Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2008 ШАПОВАЛ КОНСТИТУЦ_ЙНЕ ПРАВО ЗАРУБ_ЖНИХ КРА...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
1.8 Mб
Скачать

§ 1. Принцип народного суверенітету.

Співвідношення безпосередньої

і представницької демократії

Ідея суверенітету, визначеного згодом як державний суверенітет, відобразила становлення і зміцнення феодального абсолютизму. Водночас поява ідеї народного суверенітету за¬свідчила зрушення у феодальному суспільстві у напрямі його історичної трансформації. Якщо поняття державного суверені¬тету слугувало і слугує характеристиці влади (держави), то про народний суверенітет йдеться у зв'язку з визначенням носія влади.

Тим самим поняття державного суверенітету і народного су¬веренітету є взаємодоповнюваними, але різними.

Народний суверенітет — це найбільш загальна засада ор¬ганізації і здійснення влади в державі, за якою саме народ ви¬знається джерелом і носієм влади. Принцип народного сувере¬нітету, який відіграв велику роль у державно-правових пере¬твореннях, що відбулися за нових історичних часів, вважається своєрідним постулатом теорії і практики конституціоналізму.

Сучасне трактування ідеї народного суверенітету започатко¬ване Ж. Ж. Руссо і поєднується із запропонованою ним концеп¬цією суспільного договору. Він ототожнював суверенітет із «за¬гальною (спільною) волею» — основою суспільного договору, характеризуючи цю волю як верховну владу в державі. З при¬родою суспільного договору мислитель пов'язував таку якість народного суверенітету, як невідчужуваність.

Тому вже в Конституції Франції 1791 р. народний суверені¬тет було визнано єдиним, неподільним, невідчужуваним та не¬від'ємним і констатувалося, що «жодна частина народу, жодна особа не може привласнити його здійснення». Цитований при¬пис відтворено в ст. З чинної Конституції Франції.

Подібні положення включені до деяких основних законів, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянських країнах. У них нерідко також встановлено заборону підміни носія влади, при¬власнення і здійснення (узурпації) влади політичною партією, громадською організацією, будь-якою групою людей або окре¬мою особою. Іноді узурпація влади в державі визначена як зло¬чин (Азербайджан, Вірменія, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбе¬кистан).

Сформульована Ж. Ж. Руссо концепція суспільного дого¬вору набула в кінці XVIII ст. широкого визнання в тих країнах, де відбувалися кардинальні соціально-політичні зміни. Зокре¬ма, автори Декларації незалежності СІЛА 1776 р. наголошува¬ли на тому, що «правителі запозичують свою справедливу вла¬ду в тих, ким правлять». Водночас за народом визнавалось право змінювати організацію владарювання і ліквідовувати «старий уряд» з метою забезпечення прав людини.

Наведені тези трактувалися як формулювання права народу на повстання проти навіть «законних правителів», котрі узур¬пують владу і зловживають нею.

У сучасній практиці конституціоналізму таке право народу трансформувалося у право громадян протидіяти незаконним (насильницьким) зазіханням на конституційний лад (Естонія, Литва, ФРН) чи на «демократичний порядок здійснення основ¬них прав і свобод» (Словаччина) або у право чи навіть обов'я¬зок громадян виступити «законним способом» проти узурпації державної влади (Угорщина).

Ідея суверенітету народу набула певної завершеності у XVIII ст., коли в Європі розпочався або поглибився процес формування національних держав. У зв'язку з цим народний су¬веренітет нерідко визначали саме як національний суверенітет. «Джерело суверенітету сутнісно віднесене до нації. Жодна корпо¬рація, жоден індивід не можуть бути наділені владою, котра не походить вочевидь з цього джерела» — встановлено ст. З Декла¬рації прав людини та громадянина 1789 р. (Франція).

Подібно визначений носій (джерело) влади в державі і в де¬яких сучасних основних законах: усі влади походять від нації (Бельгія), верховна влада належить нації (Польща), суверені¬тет належить нації (Люксембург, Туреччина) тощо. В усіх цих випадках йдеться про суверенітет політичної нації, тобто наро¬ду як сукупності громадян або як сукупності виборців.

У Конституції Франції визначено, що «національний суве¬ренітет належить народу» (ст. 3). Більш детально сформульова¬не положе'ння ст. 1 Конституції Іспанії: «Носієм національного суверенітету є іспанський народ — джерело влади». Тим самим поняття національного суверенітету поєднується як із самою владою в державі, так і з її носієм. Історично це означало, що су¬веренітет національної держави (державний суверенітет) від¬повідно співвіднесений з суверенітетом політичної нації (народ¬ним суверенітетом).

Згодом національний суверенітет почали характеризувати в контексті права нації на політичне самовизначення. Сьогодні національний суверенітет нерідко визначають як право нації — етнічної спільноти (етносу) — на самостійне вирішення питань її політичного буття, на самовизначення, наслідком якого може бути утворення окремої держави. У преамбулі Конституції Сло¬ваччини констатоване «природне право націй на самовизначен¬ня», а в ст. З Конституції Словенії — «споконвічне і невідчужу-ване право словенської нації на самовизначення».

У Бахрейні, Йорданії, Катарі, Кувейті, Омані, Саудівській Аравії та Сирії національний характер держави засвідчує її офі¬ційне визначення як арабської. При цьому в основних законах Бахрейну, Єгипту, Йорданії, Катару, Кувейту, Лівії, ОАЕ та Си¬рії застережено, що народи відповідних країн є «частиною араб¬ської нації».

Поняття народного суверенітету і національного суверені¬тету спираються на більш загальні поняття народу та нації. Ще у XVIII—XIX ст. термін «народ» набув два значення, що взаємо¬пов'язані. Народ — це, насамперед, сукупність усіх громадян, яка утворює політичну спільність. Про це прямо йдеться в деяких конституціях (Азербайджан, Узбекистан). У статті 1 Конститу¬ції Сербії визначено «державу сербського народу, усіх громадян, що в ній проживають».

Іноді відповідне поняття народу формально засвідчене на¬звою держави (Алжирська Народна Демократична Республіка, Народна Республіка Бангладеш, Китайська Народна Республіка, Корейська Народно-Демократична Республіка, Народно-Демо-кратична Республіка Лаос), визначенням держави в конститу¬ції як народної республіки (Сирія) або назвою (титулом) поса¬дової особи, узагальнено визначеної як омбудсман («адвокат на¬роду» в Албанії і Румунії, «захисник народу» в Грузії та Іспанії, «народний правозаступник» в Австрії і Македонії).

Водночас народ — це сукупність усіх виборців, або вибор¬чий корпус. Сенс такого визначення полягає в тому, що грома¬дяни, які мають право голосу, можуть брати участь у здійсненні безпосередньої демократії. В основних законах народ як вибор¬чий корпус прямо не визначається, хоча використовуються різ¬ні похідні від такого його поняття терміни. Зокрема, для позна¬чення такої форми безпосередньої демократії, як референдум, вживані терміни «народне голосування» («всенародне голосу¬вання») і навіть «народний референдум».

Трактування народу як сукупності усіх громадян і водночас як виборчого корпусу іноді відображене в назвах представниць¬ких органів влади, насамперед парламентів або їх палат: «народ¬ні збори» в Болгарії, Данії, Єгипті, Сербії і Сирії, «національні народні збори» в Алжирі і Гвінеї-Бісау, «верховний народний конгрес» у Гайані, «рада народних представників» в Ефіопії. У конституціях Камбоджі, Лаосу та Угорщині йдеться про «орган народного представництва», В'єтнаму, Молдови і Румунії — про «представницький орган народу», Гвінеї — про «представниць¬кі збори народу», Андорри, Іспанії, Коморських Островів, Нідер¬ландів та Суринаму — про те, що парламент представляє народ.

У статті 78 Конституції Анголи встановлено, що парламент — це «представницька асамблея усіх ангольців, яка виражає суве¬ренну волю ангольського народу», а в основних законах Маке¬донії, Португалії та Хорватії парламент визначений як представ¬ницький орган усіх громадян.

Похідними від понять народу як сукупності усіх громадян і сукупності виборців є вживані в деяких конституціях терміни «народний депутат», «депутат народу», «народний посол», «на¬родний представник» або «представник народу».

Іноді у конституції використовується термін «нація». Нація — це етнічна спільнота людей, котра склалась історично як прави¬ло на певній території, ознаками якої є наявність тісних еконо¬мічних зв'язків, спільність мови, особливостей культури та де¬яких інших рис. Проте у зв'язку з тим, що нерідко йдеться про так звану політичну націю, визначення «національний», як за¬значалося, може виступати синонімом визначенню «народний».

В англомовних країнах термін «нація» зазвичай сприйма¬ється як синонім терміна «держава».

Конституційне закріплення ідеї народного суверенітету зу¬мовлює створення механізмів її реалізації (способів та засобів організації-і здійснення державної влади), котрі охоплюються по¬няттями безпосередньої демократії і представницької демократії.

Безпосередня демократія — це здійснення влади самим на¬родом (виборчим корпусом) чи його визначеною частиною шля¬хом голосувань або шляхом формулювання та відповідної під¬тримки пропозицій (ініціатив), унаслідок яких можуть бути ухва¬лені певні владні рішення. Характер і зміст цих рішень значною мірою зумовлюють відмінності у формах безпосередньої демо¬кратії.

Представницька демократія — це здійснення влади обра¬ними представниками народу, котрі функціонують або колегі¬ально як органи, або як окремі посадові особи. Вважається, що члени таких органів і такі посадові особи мають представницькі мандати, які співвідносяться насамперед з прямими виборами. Тим самим прямі вибори, що є однією з форм безпосередньої демократії, поєднуються з представницькою демократією.

Від поняття представницької демократії походить поняття представницького органу влади. Саме виборність є однією з ознак такого органу. Іншою ознакою, яка зумовлює особливості робо¬ти представницького органу, є його колегіальність.

Між безпосередньою демократією і представницькою демо¬кратією існують взаємозв'язки, що історично розвивалися. Ці взаємозв'язки виникли ще за античних часів, причому тогочас¬не виборне представництво суттєво відрізнялося від сучасного і слугувало своєрідним додатком до історичних форм безпосе¬редньої демократії — так званих вічевих форм.

Такі форми відігравали важливу роль і на початкових ета¬пах розвитку феодального суспільства, але згодом їх застосуван¬ня зійшло нанівець: вони перетворилися або на військові огляди, або на зібрання, що проводилися з метою оприлюднення актів політичних лідерів. Водночас із досвіду реформаторської церк¬ви, котра встановила принцип виборності священиків парафія¬нами, у державному владарюванні була поступово сприйнята форма прямих виборів.

Унікальним видається досвід деяких швейцарських канто¬нів, де протягом усіх періодів розвитку феодального суспіль¬ства проводилися так звані земельні сходи. Інститут земельних сходів (нім. Іапс^етеіпсіе) на рівні окремих суб'єктів федерації зберігається і в сучасній Швейцарії. Земельні сходи, як правило, відбуваються щорічно у визначеному місці і у визначений день, хоча існує практика проведення й надзвичайних сходів. У біль¬шості випадків питання, що розглядаються на земельних схо¬дах, пропонує рада (представницький орган) кантону, хоча при¬пускаються й пропозиції з боку окремих груп їх безпосередніх учасників.

На відміну від інших сучасних форм безпосередньої демо¬кратії, земельні сходи характеризуються «централізацією»: їх учас¬ники здійснюють волевиявлення (голосування), знаходячись в одному місці.

У ряді країн подібні зібрання функціонують на рівні адмі¬ністративно-територіальних одиниць зазвичай нижчого рівня. Відповідна практика притаманна передусім англомовним краї¬нам: у деяких штатах США зібрання виборців для вирішення місцевих справ регулярно відбуваються на рівні невеликих по¬селень, а у Великобританії — на рівні парафій.

Завершеного характеру безпосередня демократія і предста¬вницька демократія та взаємозв'язки між ними набули за нових історичних часів. Теоретичну основу становлення відповідних конституційних інститутів склали ідеї, запропоновані фран¬цузькими мислителями XVIII ст.

Ж. Ж. Руссо вважав, що свобода індивіда (громадянина) існує лише за умов, коли законотворчість здійснює безпосеред¬ньо народ. Така роль народу забезпечує свободу, оскільки кож¬ний дає згоду на прийняття конкретних законів і підлягає зако¬нам, у прийнятті яких брав участь. Тому, на його думку, парла¬мент покликаний лише попередньо обговорювати закони, які мають бути затверджені самим народом.

Такі погляди у XVIII ст. об'єктивно мали прогресивний ха¬рактер, хоча можливості реалізації багатьох з них вже тоді вигля¬дали проблематичними. Трактуючи ідею розподілу влад, Ш. Мон-теск'є також стверджував, що за умов свободи законодавча вла¬да повинна належати всьому народові. Однак, виходячи з того, що у великих країнах безпосереднє здійснення народом зако¬нодавчої влади у прийнятих на той час формах майже немож¬ливе, а в малих країнах пов'язане зі значними труднощами, він пропонував надати функцію законотворення обраним представ¬никам.

Одним з ідеологів представницької демократії вважається Е. Сійєс, який значну увагу приділив питанням її співвідно¬шення з демократією безпосередньою. Спочатку він вважав, що участь громадян у «створенні законів» може відбуватися у два способи: безпосередньо або через обраних представників. Про¬те надалі Е. Сійєс віддав перевагу представницькій демократії, посилаючись на історичний розвиток суспільства і держави. На його думку, збільшення населення спричинило відмову від ві¬чевих форм і перехід до обрання представників.

З часом причиною відмови від деяких форм безпосередньої демократії Е. Сійєс визначив ускладнення суспільного і держа¬вного життя, яке зумовило необхідність доручити здійснення законотворчості належно підготовленим людям. За його твер¬дженням, у тогочасному суспільстві переважна більшість не ма¬ла ні достатнього рівня освіти, ні часу («дозвілля» ) для того, щоб займатися законотворчістю, а тому необхідно для відповід¬них цілей обирати представників, котрі здатні визначити «за¬гальний інтерес».

У XIX—XX ст. представницька демократія як сукупність певних способів та засобів організації і здійснення державної влади набула у найбільш розвинутих країнах по суті доміную¬чого значення.

Виняток становить практика державного владарювання в окремих країнах, де широке застосування різних форм безпо¬середньої демократії з різних причин було укорінене у період становлення їх сучасної державності або у більш ранні часи (США, Швейцарія). Для характеристики відповідної практики нерідко вживають термін «плебісцитарна демократія».

Домінуюче значення представницької демократії не запере¬чує її взаємозв'язків із безпосередньою демократією. В цих взає¬мозв'язках пріоритет нерідко визнають за безпосередньою демо-кратією. Зокрема деякі вчені посилаються на те, що акти, прий¬няті або затверджені на референдумі, мають вищу юридичну силу порівняно з аналогічними за предметом і об'єктом регулю¬вання актами, прийнятими парламентом.

Проте відмінності між такими актами у силі існують тільки ГОДІ, коли це прямо застережено в конституції, а такі застережен-и і іазвичай відсутні. До того ж конституції, що були прийняті п н, затверджені на референдумі, як правило передбачають пар-І.ІМГІІТСЬКИЙ порядок внесення відповідних змін. Такі консти-

ііі ■

туції за своїми юридичними властивостями (насамперед за си¬лою) не мають жодних відмінностей від конституцій, прийня¬тих парламентом.

Правова регламентація форм безпосередньої демократії як правило спрямована на те, щоб поєднати ці форми зі способа¬ми та засобами, які характеризують представницьку демокра¬тію, зробити їх взаємодоповнюваними. У співвідношенні безпо¬середньої і представницької демократії багато чого залежить від характеру політичного режиму, від традицій, пов'язаних з функ¬ціонуванням державного механізму і усієї політичної системи суспільства. За умов демократичного розвитку суспільства і дер¬жави суперечності та невідповідності між різними формами не виникають.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.