Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2008 ШАПОВАЛ КОНСТИТУЦ_ЙНЕ ПРАВО ЗАРУБ_ЖНИХ КРА...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
1.8 Mб
Скачать

§ 3. Ревізія (внесення змін і перегляд) конституції

Концептуальне значення має класифікація консти¬туцій, зумовлена їх юридичними властивостями. За відповід¬ними критеріями розрізняють жорсткі і гнучкі конституції. Як зазначалося, наведена класифікація відображає різні порядки ревізії (внесення змін і перегляду) конституції — порівняно ускладнену для жорсткої і «звичайну» законодавчу, для гнуч¬кої конституції. Положення жорсткої конституції мають найви¬щу юридичну силу, тобто вона є основним законом. За гнучкою конституцією така сила зазвичай не визнається.

Жорсткість конституції пов'язана з теоріями народного су¬веренітету та установчої влади і передусім характеризує народ¬ні конституції. Однак ця ознака фактично притаманна й октро-йованим основним законам. Жорстка конституція може бути як систематизованою, так і несистематизованою.

У наші дні за «звичайною» законодавчою процедурою змі¬нюються лише несистематизовані конституції Великобританії, Нової Зеландії та Ізраїлю, які не мають властивостей основного закону. Саме вони беззастережно можуть бути визначені гнуч¬кими конституціями.

< )зпака жорсткості не тільки відображає природу конститу¬ції н к ()с11 о в 11 ого закону, а і вважається однією з гарантій щодо її г і ниції. Водночас жорсткість конституції є одним із проявів І і 111111111 і,ої юридичної сили, яка зумовлює верховенство консти-! ЇІІІІ у системі права.

і '.< рховенство конституції знаходить вираз у тому, що в ній, и І і р; і вило, визначено основні стадії процесу розгляду і прий-И 11 і я законів як наступної, першої «підконституційної» форми іін ірархії нормативно-правових актів і узагальнено порядок пра-ЮТВОрення в цілому.

(Іаме в цьому контексті треба сприймати визначення кон-• її і ту ції як абсолютної, основоположної норми (нім. grund norm), і.іпропоноване видатним юристом минулого століття Г. Кель-іеном. Звідси конституція визнається основою (юридичною базою) правотворчості й правозастосування, у зв'язку з чим \<і правові акти повинні їй відповідати, тобто бути конститу¬ційними.

I Іро найвищу юридичну силу і верховенство конституції не-рідко йдеться в текстах основних законів, хоча й у різних фор¬мулюваннях. Майже в усіх конституціях, прийнятих в англо¬мовних країнах, констатовано, що правові акти, які не відпові-і.поть конституції, є недійсними в межах цієї невідповідності, і І деяких конституціях, прийнятих у постсоціалістичних і пост-I >;ідянських країнах, прямо вказано на їх найвищу юридичну си¬чу (Азербайджан, Вірменія, Киргизстан, Польща, Сербія) або на її рховенство (Узбекистан). У непрямій формі найвищу юри-мічму силу і верховенство конституції засвідчують її офіційні їм іиачення як основного закону, верховного закону тощо.

У ряді країн у конституції застережено пряму дію її норм ( А юрбайджан, Болгарія, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Литва, Рої сі, Таджикистан, Туркменістан). Таке застереження зумов-н-мс намаганням подолати досвід, за якого приписи конститу¬ції фактично не сприймалися як правові.

II а і і вища юридична сила конституції по суті передбачає спе-

N1.1 іІ,Іпій порядок внесення до неї змін (часткової ревізії) і пе-

| и і гі і у (повної ревізії), а не навпаки. Ступінь жорсткості конк-

мі конституцій залежить від особливостей такого порядку і гсво різнитися. Іноді порядок внесення змін до кон-■ і и і чім перегляду збігається з порядком її прийняття, але За¬чнім.ш НОНИ ВІДМІННІ.

Зміни до конституції мають форму нормативно-правового акта з силою самої конституції, назвою якого, як правило, є за¬кон про внесення змін до конституції. Така назва може спричи¬нити непорозуміння щодо співвіднесеності понять конституції і формального закону та щодо юридичної природи актів, поіме-нованих саме законами про внесення змін до конституції. У ря¬ді країн для позначення актів про внесення змін до конституції використовуються інші назви — конституційний закон, поправ¬ка, власне зміна до конституції.

Акти про внесення змін до конституції після набуття ними чинності інтегруються з текстом основного закону. Тим самим вони втрачають регулятивну самостійність і набувають якості змістової частини конституції. Одним з небагатьох винятків є практика США, де поправка відіграє роль своєрідного додатку до власне конституційного тексту. В Азербайджані, як зазнача¬лось, розрізняють порядок внесення змін до конституції і поря¬док прийняття доповнень до неї.

Іноді, крім порядку внесення змін до конституції, передбача¬ють як правило більш жорсткий порядок її перегляду (Австрія, Іспанія, Росія, Швейцарія, низка латиноамериканських країн). У більшості конституцій про перегляд взагалі не йдеться, але це не виключає можливостей його легального здійснення.

Особливістю багатьох конституцій є те, що в них встановле¬ні неоднакові порядки внесення змін до їх різних розділів (час¬тин або глав). Нерідко конституції передбачають кілька поряд¬ків внесення відповідних змін, які співвідносяться між собою як альтернативні. Зокрема, Конституція США фіксує чотири можливих порядки внесення змін. Однак майже в усіх випад¬ках поправки попередньо схвалював конгрес і затверджували за¬конодавчі органи штатів, і лише XXI поправка (1934 р.) була за¬тверджена конвентами штатів.

Існують різні способи внесення змін або перегляду, які ха¬рактеризують як народні, так і октроїрувані конституції. Як пра¬вило, внесення змін чи перегляд конституції здійснюються за рі¬шенням парламенту. При цьому парламентські процедури по¬переднього схвалення або прийняття актів ревізії конституції мають особливості порівняно із законодавчою процедурою.

Початковою стадією парламентських процедур часткової або повної ревізії конституції є внесення відповідного проекту — стадія конституційної ініціативи. У більшості країн право вно¬■ N і її у парламент проекти змін до конституції мають не окре¬мі його члени, а визначена частина депутатського корпусу. Така

i и і низ становить від однієї п'ятої до половини його складу, а в разі прийняття акта про внесення змін до конституції на основі

ii імпості утри четвертих або його затвердження на референду-11 і 11 оді дві третини від загальної кількості членів парламенту

< нижньої палати).

I [раво ініціювати у парламенті розгляд змін до конституції Належить також главі держави, а в окремих країнах — уряду. V І ватемалі та Еквадорі серед таких ініціаторів визначений кон-і 11 гі уційний суд, а в тому ж Еквадорі та у Панамі — верховний ! \'д.

У деяких федеративних державах до ініціювання відповід-іиїх змін «причетні» суб'єкти федерації: в Ефіопії проект акта про внесення змін до конституції може бути запропонований Законодавчими органами третини штатів, у Бразилії — більше 111 ж половиною від загального числа таких органів, а в Росії змі-н п або перегляд конституції уповноважений ініціювати законо-давчий (представницький) орган будь-якого суб'єкта федерації.

Нерідко проект акта ревізії конституції може бути запропо¬нований за народною ініціативою.

До особливостей парламентських процедур часткової або повної ревізії конституції, які засвідчують її жорсткість, відне¬сена обов'язковість трьох читань відповідного акта. Нерідко з мстою забезпечення виваженості таких процедур початок кож¬ного з таких читань починається лише по закінченню визначе¬ного строку після завершення попередньої стадії, а також пе¬редбачається повторне голосування актів ревізії конституції у Визначений строк чи на наступній черговій сесії парламенту або яавіть парламентом наступного скликання.

II роте жорсткість основного закону насамперед пов'язана з

Вимогою спеціальної більшості при голосуванні у парламенті

111 м >екта відповідного акта. Якщо «звичайний» закон у більшос-

II к | >аїн приймають, як зазначалось, на основі простої більшості,

III ревізія конституції звичайно потребує кваліфікованої біль¬ші юті.

винятком є практика Канади і деяких інших (насамперед

11 мог,них) країн, де для прийняття остаточного рішення

що їм внесення змін до конституції встановлено вимогу абсо-іі" і ммі І >і ,/ц, і пості. При цьому їх попереднє схвалення потребує двох або трьох голосувань, нерідко із застосуванням того само¬го правила абсолютної більшості.

Важливою особливістю процедури часткової ревізії консти¬туції на її післяпарламентських стадіях є відсутність у глави держави права вето стосовно відповідних актів. Однак у деяких країнах глава держави уповноважений повертати до парламен¬ту акт про внесення змін до конституції (Грузія і Сирія). У Ту¬реччині в разі подолання парламентом вето стосовно акта про внесення змін до конституції президент може винести цей акт на референдум.

Основні закони, зміни до яких вносять виключно за рішен¬ням парламенту, вважаються такими, що мають порівняно низь¬кий ступінь жорсткості. Об'єктивно високий ступінь жорсткості характеризує ті конституції, часткова ревізія яких, здійснювана парламентом, передбачає його розпуск. Повноваження парла¬менту, що ухвалив фактично попереднє рішення про необхід¬ність внесення змін до конституції, достроково припиняються, а зміни формулює і приймає (звичайно на основі кваліфікова¬ної більшості) новообраний парламент або спеціально обраний орган — установчі збори.

Сьогодні розглядуваний порядок внесення змін до конститу¬ції встановлено у Бельгії, Ісландії, Люксембурзі та Нідерландах. У Болгарії та Іспанії парламент розпускається в разі ухвалення ним рішення щодо необхідності перегляду конституції або вне¬сення змін до деяких її розділів, і подальші дії щодо ревізії також здійснюються його наступним скликанням. У Данії, Іспанії та у більшості штатів СІЛА попереднє рішення законодавчого орга¬ну стосовно часткової або повної ревізії конституції потребує за¬твердження на референдумі, що проводиться після розпуску.

Поширеною є практика внесення змін до конституції ви¬ключно за рішенням парламенту, прийнятим на основі кваліфі¬кованої більшості звичайно у дві третини від загальної кількос¬ті його членів або від такої їх кількості, що не менша спеціаль¬ного кворуму. При цьому кваліфікована більшість може бути іншою, ніж дві третини: три п'ятих, три чверті, або навіть чотири п'ятих.

Відповідний порядок забезпечує основному закону зовні най¬менший ступінь жорсткості. В Європі він запроваджений в Гру¬зії, на Кіпрі і Мальті, у Ліхтенштейні, Македонії, Монако, Пор¬тугалії, Словаччині, Угорщині, ФРН, Хорватії та Чехії.

І плыв жорсткими є конституції, які передбачають здійснен¬ня їх часткової ревізії за узгодженими рішеннями парламентів двох скликань (Гаїті, Греція, Норвегія, Фінляндія та Швеція), і її і таких умов також передбачається кілька голосувань кожним і кладом парламенту щодо прийняття відповідного акта.

У ряді федеративних держав високий ступінь жорсткості і оиституції забезпечується затвердженням схвалених парла-І< 11 том держави змін законодавчими органами суб'єктів або ре¬ферендумами у суб'єктах.

Жорсткими вважаються й ті конституції, зміни або пере-. шд яких після схвалення парламентом затверджуються на ре¬ферендумі. Такий порядок ревізії основних законів або їх окре-мпх положень є найбільш поширеним. В Європі він прийня-! 111 і в Австрії, Албанії, Андоррі, Ірландії, Іспанії, Італії, Латвії, Молдові, Польщі, Румунії, Словенії, Туреччині, Франції і Чор¬ногорії.

Відповідні рішення звичайно ухвалюються парламентом на основі кваліфікованої більшості, а результати референдуму ви-іізнаються за правилом абсолютної або, іноді, кваліфікованої

ОГ/ІЬШОСТІ.

Разом з тим, безпосередньо референдум є способом внесення $мін до конституції лише в деяких країнах, насамперед постра¬дянських. Серед розвинутих країн чи не унікальною є практика і'.несення змін і перегляду конституції у Швейцарії. Тут ревізія основного закону можлива лише на референдумі, ініційовано¬му парламентом, його палатами або визначеною кількістю ви¬борців.

У Вірменії часткова ревізія конституції або прийняття но-пої можуть відбутися виключно за результатами референдуму, и кий уповноважений призначати президент за власною ініціа-МІ!'.( по або за ініціативою парламенту. В Таджикистані внесення мін до конституції також є предметом референдуму, але його приз 11 ачає парламент.

У Білорусі, Естонії, Киргизстані, Колумбії, Литві та в деяких ІНШИХ країнах виключно за результатами референдуму можли-11 ревізія засадових розділів або окремих, найбільш важливих положень основного закону. Залежно від форми державного іфймліпня відповідний референдум призначає або президент,

пар І.ІМСПТ (у Киргизстані — президент «за згодою» більшос-1*1 1 и НІН парламенту).

Іноді референдум визнається по суті альтернативою внесен¬ню змін до конституції парламентом (Білорусь, Казахстан). Рі¬шення про призначення такого референдуму уповноважений ухвалювати президент. У Марокко пропоновані монархом змі¬ни до конституції виносяться безпосередньо на референдум, а здійснення змін за ініціативою членів парламенту стає предме¬том референдуму тільки після їх попереднього схвалення пар¬ламентом.

Способом внесення змін або перегляду конституції іноді ви¬значено установчі збори. В деяких латиноамериканських краї¬нах установчі збори можуть лише вносити до конституції змі¬ни (Аргентина, Гватемала, Колумбія, Уругвай). Такими самими повноваженнями наділений конституційний конвент на Філіп¬пінах, проте попередньо схвалені ним зміни мають бути затвер¬джені на референдумі.

У Венесуелі, Коста-Риці, Нікарагуа і Парагваї представниць¬кі установчі збори формують з метою перегляду конституції.

У Росії пропозиції щодо змін до деяких положень конститу¬ції тягнуть скликання конституційних зборів, які повинні або підтвердити незмінність чинної, або розробити і, можливо, прий¬няти нову конституцію. У Болгарії великі народні збори упов¬новажені не тільки приймати нову конституцію, а і ревізувати найважливіші положення чинного основного закону.

У деяких країнах роль установчих зборів щодо внесення змін до конституції фактично відіграє парламент. У Франції альтер¬нативою часткової ревізії основного закону за результатами ре¬ферендуму є внесення змін парламентом, який скликається як спеціальний конгрес. Аналогічний порядок внесення змін до кон¬ституції встановлений у більшості країн Тропічної Африки — колишніх колоніальних володінь Франції.

Жорсткість багатьох конституцій знаходить відображення за змістом встановлених ними ж застережень, які обмежують мож¬ливості ревізії. У деяких країнах перспективи часткової ревізії конституції пов'язують з попередніми спробами парламенту (звичайно невдалими) її здійснити.

В Албанії часткова ревізія конституції з одного і того самого питання не може бути повторно здійснена раніше року після схвалення відповідного акта парламентом і раніше трьох років після його незатвердження на референдумі. В ряді країн не при¬пускається повторна за змістом пропонованих змін часткова ре-

ІІЗІЯ конституції раніше закінчення річного строку після вчи¬нення невдалої такої спроби (Бахрейн, Естонія, Ємен, Катар, Киргизстан,. Кувейт, Литва, Парагвай, Сербія, Узбекистан і Чор¬ногорія).

У Бразилії ініціатор розгляду в парламенті поправки, що не була прийнята, не може пропонувати її знову в період поточно¬го скликання. У Молдові пропозиція внести зміни до основного закону стає недійсною, якщо протягом року вона не була реалі¬зована у парламенті.

Інші застереження відповідного характеру пов'язані з орга¬нізацією роботи парламенту. У Болгарії пропозиція щодо реві¬зії конституції розглядається парламентом не раніше, ніж за два місяці після її внесення, а в Молдові рішення про внесення змін до основного закону має бути ухвалене парламентом не рані¬ше, ніж за шість місяців після внесення відповідної пропозиції. В Монголії акт про внесення змін до конституції не може бути прийнятий в останні шість місяців повноважень парламенту, а в Білорусі — однієї з палат парламенту, сформованої за резуль¬татами загальних і прямих виборів.

Можливість часткової ревізії основного закону іноді пов'я¬зують із закінченням визначеного строку після його прийняття або після ревізії, що відбулася. У Бахрейні, Греції, Кабо-Верде, Кувейті, І Іортугалії та на Філіппінах цей строк становить п'ять років. Водночас у Кабо-Верде і Португалії зміни можуть бути внесені раніше такого строку, якщо рішення про це буде ухва¬лене парламентом на основі більшості у чотири п'ятих від його загального складу. У Східному Тиморі перегляд конституції мо¬же бути здійснений через шість років після попереднього. У Па¬рагваї зміни до конституції можуть бути внесені через три роки, а перегляд — через десять років після набуття нею чинності.

Жорсткість багатьох основних законів забезпечують ті їх по¬ложення, що визначені незмінними. Уперше незмінність кон-кретного положення була передбачена у Франції: актом 1884 р. тогочасну конституцію цієї держави доповнили застереженням, за яким республіканська форма правління не могла бути пред¬метом перегляду. Неприпустимість зміни республіканської фо¬рми правління в наш час визнана основними законами багатьох держав, включно чинною Конституцією Франції.

Незмінними визначаються й деякі інші положення або стат¬ті різних конституцій.

За будь-яких умов, ступінь жорсткості конституції не впли¬ває на її силу і лише відображає юридичні умови і межі можли¬вої ревізії. І хоча жорсткість відбивається на стабільності кон¬ституційного регулювання і навіть тягне певні особливості його змісту, здійснення ревізії основного закону зумовлене розвитком суспільства. З іншого боку, жорсткість конституції не є нездо¬ланною перепоною навіть для її скасування. За відповідний при¬клад може слугувати Франція, де було прийнято шістнадцять конституцій і актів конституційного характеру. Проте, як зазна¬чалося, саме жорсткість характеризує конституцію як основний закон і є однією з гарантій щодо її реалізації.

.

§ 4. Система (структура) конституції. Конституція і мусульманське право Майже усі основні закони є систематизованими кон¬ституціями, тобто єдиними нормативно-правовими актами най¬вищої сили. Систематизовані конституції мають структуру, елементами якої вважаються преамбула, розділи (частини, гла¬ви) так званого основного тексту і перехідні положення. У про¬цесі державно-правового розвитку країн світу виявилася тен¬денція до ускладнення структури основних законів, чим засвід¬чується розширення сфери конституційного регулювання.

Переважна більшість сучасних конституцій містить вступ¬ну частину — преамбулу. Концептуальним виглядає зміст поло¬жень ст. 176 Конституції Туреччини, в якій визначені вимоги до преамбули і встановлена її сутність як елемента структури основного закону: «У преамбулі задекларовані основоположні ідеї і принципи, що покладені в основу Конституції, і преамбула становить невід'ємну її частину». В основних законах Буркіна-Фасо і Камеруну також застережено, що преамбула є їх «не¬від'ємною складовою». Така сама сутність преамбули визнана у самій преамбулі Конституції Коморських Островів.

Обсяг преамбул різний і певною мірою залежить від обсягу самих конституцій. За загальним правилом об'ємними є преам¬були конституцій, прийнятих у постсоціалістичних і постра¬дянських країнах. З іншого боку, іноді преамбула має виключ¬но «технічне» значення. Наприклад, текст преамбули основного закону Фінляндії зведений до констатації того, що він прийня¬тий відповідно до конкретного положення нормативно-право-вого акта, яким визначено парламентську процедуру.

Регулятивна роль преамбули конституції полягає в тому, що більшість її положень по суті моделює певну поведінку різних суб'єктів конституційного права. У зв'язку з цим відповідні по¬ложення преамбули можна характеризувати як нормативні. До таких, насамперед, віднесені ті, якими визначено загальні цілі, котрим має слугувати прийняття конституції. Серед цих цілей виділяють, зокрема, збереження суспільних традицій і наступ¬ництво держави, забезпечення прав людини, розвиток міжнаро¬дного співробітництва.

Преамбули різних конституцій нерідко виглядають змісто¬во близькими, що зумовлено єдністю у підходах до призначен¬ня конституційного регулювання. Відмінності пов'язані, насам¬перед, з рівнем так званої соціалізації конституцій і з особливос¬тями державно-правового розвитку конкретних країн.

З позицій оцінки політичної і юридичної значущості пре¬амбули конституції найважливішим є те, що в ній (зазвичай у непрямій формі) йдеться про народний суверенітет і про належ¬ність установчої влади народові, а також прямо чи опосередко¬вано вказується на спосіб прийняття основного закону.

У преамбулі нерідко констатовано соціально-політичні пе¬редумови і обставини прийняття конституції, вказано на основ¬ні віхи розвитку державності та на деякі інші чинники здійснен¬ня конституційної нормотворчості. Зміст преамбул підтверджує висновок про те, що сучасні основні закони виконують важливу політичну функцію.

Найбільш змістовим елементом структури конституції є її основний текст, котрий, як зазначалося, поділяється на розді¬ли (частини або глави), а також на статті. Тим самим основний текст конституції має власну структуру. Еволюція теорії і прак¬тики конституціоналізму зумовила якісні зміни цієї структури: якщо конституції, що були прийняті у XVIII—XIX ст., почина¬лися з розділів, присвячених засадам організації держави або її вищим органам, то в сучасних основних законах майже завжди переднім є розділ про права і свободи.

У більшості випадків розділи конституції мають назви, або заголовки. При цьому статті основних законів, як правило, назв не мають. Питання про назви складових основного текс¬ту конституції не видається формальним і у правозастосовчій практиці може набувати вагомого значення. Зокрема, відпо¬відні назви можуть слугувати тлумаченню конкретних поло¬жень основного закону. Саме призначення конституційної нор-мотворчості виключає «полегшене» сприйняття окремих фраг¬ментів тексту основного закону, пошуки в ньому зайвого або випадкового.

Важливу роль відіграють перехідні положення, які включені до структури переважної більшості конституцій. Як правило, відповідні положення мають тимчасовий характер і слугують адаптації державного життя до новоприйнятого основного за¬кону.

Звичайно перехідні положення сформульовані у вигляді од¬ного з розділів конституції, який структурно її завершує і має заголовок саме перехідних положень. В окремих конституціях перехідні положення сформульовані у вигляді додатка до їх ос¬новного тексту (Азербайджан, Болгарія, Іспанія, Італія, Нідер¬ланди). Такий додаток формально не є розділом конституції, але фактично становить частину її структури.

Нерідко завершальний розділ конституції має назву і зміст перехідних та прикінцевих (заключних) положень, хоча часті¬ше прикінцеві положення структурно виокремлені від перехід¬них і передують їм. У прикінцевих положеннях, незалежно від їх місця у структурі основного закону, здебільшого йдеться про набуття конституцією чинності та регламентуються деякі інші питання, так або інакше пов'язані з відповідним фактом.

Перехідні положення призначені забезпечити правонаступ-ництво в організації та діяльності тих державних інститутів, які зі змінами у статусі збережені за новоприйнятим основним за¬коном. Іноді у перехідних положеннях визначаються строк і умо¬ви введення в дію окремих положень основного тексту консти¬туції. Водночас у них може застерігатися продовження дії на визначений строк окремих норм «старої» конституції або норм законів, які фактично не відповідають новоприйнятій.

Як і преамбула, перехідні та прикінцеві положення є інте¬гральною частиною конституції. Тому внесення змін або їх ска¬сування відбуваються у такому ж порядку, як і стосовно основ¬ного тексту конституції, якщо інше в ній прямо не застережено.

Розглянуті структурні характеристики тією чи іншою мірою притаманні й актам, що є складовими несистематизованих кон¬ституцій. Поняття несистематизованої конституції має два зна¬чення, одне з яких, як зазначалося, пов'язують з Конституцією Великобританії. її модель сприйнята лише у Новій Зеландії.

Унікальною можна вважати Конституцію Ізраїлю: в 1950 р. парламент (кнесет) на основі спеціальної резолюції передбачив «поступове формування» конституції шляхом прийняття низ¬ки відповідних законів. Сьогодні ця конституція включає біль¬ше десяти законів, звичайних за юридичною природою і силою. Частина з них іменується основним законом, але така назва по¬значає лише суспільну значущість відповідних актів.

Поняття несистематизованої конституції має й інше значен¬ня, яке пов'язане з поняттям конституції як основного закону. Несистематизована конституція з якостями основного закону — це сукупність нормативно-правових актів, за кожним з яких ви¬знається найвища сила. Кожна зі складових несистематизова¬ної конституції зазвичай офіційно визначена як конституцій¬ний закон або як основний закон. Як правило, серед таких актів виділений той, що фактично є головною складовою несистема¬тизованої конституції.

Відповідна форма конституційного регулювання склалася у XIX ст. в окремих країнах і збереглася у більшості з них по сьогодні. Разом з тим, від такої форми відмовилися у Франції, де вона існувала у період так званої третьої республіки (1875— 1940 рр.), а також у Фінляндії, державно-правовий розвиток якої характеризувала з 1918 до 1999 р.

З початку XIX ст. несистематизована конституція, складові якої мають найвищу юридичну силу, діє у Швеції. Сьогодні її складають три акти, головним з яких вважається Форма прав¬ління 1974 р. Роком прийняття цього акта датують і конститу¬цію в цілому. До того ж, саме у Формі правління названі інші акти, що її складають.

У другій половині XIX ст. подібних форм набула Конститу¬ція Австрії, яка включала кілька актів з юридичними властивос¬тями основного закону. Сьогодні вона складається з численних актів, хоча її змістове наповнення забезпечує насамперед Кон¬ституційний закон 1920 р., який нерідко сприймають як власне конституцію.

Несистематизована Конституція Канади є сукупністю різ¬них за формою нормативно-правових актів (більше двадцяти), серед яких переважна більшість прийнята парламентом Вели¬кобританії, а деякі мають згадувану форму наказів у раді. При цьому значна частина актів, що складають Конституцію Кана¬ди, була введена ще за часів політичної залежності. В 1982 р. пар¬ламент Великобританії прийняв Акт про Канаду, один із додат¬ків до якого містить Конституційний акт, відомий як «нова кон¬ституція». В цьому акті є перелік усіх складових Конституції Канади і вказано на її найвищу юридичну силу.

Існують приклади, за якими конституційне регулювання здійснюється не тільки на основі конституції як єдиного норма¬тивно-правового акта найвищої сили, а й засобом деяких інших актів. Як зазначалось, у США поправки до конституції не змі¬нюють безпосередньо її тексту, а є своєрідними доповненнями до конституції. Проте реалізація конкретної поправки можлива тільки у єдності з відповідним конституційним положенням і навпаки.

Офіційно визначену конституційну систему Чехії становлять сама Конституція цієї держави, Хартія основних прав і свобод, а також низка актів з назвою конституційного закону (фактич¬но доповнень до основного закону).

Складовою частиною Конституції Литви також офіційно ви¬знано два конституційних акти, що були прийняті у процесі по¬новлення державності після розпаду СРСР.

У більшості колишніх союзних республік у складі СРСР процеси поновлення або становлення сучасної державності су¬проводжувалися прийняттям актів, які констатували їх держав¬ний суверенітет і незалежність. Ці акти звичайно мають назву декларації та (або) звичайно конституційного акта чи консти¬туційного закону. їх призначенням було зробити акцент на змі¬нах, що відбулися, і створити юридичне підґрунтя для незворот¬ності цих змін. І хоча такі акти офіційно не вважаються елемен¬тами якоїсь конституційної системи або складовою основного закону чи додатком до нього, прийняття у відповідних країнах конституції було з ними генетично пов'язане.

Поняття конституції як основного закону держави є важли¬вим «фрагментом» політико-правової ідеології, яка сформувала¬ся на основі християнської світоглядної традиції. При цьому, як зазначалося, в наші дні воно набуло універсального характеру.

Певний виняток становить теорія і практика мусульмансь¬кого права, яка передбачає альтернативи. Такі альтернативи не можна вважати негативними, адже вони призначені для суспіль¬ного буття, що ґрунтується на іншій традиції, і мають глибоке коріння у відповідних країнах. І хоча акти конституційного зна¬чення прийняті або видані практично в усіх так званих мусуль¬манських країнах, теорія мусульманського права не визнає вер¬ховенства конституції як основного закону держави.

Згідно з ісламською традицією юридичною основою суспіль¬ного життя є, насамперед, «священна книга» — Коран, приписи якого становлять головний зміст мусульманського права, і за ни¬ми, по суті, визнається роль своєрідного основного закону су¬спільства і держави. Дослідники мусульманського права зверта¬ють увагу на його генетичний зв'язок з релігією ісламу, на тотож¬ність юридичних приписів з релігійною догматикою (богосло¬в'ям), на їх симбіоз за змістом і навіть за формою.

Преамбули багатьох основних законів, прийнятих у мусуль¬манських країнах, починаються з формулювання «іменем Алла¬ха милостивого, милосердного». Нерідко згадується про «вчен¬ня ісламу» як ідейну основу держави, про «ісламське минуле» народу, про вірність «ісламському спадку» тощо.

Принципово важливим є визнання ісламу державною релі¬гією, про що йдеться практично в усіх відповідних конститу¬ціях. Частина з цих конституцій передбачає функціонування спе¬ціальних мусульманських судів або застосування загальними су¬дами положень мусульманського права.

Одним із понять, які характеризують мусульманське право, є шаріат. Найчастіше шаріат розглядають як основу мусульман¬ського права, закріплену в Корані, а також у Сунні (фактично — коментарі до Корану). Іноді його взагалі ототожнюють з му¬сульманським правом. У багатьох відповідних країнах шаріат на конституційному рівні визначається «головним джерелом законодавства» (Бахрейн, Єгипет, Ємен, Катар, Кувейт, Об'єд¬нані Арабські Емірати, Оман, Сирія, Судан).

Таке визначення шаріату номінально означає визнання му¬сульманської правової доктрини основною формою національ¬ного права, хоча в дійсності шаріат здебільшого виконує роль своєрідного «наповнювача» змісту актів, прийнятих (виданих) владними інститутами. У більшості мусульманських країн кон¬ституційно задекларована роль шаріату реально обмежена вирі¬шенням певних питань правового статусу фізичної особи.

Найбільшу роль мусульманське право відіграє в Ірані та Сау¬дівській Аравії, що знайшло відображення і у введених тут кон¬ституційних актах. Зокрема, Конституція Ірану містить поло-

64

Розділ II

Розділ III

ження, за яким усі закони мають відповідати шаріату. В ній пе¬редбачено, що суди не повинні застосовувати урядові акти, якщо вони суперечать законам, а також принципам ісламу. Са¬мі конституційні положення визначені такими, що ґрунтуються на «приписах ісламу» (ст. 4). У Саудівській Аравії шаріат відпо¬відно визнаний основою здійснення управління державою.

З визнанням особливого характеру норм мусульмансько¬го права пов'язана принципова відмінність між сприйнятою в більшості країн ідеєю народного суверенітету і концепцією ісламської державності. За цією концепцією будь-яке суспільне волевиявлення не вважається вирішальним, адже воно обмеже¬не положеннями шаріату.

У зв'язку з цим мусульманське право формально не визнає інституту загальних виборів. їх замінником виступає принцип так званих традиційних консультацій «гідних людей», до яких віднесені ті, хто входить до верхніх прошарків суспільства. Такі «гідні люди» можуть давати поради правителям та від імені всьо¬го суспільства виконувати деякі інші функції.

Вплив мусульманського права на систему національного права і, зокрема, на сферу державно-правового регулювання у непрямій формі відображений у визначенні держави як іслам¬ської або мусульманської. Іноді таке визначення сформульоване в офіційній назві держави: Федеративна Ісламська Республіка Коморські Острови, Ісламська Республіка Афганістан, Ісламська Республіка Іран, Ісламська Республіка Мавританія, Ісламська Республіка Пакистан.

Контрольні завдання

1. Визначте поняття конституції як основного закону держави, охарактеризуйте терміни «конституція» і «основний закон».

2. Проаналізуйте зміст теорії установчої влади.

3. Прокоментуйте класифікацію конституцій на народні та октро-йовані.

4. Охарактеризуйте інші класифікації конституцій.

5. Встановіть способи ревізії конституції, охарактеризуйте основ¬ні з них.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО І СУСПІЛЬСТВО

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.