття та оприлюднення. Вказане свідчить про необхідність у процесі прийняття проходження певних стадій.

І. Підготування акта. У ході цієї стадії є такі стадії як правова ініціатива, аналіз ситуації, підготування проекту правового акта. Правова ініціатива може належати як органові (посадовій особі), що приймає (затверджує) документ, так і іншим органам (органі­заціям). Скажімо, для видання наказу Міністерства охорони здо­ров’я правовою ініціативою може бути постанова Кабінету Мініст­рів України чи Указ Президента України з проблематики охорони здоров’я громадян. Водночас доручення віце-прем’єр-міністра Ук­раїни з соціально-гуманітарних питань може слугувати основою для розробки наказу зазначеного міністерства. Аналіз ситуації та підготовка проекту наказу Міністерства охорони здоров’я доруча­ється певним департаментам (управлінням) міністерства або кон­кретним посадовим особам.

Наприклад, стосовно актів Президента України необхідно за­значити, що їхні проекти можуть вносити:

• Кабінет Міністрів України;

• Рада міністрів Автономної Республіки Крим;

• глава Секретаріату Президента України, його перші заступ­ники та заступники;

• Секретар Ради національної безпеки і оборони України;

• радники Президента України;

• консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, утворені Президентом України (Указ Президента України від

15. листопада 2006 р. № 970/2006 «Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України»).

2. Прийняття рішення. На цій стадії можна вирізнити такі ста­дії: обговорення та голосування в колегіальних органах, внесення змін до проекту, оформлення рішення. Більшість органів виконав­чої влади належать до єдиноначальних, у яких рішення керівником приймається одноособово, тобто прийняття рішення в такому ви­падку зводиться до підписання проекту управлінського акта.

3. Оприлюднення та доведення акта до відома виконавців чи заінтересованих сторін. Ця стадія здійснюється оприлюдненням у засобах масової інформації (нормативні правові акти державного управління) або персонального ознайомлення (переважно коли мова йде про індивідуальні акти, чи коли коло адресатів є незнач­ним). У цілому ж, орієнтуючись на положення чинного законодав­ства, акти Президента України та Кабінету Міністрів України не пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття в установ­леному порядку і підписання підлягають оприлюдненню держав­ною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є «Офіційний вісник України» та газета «Урядовий кур’єр».

Для прикладу, який узагальнено ілюструє характеристику про­цедури прийняття правових актів державного управління, наведі­мо встановлений порядок прийняття постанов Кабінету Міні­стрів Україна.

1. Проекти постанов Кабінету Міністрів України подають:

• члени Кабінету Міністрів;

• центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автоно­мної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська місь­кі держадміністрації;

• робочі групи, утворені Кабінетом Міністрів;

• Міністр Кабінету Міністрів.

2. Постанова Кабінету Міністрів складається з таких структур­них елементів, як назва, вступна частина, постановляюча частина, додатки (у разі потреби), підпис і має такі реквізити: порядковий реєстраційний номер, місце і дата прийняття.

3. Проекти постанов, підготовлені центральними органами ви­конавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів через відповідних міністрів, підлягають узго­дженню цими міністрами.

4. Проекти постанов Кабінету Міністрів підлягають обов’язко­вій експертизі Міністерством юстиції та узгодженню із заінтересо­ваними органами, а в разі потреби — з іншими органами, установа­ми, організаціями.

5. До проекту постанови додаються:

а) пояснювальна записка, загальний обсяг якої не повинен перевищувати чотирьох сторінок. До неї може додаватися викла­дений у стислій формі інформаційно-довідковий матеріал (табли­ці, схеми, діаграми тощо), який є необхідним для обґрунтування суті проекту постанови;

б) довідка про погодження проекту постанови, де зазначаються заінтересовані органи, які: погодили проект; висловили зауважен­ня та пропозиції, враховані головним розробником; висловили зауваження та пропозиції, не враховані головним розробником; не висловили своєї позиції щодо проекту постанови;

в) висновок Міністерства юстиції щодо відповідності проекту постанови законодавству України, стандартам Ради Європи у сфе­рі демократії, верховенства права та прав людини;

г) порівняльна таблиця, якщо проект постанови передбачає внесення змін до інших актів Кабінету Міністрів.

6. Проект постанови, внесений до Кабінету Міністрів, переда­ється в день його реєстрації до відповідного структурного підроз­ділу Секретаріату Кабінету Міністрів.

7. Розгляд проекту постанови Кабінету Міністрів на засіданні відповідного урядового комітету.

8. Внесення проекту постанови Кабінету Міністрів до порядку денного засідання Кабінету Міністрів України (постанова Кабі­нету Міністрів України від 5 червня 2000 р. № 915 «Про затвер­дження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України»).

Така ^процедура не є надмірною, як може здатися на перший погляд. Йдеться про те, що вона дозволяє, з одного боку, уникнути певних помилок у підготуванні правового акта, а з іншого - сприяє становищу, за якого прийнятий документ зможе якісно слугувати регулюванню відповідних суспільних відносин. Що якісніше опра­цьовано проект документа, то менш вірогідно, що до нього будуть вноситися зміни й доповнення.

2. Реєстраційні провадження - встановлений законодав­ством порядок офіційного визнання законності відповідних дій чи нормативно-правових актів. Під реєстрацією розуміють велику кількість проваджень, які мають місце у найрізноманіт­ніших сферах суспільного життя. Різновидами реєстраційних проваджень є:

• провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів органів публічної адміністрації;

• провадження з державної реєстрації автотранспортних за­собів;

• провадження з реєстрації об’єднань громадян;

• провадження з реєстрації актів цивільного стану;

• провадження з реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності;

• провадження з реєстрації прав власності на нерухоме майно;

• провадження з реєстрації приватної нотаріальної діяльності;

• провадження з державної реєстрації друкованих засобів ма­сової інформації;

• провадження з державної реєстрації юридичних осіб і фізич­них осіб - підприємців тощо.

Для прикладу розглянемо два види реєстраційних проваджень:

1. провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів органів публічної адміністрації;

2. провадження з державної реєстрації друкованих засобів ма­сової інформації.

Розглядаючи особливості проваджень відносно державної ре­єстрації нормативно-правових актів органів публічної адмініст­рації доцільно зазначити обов’язковість для значної їх кількості реєстрації у Міністерстві юстиції України. Відповідно до вимог Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління і контролю та зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідом­чий характер, підлягають державній реєстрації.

Державну реєстрацію залежно від виду підзаконного норматив­но-правового акта здійснюють:

• Міністерство юстиції України;

• Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим;

• обласні, Київське та Севастопольське міські управління юс­тиції;

• районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції.

Стосовно провадження з державної реєстрації друкованих за­собів масової інформації (далі - ЗМ1), слід вказати таке.

Державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації здійснюють:

а) Державний комітет телебачення і радіомовлення (для ЗМІ із загальнодержавною, регіональною, та/або закордонною сферою розповсюдження);

б) Республіканський комітет з інформації Автономної Респуб­ліки Крим (зі сферою розповсюдження в Автономній Республіці Крим);

в) комітети інформації обласних державних адміністрацій (зі сферою розповсюдження в межах однієї області, одного чи кількох районів, міста).

Заяви про реєстрацію друкованих засобів масової інформації, додатків до них у вигляді видань газетного та журнального типу подаються до органу реєстрації засновником (співзасновниками) на кожне видання окремо в друкованому вигляді державною мо­вою. Про друковане видання, випуск якого передбачено кількома мовами одночасно, подається одна заява.

У заяві про державну реєстрацію періодичного друкованого видання мають бути вказані:

1. засновник (співзасновники) видання (засновник - юридична особа наводить повну назву згідно з документами, що підтвер­джують його цивільну правоздатність; засновник - фізична особа наводить свої паспортні дані);

2. вид видання (газета, журнал, збірник, бюлетень, альманах, календар, дайджест тощо); статус видання (вітчизняне - друкова­ний засіб масової інформації, у якого засновником виступають українська(і) юридична(і) та/або фізична(і) особа(и); спільне - друкований засіб масової інформації, створений за участі інозем- ної(их) юридичної(их) та/або фізичної(і) особи (осіб);

3. назва видання (мовою/мовами, якою/якими виходитиме у світ);

4. мова/мови видання;

5. сфера розповсюдження (місцева - у межах Автономної Рес­публіки Крим, однієї області, обласного центру або двох та більше сільських районів, одного міста, району, окремих населених пунк­тів, а також підприємств, установ, організацій; регіональна - дві та більше областей; загальнодержавна - у межах України; закордон­на - за межами України);

6. категорія читачів (верстви населення, на які розраховане видання: усе населення, дорослі, молодь, діти, чоловіки, жінки, інваліди, студенти, працівники певної галузі, науковці, педагоги тощо);

7. програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямова­ність (їх стисла характеристика: розвиток освіти, підвищення рівня духовності, розвиток дозвілля, інформування населення з певних питань та ін.);

8. передбачувані періодичність випуску, обсяг (в умовних дру­карських аркушах) і формат видання;

9. юридична адреса засновника, кожного із співзасновників та його (їх) банківські реквізити;

10. місцезнаходження редакції;

11. вид видання за цільовим призначенням (наказ Міністер­ства юстиції України від 21 лютого 2006 р. № 12/5 «Про затвер­дження Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні та Положення про державну реєст­рацію інформаційних агентств як суб ’єктів інформаційної діяль­ності»).

Заява розглядається у місячний строк від дня її одержання. За результатами розгляду заяви приймається одне з таких рішень:

1. про державну реєстрацію;

2. про відмову в державній реєстрації;

3. про зупинення строку розгляду заяви про державну реєст­рацію.

На завершення огляду державної реєстрації ЗМІ слід наголоси­ти, що жодних перешкод свободі слова чи можливості вільного існування друкованих засобів масової інформації через обов’яз­кову реєстрацію немає. Йдеться про приведення до єдиного зна­менника вимог щодо можливості заснування та функціонування друкованих ЗМІ. Держава жодним чином не втручається в редак­ційну політику видання та не впливає на інші внутрішні питання діяльності засобу масової інформації.

3. Атестаційні провадження - це встановлений законодав­ством порядок визначення відповідності об’єктів атестації ви­могам (критеріям), що необхідні для функціонування у певній сфері. Виходячи з указаного визначення серед об’єктів можна вка­зати велику кількість осіб, видів діяльності, речовин, організацій та ін., що дає можливість навести такі види атестаційних про­ваджень:

• підсумкова атестація учнів у системі загальної середньої школи;

• атестація державних службовців;

• атестація наукових і педагогічних працівників;

• атестація навчальних закладів;

• атестація програмного забезпечення засобів вимірювальної техніки;

• атестація суб’єктів племінної справи у тваринництві;

• атестація виробництва молока, молочної сировини і молоч­них продуктів суб’єктів господарювання;

• атестація дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння ор­ганогенного утворення, напівдорогоцінного каміння тощо.

Як приклад наведемо провадження з атестації наукових пра­цівників.

Згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від

13. серпня 1999 р. «Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників» головною метою атестації є визначення відповідності кваліфікації наукового працівника обійманій по­саді.

Під час атестації наукових працівників оцінюються:

• рівень професійної підготовки наукового працівника;

• результативність його роботи;

• ефективність праці з урахуванням конкретних вимог до цієї категорії працівників;

• перспективи використання здібностей наукового працівника;

• заходи щодо стимулювання підвищення його професійного рівня,

• потреби в підвищенні кваліфікації та професійної підго­товки

Не підлягають аіестацп дійсні члени (академіки) і члени- кореспонденти Національної академії наук, Української академії аграрних наук, Академії медичних наук, Академії педагогічних наук, Академії правових наук, Академії мистецтв, а також особи, які обіймають посади наукових працівників на умовах строковою трудового договору або за сумісництвом.

Атестація наукових працівників проводиться не рідше одного разу на п’ять років

У нічому порядок проведення атестації наукових працівників зводиться до такого

1. Наказом керівника наукової установи утворюється одна або кілька атестаційних комісій у складі голови, секретаря і членів комісії До складу комісії залучаються висококваліфіковані науко­ві працівники і представник профспілкового органу або упов­новажений трудового колективу, який обирається на загальних зборах колективу

2. На наукового працівника, що підлягає атестації, склада­ється характеристика, яка підписується його безпосереднім керів­ником.

3. Атестацій на комісія у присутності керівника структурного підрозділу і наукового працівника, що підлягає атестації, заслухо­вує звіт науковою працівника про його роботу і розглядає необ­хідні матеріали

4. Рішення атесгаційної комісії приймається відкритим або та­ємним голосуванням за відсутності наукового працівника, який проходить атестацію У разі необхідності проведення таємного голосування атестаційна комісія відкритим голосуванням обирає з кола своїх членів лічильну комісію

5. На підставі характеристики наукового працівника, його зві­ту, інших поданих матеріалів і повідомлень та їх обговорення ате­стаційна комісія приймає одне з таких рішень відповідає обійма­ній посаді, не відповідає обійманій посаді

6. Рішення атесгаційної комісії разом з іншими матеріа­лами атестації протягом тижня подається до вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради наукової установи на затвер­дження

Таким чином, необхідно констатувати, що проведення атеста- ційних проваджень серед наукових працівників є корисним захо­дом, оскільки дозволяє керівництву установи прийти до висновків щодо відповідності того чи іншого працівника встановленим кри­теріям і доцільності для такого працівника підвищення кваліфіка­ції, переведення на іншу роботу тощо

Контрольні питання та завдання

1. Охарактеризуйте управлінську та юрисдикційну концепції адмініст­ративного процесу

2. Дайте визначення та вкажіть характерні риси адміністративного процесу

3. У чому полягають відмінності адміністративного процесу від інших видів юридичного процесу?

4. Охарактеризуйте загальні принципи адміністративного процесу

5. Охарактеризуйте спеціальні принципи адміністративного процесу

6. Що таке структура адміністративного процесу⁹ Назвіть види адмі­ністративних проваджень

1. Дайте визначення термінів «стадії адміністративного проваджен­ня», «процесуальні етапи», «процесуальні дії» Які стадії адміністративного процесу вам відомі⁹

8. Дайте визначення та охарактеризуйте провадження у справах про адміністративні правопорушення

9. Дайте визначення та охарактеризуйте провадження в адміністра­тивних судах

10. Дайте визначення та охарактеризуйте дисциплінарні провадження

2. Дайте визначення та охарактеризуйте провадження за скаргами громадян

12. Дайте визначення та охарактеризуйте нормотворчі провадження

13. Дайте визначення та охарактеризуйте реєстраційні провадження

14. Дайте визначення та охарактеризуйте атестаційні провадження

Теми рефератів

1. Історія дискусії стосовно юрисдикційного та управлінського під­ходів до адміністративного процесу

2. Провадження в адміністративних судах

3. Актуальні проблеми атестації наукових і педагогічних працівників

Рекомендована література

Основна

1. Администраіивно-процессуальное право Курс лекций / Под ред проф И 111 Килясханова - М ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004 - 399 с

2. Бандурка О М Тищенко М М Адміністративним процес Підруч­ник для вищих навч закл - К Літера ЛТД, 2002 - 288 с

3. Голосшченко І П Стахурський М Ф Адміністративний процес Навчальний посібник / За заг ред проф І П Голосніченка - К ГАН, 2003 - 256 с

4. Дугенец А С Административно-юрисдикционный процесс Моно­графия - М ВНИИ МВД России, 2003 - 274 с

5. Кивайко В Н, Бучгаков А П Административный процесс Прак­тическое пособие - Минск Академия МВД Республики Беларусь, 2006 224 с

6. Кузьменко О В Теоретичні засади адміністративного процесу Мо­нографія - К Атіка, 2005 - 352 с

7. Микоіенко А И Административный процесс и административная ответственность в Украине Учебное пособие - Изд 2-е, дополн - X Одиссей, 2006-352 с

8. Перепеїюк В Г Адміністративний процес Загальна частина На­вчальний посібник - Вид 2-ге, змінене і доповн - К Центр навчальної літератури, 2004 - 368 с

9. Сенванов А О Адміністративний процес в Україні реальність і перспективи розвитку правових доктрин - К Видавничий дім «Ін Юре», 2000 - 68 с

10. Сорокин В Д Административно-процессуальное право Учебник - СПб Юридический центр Пресс, 2004 - 540 с

11. Стартов Ю Н Административная юстиция Теория, история, пер­спективы - М Изд-во НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА- М), 2001 -304 с

12. Стефанюк В С Судовий адміністративний процес Монографія - Харків Фірма «Консум», 2003 - 464 с

13. Хаманева Н Ю Административно-правовые споры проблемы и способы их разрешения // Государство и право - 2006 - № 11 - С 3-13

Додаткова

14. Административное и административно-процессуальное право Актуальные проблемы Ч 2 - М ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2005 448 с

15. Административное право и процесс Полный курс - Изд 2-е, до полн и переработ / Ю А Тихомиров - М Изд Тихомирова М Ю,

2005. - 697 с

16. Адміністративна процедура та адміністративні послуги Зарубіж ний досвід і пропозиції для України / Автор-упорядник В П Тимощук К Факт, 2003 -496 с

17. Баб як А В Місце адміністративних процедур в адміністратив­ному процесі І і Науковии вісник Львівською державного університету внутрішніх справ - 2006 Вип І-С 156 164

18. Бахрах Д Н Административное судопроизводство, администра­тивная юстиция и административный процесс і і Государство и право- 2005-№ 2-С 19-25

19. Бородт І Адміністративно-процесуальні норми - основа адміні- стративно-юрисдикційного процесу 11 Право України- 2006- № 3- С 86-90

20. Бурлака О Види державних атестацій та їх особливості 11 Юри­дична Україна - 2006 - № 3 - С 34-39

21. Гасанов К К, Максютин М В Основания общности юрисдик­ционных процессов (конституционного, уголовного, административного, гражданского, арбитражного) // Вестник Московского университета МВД России - 2004 - № 1 - С 65-67

22. Гуржій Т Адміністративно-процесуальні функції концептуальні засади детермгнацп И Право України - 2006 - № ] ] — С 35-] 7

23. Карнарук А Особливості адміністративного судочинства в Ук­раїні в умовах здійснення судової та адміністративної реформи 11 Під­приємництво, господарство і право - 2006 - № 11 — С ІЗ 1-134

24. Копстантий О Суб’єктивні публічні права як об’єкт забезпе­чення адміністративним судочинством і І Право України - 2006 - № 8 — С 96-99

25. Кудря В Види проваджень за зверненнями громадян до органів виконавчої влади та адміністративні (управлінські) послуги 11 Право України - 2006 -№ 3 - С 12-15

26. Кузьменко О Атестацшні провадження у адміністративному про­цесі // Право України - 2005 - № 11 — С 14-І 7

27. Лагода О Адміністративна процедура, п значення та місце в адміністративно-процесуальній діяльності І і Право України - 2006- №4-С 16-18

28. Любімов А Теорешчний підхід до визначення поняття адмініст­ративного процесу 11 Підприємництво, господарство і право - 2004- № 11 - С 89-91

29. Мартыненко Б Адміністративно-правові гаранти в неюрисдик- ційних провадженнях 11 Юридична Україна - 2006 - № 12 - С 52-55

30. Мартиновський В В Принципи адміністративной юрисдикції та їх застосування в діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби України // Проблеми законності - 2005 - № 71 - С 196-201

31. Микоіенко О І Правове регулювання адміністративно-процесу­ального статусу учасників провадження в справах про адміністративні правопорушення // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ - 2005 - № 1 - С 138-142

32. Неугодніков А Юрисдикція адміністративних судів 11 Вісник про­куратури - 2006 - № 8 - С 74-78

33. Ннкоіаева Л А, Соювьева А К Административная юстиция и административное судопроизводство зарубежный опыт и российские

традиции Сборник- СПб Издательство Р Асланова «Юридический центр Пресс», 2004 - 332 с

34. Основи адміністративного судочинства в Україні (навчальний посібник для юридичних факультетів та юридичних клінік) / За заг ред Александрова Н В , Куйбіди Р О - К Конус-Ю, 2006 - 256 с

35. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права Навчальний посібник / За заг ред Р О Куйбіди, В І Шишкіна - К Старий світ, 2006 - С 169-424

36. Панова И В Административно-процессуальная деятельность в Рос­сийской Федерации - Саратов Приволжское книжное издательство, 2001 - 452 с

37. Педъко Ю С Становлення адміністративної юстиції в Україні Монографія-К ііі-т держави і прави їм В М Корецького Н АН Украї­ни. 2003 - 208 с

38. Проскурняк Р Основні аспекти тлумачення су іності адміністра­тивної юстиції як гаранти забезпечення законносп // Юридична Україна -

2005. - № 8 - С 31-34

39. СалиіцеваН Г Административно-процессуальные аспекты гаран­тий прав граждан // Административно-правовой статус гражданина Сб материалов седьмого «круглою стола» «Лазаревские чіения» / Отв ред Н Ю Хаманева - М Институт государства и права РАН, 2004 - С 67-73

40. Самсш І Побудова української моделі адміністративного судо­чинства теоретико-практичні проблеми 11 Право України - 2006 - № 10 - С 3-8

41. Сидоренко М Чи можливо поставити остаточну крапку в підході до вирішення проблеми адміністративного процесуального права⁷ 11 Право України - 2006 - № 7 - С 20-24

42. Сорокин В Д Правовое регулирование предмет, метод, процесс і І Известия ВУЗов Правоведение - 2000 - № 4 - С 34^45

43. Тимощук В Про поняття «адміністративний процес» // Адмініст­ративне право в контексті європейської о вибору України Збірник нау­кових праць-К Міленіум, 2004 - С 181-184

44. Хаианева Н Ю Настоящее и будущее административного судо­производства в России // Административное право и административный процесс актуальные проблемы / Отв ред Л Л Попов и М С Студени- кина - М Юристъ, 2004 - С 233-243

45. Хворостянкша А Європейські стандарта адміністративного про­цесу І і Юридичний журнал - 2005 - № 11 - С 100-109

46. Шергин А П Проблемы административно-деликтного права 11 Государс гво и право - 1994 - № 8-9 - С 52-65

МОДУЛЬ №3

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТА СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ

ТЕМА №10 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

§ 1. Загальна характеристика економіки як об’єкта адміністративно- правового регулювання.

§ 2. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері економіки.

§ 3. Основні напрями державного регулювання у сфері економіки.

§ 1. Загальна характеристика економіки як об’єкта адміністративно-правового регулювання

Першою серед інших тем, присвячених економічному блокові, розглядається адміністративно-правове регулювання у сфері еко­номіки. Десять - п’ятнадцять років тому назва «державне управ­ління» у сфері економіки не викликала якихось питань, бо була широковживаною в адміністративному праві. Проте події остан­нього часу переконливо свідчать про більшу доцільність вживання поняття «державне регулювання» економіки замість «державного управління» в цій сфері. Річ у тім, іцо на сьогодні держава вже не безроздільно та одноособово управляє економікою країни, а лише бере в цьому участь разом з іншими об’єктивними факторами, що впливають на економіку. Таким чином, держава є суттєвим, але не єдиним/фактором, що впливає на економічну складову та визначає її подальший розвиток.

Даючи визначення, можна вказати, що економіка - це система взаємопов’язаних галузей та комплексів народного господарст­ва, що містить у собі ланки виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і нематеріальних благ, а функціонує з метою задоволення потреб суспільства. Основною метою впли­ву держави на економічні процеси, що мають місце у державі, є створення найбільш прийнятних умов для розвитку економіки. Це досягається за рахунок різних механізмів, про які мова йтиме далі, а зараз необхідно вказати на те, які обставини свідчать про не­обхідність адміністративно-правового (державного) регулювання у сфері економіки. Аналіз зазначених обставин дозволить сформу­вати загальну характеристику економіки як об’єкта адміністратив- но-правового регулювання. Такими обставинами є:

1. Потреба захисту інтересів національної економіки. Якісне та ефективне управління національною економікою є одним із голов­них чинників незалежності України. Це свідчить про те, що еко­номіка, а звідси її управління, є одним із факторів забезпечення національної безпеки України. Керуючись необхідністю забезпе­чувати інтереси національної економіки, держава має змогу впли­вати на економічні процеси за рахунок податкової, митної, тариф­ної політики, застосовувати методи прямого та непрямого (еконо­мічного) управління тими чи іншими процесами.

2. Установлення однакових «правил гри» та рівних умов для суб’єктів підприємницької діяльності. Говорячи про цю обставину, варто зазначити, що саме від державної політики у визначеній сфері багато в чому залежить розвиток певного економічного на­пряму. Скажімо, забезпечуючи процес легітимізації підприємни­цької діяльності, держава за рахунок положень відповідних норма­тивно-правових актів визначає порядок отримання ліцензії на пев­ний вид діяльності та встановлює механізм реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. Однакові за зовнішніми ознаками підприємства платять однакові розміри податків. Іншими словами, саме держава за рахунок законодавства, а також компетентної про­зорої діяльності компетентних органів публічної адміністрації стабілізує підприємницьку діяльність.

3. Контроль процесів грошового обігу. За допомоги цього дося­гається істотний вплив на процеси інфляції. Під інфляцією необ­хідно розуміти немотивоване економічними показниками збіль­шення кількості грошових знаків, що є в обігу, та відповідне зне­цінення грошової одиниці. Саме держава є єдиним джерелом друкування грошових знаків. Кількість грошей, що надійде до обі­гу, залежить від низки факторів, проте основними з них є визна­чення кількості випущених у державі товарів і наданих послуг. Коли кількість грошових одиниць перевищує економічні показни­ки держави, починається процес знецінення грошової одиниці, а звідси - інфляція. Вказане явище добре знайоме у нашій країні, де на початку 90-х років минулого століття показники інфляції досягали кількасот відсотків на рік.

4. Підтримка невиробничих і соціально значущих сфер (меди­цина, освіта, наука, культура, спорт тощо). Саме на державу покла­дається завдання утримання тих сфер суспільного життя, які не виробляють матеріального продукту. За рахунок адміністративно- правового регулювання, зокрема процесів формування бюджету, опо­даткування, митної політики, пільгових умов, держава уможливлює існування вказаних сфер із метою задоволення потреб суспільства. Одним із суттєвих важелів впливу на невиробничі та соціально зна­чущі сфери суспільного життя є практика державних закупівель чи замовлень, коли держава частину коштів спрямовує на придбання «продукту» невиробничих сфер. Прикладами такого впливу є дер­жавне замовлення на підготовку фахівців у вищих навчальних за­кладах, фінансування медичних закладів чи об’єктів культури.

5. Створення сприятливих умов для вітчизняних товаровироб­ників. Будь-яка країна світу, і наша держава не є винятком, нама­гається підтримувати саме вітчизняних виробників тих чи інших товарів. Це пов’язано з такими позитивними наслідками, як нові робочі місця для громадян, розміри податків, що збираються, кон­курентоспроможність українських товарів. Також за рахунок та­кого механізму всередині держави є можливість виробляти широ­кий спектр товарів народного вжитку, що має чітко виражену со­ціальну спрямованість.

6. Попередження монополізації того чи іншого сегмента ринку. Держава не зацікавлена в тому, щоб той чи інший суб’єкг підприєм­ницької діяльності посів монопольне (домінуюче) становище на ринку. Потенційно це може призвести до того, що пересічний громадянин за той чи інший товар (ту чи іншу послугу) буде сплачувати невиправ­дано високу ціну. Тому держава, керуючись можливостями адмініст­ративно-правового впливу, не допускає створення монополій, а в разі їх появи вживає певних заходів до їх реорганізації (ліквідації).

7. Інтеграція в міжнародні економічні організації. Як приклад стосовно нашої держави можна назвати участь України у форму­ванні єдиного економічного простору з Росією, Білорусією та Ка­захстаном, прийняття Верховною Радою України пакету необхід­них законів і залагодження Україною всіх формальностей для вступу до Світової організації торгівлі. Особливостями діяльності вказаних і багатьох інших організацій є створення механізмів ре­гулювання економік, заснованих на єдиних принципах, що забез­печують вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили.

Таким чином, варто підкреслити, що економіка є об’єктом ад­міністративно-правового регулювання з боку держави. Розвиток в Україні на початку 90-х років минулого століття засад ринкової економіки, і це на сьогодні більш ніж очевидно, засвідчив немож­ливість для держави самоусунутися від регулювання внутрішніх економічних процесів.