§ 4. Форма державного

устрою

• Сутнісні характеристики держави як категорії кон¬ституційного права засвідчені формою державного устрою — відображеними в основному законі організацією території дер¬жави і таким, що їй відповідає, способом організації влади.

Для з'ясування форми державного устрою конкретної дер¬жави необхідно проаналізувати положення основного закону, які визначають організацію державної території та статус її складо¬вих або виокремлених частин, а також встановлюють і розме¬жовують повноваження «центральних» органів і органів, лока¬лізованих у межах таких складових або частин.

Форми державного устрою почали досліджувати у нові істо¬ричні часи. Разом з тим, союзи держав (за термінологією Полі-бія — симполітії, або симахії) існували у Давній Греції. Але ні в античний період, ні у період середньовіччя не було сформульо¬вано цілісних учень про об'єднання або союзи держав.

Класифікацію таких союзів у XVII ст. запропонував Г. Гро-цій, який розрізняв союзи держав на основі існування спільно¬го (єдиного) монарха і союзи на основі угод між державами, що до них входять. Наведена класифікація була запропонована в умовах поширення ідеї суверенітету, що виключала його обме¬ження чи поділ. Надалі ідея суверенітету, зміст якої змінював¬ся, стала своєрідним наріжним каменем теорії федералізму.

Поява ідеї союзної держави була зумовлена особливостями розвитку німецької державності, однією з форм якої довгий час було утворення, відоме як Священна Римська імперія. Першим таку ідею у середині XVII ст. сформулював Л. Гуго, котрий при¬пускав поділ суверенітету між імператором і політичними во¬лодарями в тих державах, які фактично складали імперію.

Вагомий внесок у розвиток вчення про союзну державу у XVIII ст. зробив німецький юрист С. Пюттер, який визначав Свя¬щенну Римську імперію як «державу, що складається з держав» (нім. staatenstaat). Він стверджував, що верховна влада (сувере¬нітет) подільна між такою державою і державами, з яких вона складається.

Після утворення на початку XIX ст. нової форми об'єднан¬ня німецьких держав (Германський союз) для позначення її природи почали вживати різні терміни. Найчастіше цю форму характеризували як «союзну державу» (Ьітсіеззіааі:), хоча іноді

а*

її позначали як «союз держав» (Staatenbund). Принципових від¬мінностей між цими термінами не вбачали, і певний час їх тео¬ретично не обґрунтовували.

Однак у середині XIX ст. була сформульована цілісна кон¬цепція союзної держави, що засвідчило тенденцію розвитку у напрямі до створення єдиної держави. Автором цієї концепції був Г. Вайц, котрий охарактеризував союзну державу як таку, де суверенітет подільний між самою державою та її «членами», що також визнавалися державами. При цьому він стверджував, що союзна держава «панує» над державами-«членами».

Позиції стосовно подільності суверенітету були також сфор¬мульовані у процесі обґрунтування державного устрою США. Автори конституції новоутворюваної держави спиралися на вчен¬ня Ш. Монтеск'є про розподіл влад і стверджували, що мисли¬тель не заперечував можливостей поділу влади за іншими, ніж прямо запропоновані ним, критеріями. Вони вважали обґрунто¬ваними розмежування повноважень між органами федератив¬ної держави і органами її суб'єктів, а також відповідну поділь¬ність суверенітету.

У XIX ст. терміни «федеративна держава» і «федерація» на¬були такого самого поширення, як і термін «союзна держава». Тоді ж для відповідних цілей почали використовувати термін «складна держава» (англ. composite State).

Теорія подільності суверенітету виглядала суперечливою з огляду на перспективи політичного розвитку більшості країн. У деяких країнах (США, Швейцарія) в тому самому XIX ст. бу¬ли сформульовані ідеї, за якими суверенітет визнавався виключ¬но за суб'єктами федерації, у зв'язку з чим йшлося про їх право на вихід зі складу федеративної держави. Але з придушенням спроб політичного сепаратизму, якому, по суті, слугували такі ідеї, вони зайняли місце на периферії політико-правової думки.

Тоді ж у ряді країн як своєрідна антитеза були визначені основи унітаризму і здобув визнання сам термін «унітарна дер¬жава».

Розвиток теорії і практики федералізму спричинив форму¬лювання нових концепцій щодо суверенітету за умов федерати¬вної держави. У другій половині XIX ст. німецькі автори визна¬чили суверенітет як якість виключно федеративної держави, що відобразило створення Германської імперії. На пояснення від¬повідних державно-правових змін видатний німецький юрист

Г. Еллінек запропонував концепцію, за якою складові імперії (фактично, суб'єкти федерації) визначалися «несуверенними дер¬жавами».

Ідея належності суверенітету виключно федеративній дер¬жаві згодом була доповнена американськими авторами, котрі заперечували не тільки суверенітет штатів, а й їх державний ха¬рактер. Штати були кваліфіковані як державні утворення, що через відсутність якості суверенітету принципово відмінні від держави. Такий підхід є однією із засад сучасної теорії федера¬лізму, хоча за традицією у багатьох федераціях суб'єкти офіцій¬но називаються державою (англ. state, ісп. estado).

Зміст сучасної теорії федералізму засвідчує намагання узго¬дити загальнодержавні і локальні інтереси, не порушуючи пи¬тання про суверенітет. У минулому столітті набула певного ви¬знання концепція кооперативного федералізму, в основу якої по¬кладено ідею співробітництва (партнерства) між федерацією та її суб'єктами, а також між самими суб'єктами. Нерідко партне¬рами у такому співробітництві визнають і адміністративно-те¬риторіальні одиниці, в межах яких організоване виборне місце¬ве управління, або місцеве самоврядування.

Концепція кооперативного федералізму знайшла відобра¬ження в основних законах деяких федеративних держав. Напри¬клад, Конституція Південно-Африканської Республіки містить главу під назвою «Кооперативне правління», в якій визначено принципи взаємовідносин між органами, котрі здійснюють вла¬дарювання на загальнодержавному, провінційному (суб'єктів фе¬дерації) і місцевому рівнях. Таке владарювання визнане «взаємо¬залежним і взаємопов'язаним».

Концепція кооперативного федералізму позначена у Консти¬туції Бразилії: «Федеративна Республіка Бразилія є правовою демократичною державою, створеною як непорушний союз шта¬тів і муніципалітетів, а також федерального округу» (ст. 1).

Одним із двох різновидів державного устрою виступає фе¬деративна держава (федерація). Відповідна форма притаман¬на приблизно кожній десятій країні світу. Після Другої світової війни федеративну форму державного устрою запровадили в де¬яких країнах, що розвиваються, але згодом з різних причин від неї тут відмовилися.

В Європі у 90-ті роки минулого століття фактично самолік-підувалась така федерація, як Чехословаччина, а на початку на¬шого припинила своє існування Югославія. Водночас на прин¬ципах федералізму було реформовано державний устрій Бельгії.

В основних законах федеративний устрій майже завжди по¬значено за змістом відповідного визначення держави. Так, у ст. 1 Конституції Бельгії встановлено, що «Бельгія є федератив¬ною державою, яка складається із співтовариств та регіонів».

У конституціях федеративних держав, де німецька мова має статус державної, вживається термін «союзна держава». В Індії та ОАЕ форма державного устрою позначена також як «союз», а Австралія визначена як «співдружність». З історичних при¬чин Швейцарія французькою та італійською мовами має офі¬ційну назву конфедерації, але ця назва позначає саме федера¬тивну державу.

Винятками виглядають Палау і Південно-Африканська Рес¬публіка, основні закони яких не містять прямої вказівки щодо федеративної форми державного устрою, однак встановлюють її по суті. За змістом Конституції Іраку 2005 р., федеративна форма фактично закладена на перспективу державного розвитку.

У багатьох випадках федеративна форма державного устрою відображена в офіційній назві держави: Федеративна Демокра¬тична Республіка Ефіопія, Мексиканські Сполучені Штати, Фе¬деративні Штати Мікронезії, Федеративна Республіка Нігерія, Федерація Сент-Кристофер і Невіс, Об'єднана Республіка Тан¬занія, Російська Федерація тощо.

Іноді свідченням прийняття відповідної форми є назва пар¬ламенту або однієї чи обох його палат. Так, у Швейцарії парла¬мент має назву союзних зборів (з німецької мови), на Коморсь-ких Островах — федеральної асамблеї, у ФРН палати номіновані як союзні збори (бундестаг) і союзна рада (бундесрат). В Авст¬рії верхня палата парламенту названа союзною радою, в Ефіо¬пії, Іраку і Росії — радою федерації, в Індії — палатою штатів, у Південно-Африканській Республіці — національною радою про¬вінцій, а в Швейцарії — радою кантонів.

Проявом федеративного державного устрою історично вва¬жалася двопалатна побудова парламенту. При цьому верхня палата, яку правило, має за призначення забезпечувати пред¬ставництво насамперед суб'єктів федерації. У більшості від¬повідних країн таке представництво є рівним, що має відобра¬жати рівність у статусі суб'єктів федерації. Проте в Австрії, Ефіопії, Індії, Канаді та ФРН від різних суб'єктів визначено різну кількість представників у верхній палаті, залежно від кіль¬кості їх населення.

З іншого боку, парламенти Венесуели, Коморських Остро¬вів, Мікронезії, Судану і Танзанії є однопалатними.

Нерідко форму державного устрою засвідчують назви інших державних органів і посадових осіб, а також назви різних суб'єк¬тів та об'єктів конституційного регулювання: федеральний (со¬юзний) президент, федеральний уряд, федеральний міністр, фе¬деральне право, федеральний закон, федеральний округ тощо.

Федеративний державний устрій знаходить прояв і у тих по¬ложеннях основного закону, які слугують розмежуванню пред¬метів відання між федерацією та суб'єктами або розмежуванню компетенції між їх органами.

Федеративній державі притаманна складна організація тери¬торії і влади, у зв'язку з чим її характеризують як складну дер¬жаву. Територію федерації нерідко визначають як сукупність територій суб'єктів. Таке сприйняття території федеративної держави пов'язане з історичною практикою її утворення як со¬юзу (об'єднання) раніше суверенних держав. У зв'язку з цим пи¬тання організації території суб'єктів федерації, як правило, від¬несені до компетенції їх законодавчих органів.

За будь-яких умов поняття території федеративної держави пов'язане з державним суверенітетом і об'єктивно відмінне від поняття території суб'єкта федерації.

Територія федерації не завжди є сукупністю або сумою те¬риторій тільки суб'єктів. У складі багатьох федеративних дер¬жав наявні такі адміністративно-територіальні одиниці, як фе¬деральні території (Австралія, Індія, Канада, Малайзія) і фе¬деральні, або столичні, округи (Аргентина, Бразилія, Мексика, Нігерія, Пакистан, США). В Австралії, Індії та Малайзії відпо¬відні одиниці не розрізняють: столиця віднесена до федеральних територій.

Статус федеральних територій зазвичай зумовлений більш низьким, порівняно з суб'єктами федерації, рівнем соціально-економічного розвитку. У федеральному (столичному) окрузі локалізовані і функціонують вищі органи держав. Створення таких округів засвідчує рівність у статусах різних суб'єктів фе¬дерації.

Федеральні території і федеральні (столичні) округи є особ-./іивими адміністративно-територіальними одиницями, виокрем¬леними як частини території самої федерації. Вони існують по¬за системами адміністративно-територіального устрою суб'єктів федерації, встановленими самими суб'єктами. Особливий харак¬тер федеральних територій і федеральних (столичних) округів полягає також у певній політичній значущості їх статусу.

Таку значущість підтверджує той факт, що в Аргентині, Бразилії, Мексиці і Нігерії федеральні (столичні) округи пред¬ставлені у верхній палаті парламенту, причому в Аргентині і Бразилії відповідне представництво є кількісно рівним з пред¬ставництвом суб'єктів федерації. В Індії федеральні (союзні) те¬риторії мають власні законодавчі органи, хоча їх компетенція є порівняно обмеженою. Характерно, що у процесі державного розвитку федеральні території іноді набували статус суб'єкта фе¬дерації (Бразилія, Індія).

Складові території федеративної держави — суб'єкти феде¬рації — мають юридичну природу державних утворень. Назви суб'єктів є різними: штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Ефі¬опія, Малайзія, Мексика, Мікронезія, Палау, Нігерія, Судан, США), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан, Південно-Аф-риканська Республіка), землі (Австрія, ФРН), області, або ареа¬ли (Танзанія), кантони (Швейцарія), емірати (ОАЕ), острови (Коморські Острови, Сент-Кристофер і Невіс).

У Росії суб'єктами федерації визначено республіки, краї, об¬ласті, автономна область, автономні округи і міста федерально¬го значення. Різні назви мають й суб'єкти таких федерацій, як Бельгія та Боснія і Герцеговина.

За загальним правилом суб'єкти федерації вважаються рів¬ними за статусом. Однак зміст конституцій багатьох федера¬тивних держав спростовує таке правило. Як зазначалось, у ряді країн суб'єкти мають різну кількість представників у верхній па¬латі парламенту. В Індії стосовно лише окремих штатів парла¬мент приймає закони за згодою законодавчого органу суб'єкта.

Різний (тобто нерівний) статус мають штати, правителями яких є спадкові монархи, та інші штати у складі Малайзії. В ОАЕ ухвалення рішень з найважливіших питань вищою радою фе¬дерації, до якої входять правителі усіх еміратів, потребує обо¬в'язкової згоди правителів двох найбільших еміратів, що засвід¬чує нерівність у статусі різних еміратів.

Різний статус мають суб'єкти таких федерацій, як Сент-Крис¬тофер і Невіс, а також Танзанія. Тільки в одному з двох суб'єктів, що складають кожну з названих федерацій (відповідно острів Невіс і ареал Занзібар) утворено окремий законодавчий орган. До того ж -лише Занзібар має президента і уряд, і тільки тут прийнято конституцію. В Індії конституція прийнята лише в окремих штатах, що також засвідчує відмінності у статусах суб'єк¬тів федерації.

У Росії статус республіки визначається федеральною кон¬ституцією і конституцією республіки, а статус кожного з інших суб'єктів — федеральною конституцією і спеціальним актом (ста¬тутом), прийнятим законодавчим (представницьким) органом такого суб'єкта. При цьому деякі суб'єкти (автономний округ) входять до складу інших (край або область). Тим самим утворе¬но своєрідну «матрьошку»: один суб'єкт федерації по суті є час¬тиною іншого.

Федеративні держави, де суб'єкти за статусом є різними, визначають як асиметричні федерації. Іноді асиметричність як особливість організації частини федеративних держав тракту¬ють широко, вбачаючи її в існуванні федеральних територій і федеральних (столичних) округів.

Суб'єкти федерації, як зазначалося, кваліфіковані в юридич¬ній науці як державні утворення, у яких відсутня якість держав¬ного суверенітету. З іншого боку, в основних законах окремих федеративних держав йдеться про суверенітет суб'єктів.

У Конституції Швейцарії встановлено, що «кантони є суве¬ренними, оскільки їх суверенітет не обмежений союзною Кон¬ституцією» (ст. 3). Згідно зі ст. 40 Конституції Мексики, шта¬ти «суверенні у всьому, що віднесено до їх внутрішніх справ», причому застережено, що штати об'єднались у федерацію на принципах, визначених в цьому основному законі. Статтею З Конституції ОАЕ передбачено, що «емірати в межах їх терито¬рій здійснюють суверенітет з усіх питань, які не віднесені до ві¬дання союзу». У наведених виняткових випадках саме держав¬ний суверенітет за суб'єктами федерацій не визнається.

Відсутність у суб'єктів якості державного суверенітету тяг¬не невизнання за ними права виходу зі складу федерації, або права сецесії. Серед сучасних федеративних держав виняток ста¬новлять Сент-Кристофер і Невіс та Ефіопія. У першому випад¬ку право сецесії визнається лише за одним із суб'єктів (острів Невіс), а у другому це право формулюється як право націй, на¬ціональностей і народностей, на основі яких утворені суб'єкти федерації, на політичне самовизначення шляхом формування окремих держав.

Однак невизнання у конституції права виходу не завжди убезпечує від політичного сепаратизму і здійснення сецесії на практиці. Зокрема, після Другої світової війни у наслідок сеце¬сії бути утворені такі держави, як Бангладеш і Сінгапур.

Статус суб'єктів федерації має політичний характер. Такий характер їм надають певні ознаки, притаманні державі. До цих ознак передусім віднесено існування конституцій суб'єктів. Се¬ред європейських країн тільки у Бельгії суб'єкти федерації не мають власних конституцій. За загальним правилом конститу¬ції суб'єктів повинні відповідати основному закону федерації, який слугує для них взірцем.

Звичайною практикою, що свідчить про політичний харак¬тер статусу суб'єктів федерації, є їх договірні відносини суб'єк¬тів з іншими державами або з суб'єктами інших федерацій. Про¬те наявність цих відносин не вважається свідченням міжна¬родної правосуб'єктності. Будучи державними утвореннями, суб'єкти федерацій не здійснюють зовнішню і не формулюють самостійну внутрішню політику. їх участь у вирішенні питань державної політики зумовлена і обмежена федеральною кон¬ституцією.

Тому штучною і помилковою є теза про те, що існує власна державна влада суб'єкта федерації. Подібне «членування» дер¬жавної влади не відповідає постулату про її єдність за різних форм державного устрою, котрий не спростовується розподі¬ленням повноважень між різними органами влади.

За конституціями федеративних держав повноваження, як правило, розмежовані не тільки за функціональним (повнова¬ження органів законодавчої, виконавчої та судової влади), а й за територіальним принципом. При цьому зазвичай розмежова¬ні повноваження парламенту держави і повноваження законо¬давчих органів суб'єктів. У деяких федераціях визначені також сфери повноважень федеральних органів виконавчої влади і виконавчих органів суб'єктів (Австрія, ФРН). Іноді замість та¬кого розмежування встановлюють сфери відання федерації та суб'єктів.

Незалежно від того, що розмежовується — повноваження або питання відання, — виділяють чотири відповідні сфери: по-пер¬ше, сферу виключних повноважень (відання) федеральних орга¬нів; по-друге, сферу виключних повноважень органів суб'єктів; по-третє, сферу конкуруючих, або спільних, повноважень; по-четверте, сферу залишкових повноважень, як правило, органів суб'єктів. У конституціях різних федеративних держав перед¬бачено дві, три або навіть усі чотири названі сфери, що зумов¬лює обсяг компетенції органів суб'єктів.

На практиці співвідношення між повноваженнями феде¬ральних органів і органів суб'єктів може залежати від засто¬сування інститутів федеральної інтервенції (Аргентина, Бра¬зилія, Мексика) і президентського правління (Індія). Рішення про здійснення відповідних інтервенції або правління за ви¬значених у федеральній конституції умов ухвалює президент, який може припинити або зупинити здійснення повноважень законодавчого і виконавчого органів конкретного суб'єкта і тим¬часово призначити для цілей управління спеціального пред¬ставника.

У теорії конституціоналізму прийнято класифікувати феде¬ративну державу. Розрізняють договірні і конституційні феде¬рації. Договірні федерації створювалися на основі волевиявлен¬ня суб'єктів, які відповідно об'єднувалися. В США, Швейцарії і Танзанії такими суб'єктами були суверенні (до об'єднання) дер¬жави. Серед договірних нерідко виділяють так звані класичні фе¬дерації, котрі еволюціонували від конфедерації (США, Швей¬царія). В Австралії і Канаді створення федеративної держави було спричинене об'єднанням колоніальних володінь.

Зміст і характер волевиявлення суб'єктів, що об'єднуються у федеративну державу, буває різним, а його способом виступає угода про об'єднання. Проте майже в усіх випадках таке об'єд¬нання не знайшло прояву в укладанні формального договору, і за відповідний договір вважають конституцію федеративної держави. До того ж, договірні засади при формуванні деяких федеративних держав доповнювалися іншими при зміні (за¬звичай розширенні) їх складу. У США створення нових штатів відбувалося згідно з прийнятими конгресом спеціальними за¬конами і внаслідок зміни меж вже існувавших штатів, окупації так званих спірних земель або навіть купівлі володінь у інших держав.

Конституційні федерації створюються за рішенням «центру» і без будь-якого волевиявлення з боку складових, що набувають статусу суб'єктів. Основою створення та існування таких феде¬рацій є їх конституції, за якими не визнається договірна приро¬да. В деяких випадках заміна відповідних конституцій тягнула зворотну зміну форми державного устрою (Мексика).

Залежно від обсягу повноважень органів суб'єктів федера¬тивні держави іноді класифікують на децентралізовані і центра¬лізовані. Однак така класифікація сприймається неоднозначно, адже кожній федерації об'єктивно притаманна децентралізація влади, порівняно з унітарною державою.

Розрізняють також федеративні держави, організація тери¬торії яких зумовлена виключно історичними, географічними та іншими подібними чинниками, й ті, де федеративну форму за¬проваджено з урахуванням етно-національних чинників. Етно-національні чинники покладено в основу або враховано в орга¬нізації таких федеративних держав, як Бельгія, Боснія і Герце¬говина, Ефіопія, Індія, Канада, Південно-Африканська Респуб¬ліка і Росія.

За своєю природою федерація принципово відмінна від кон¬федерації, хоча конфедерацією іноді офіційно називають або на¬зивали в минулому деякі сучасні федеративні держави. Конфе¬дерація — це союз суверенних держав, метою якого нерідко є задеклароване або передбачуване на перспективу створення од¬нієї (як правило федеративної) держави. Іноді конфедерація слу¬гує формою забезпечення по суті зворотного процесу — пере¬творення федеративної держави на кілька суверенних держав, коли відбувається своєрідне «розлучення» суб'єктів.

Конфедерація передусім співвіднесена з міжнародним пуб¬лічним правом. Основою її формування та існування виступає реальний міжнародно-правовий договір, укладений державами-членами. За приклад таких договорів можуть слугувати Статті конфедерації 1777 р. (СІЛА) та Конфедеративний пакт 1815 р. (Швейцарія). Разом з тим, ці та інші подібні акти відіграли фак¬тично вихідну роль щодо створення відповідних федеративних держав (договірних федерацій), у зв'язку з чим їх нерідко спів¬відносять із внутрішньодержавним (конституційним) правом.

Головною ознакою конфедерації є суверенність (реальний державний суверенітет) держав-членів, з чого випливає їх пра¬во виходу. За загальним правилом суб'єктами міжнародного права виступають як конфедерація, так і держави-члени. У свою чергу, створення конфедеративного союзу передбачає делегу¬вання конфедерації державами-членами прав вирішувати деякі зовнішньополітичні питання і досягати певних економічних ці¬лей. Проявом суверенності держав-членів є також те, що кожна з них має власну державну територію, в межах якої існують окре¬мі система права і система державних органів. Акти органів кон¬федерації нерідко не мають прямої дії і адресовані органам дер¬жав-членів, які можуть їх не визнавати.

Призначення конфедерації — створення на перспективу «спільної» держави або «розлучення» суб'єктів федерації — зумовило її нестійкість. Політична історія свідчить, що конфе¬дерації або еволюціонували у напрямі до створення федератив¬ної держави, або розпадались.

Прикладами відповідної еволюції є союз північноамерикан¬ських штатів (1777—1787 рр.), союз швейцарських кантонів (до 1848 р.), а також Германський союз (1815-1867 рр.). Конфеде¬ративні союзи відомі й новітньому періоду світової історії, коли існували Об'єднана Арабська Республіка, до складу якої входи¬ли Єгипет і Сирія (1958—1961 рр.), а також Сенегамбія у скла¬ді Сенегалу та Гамбії (1981—1988 рр.). Актуальним прикладом конфедерації був союз держав під назвою Сербія і Чорногорія, що існував у 2003—2006 рр.

Формою конфедерації за умов монархічного правління є ре¬альна унія — об'єднання двох або кількох суверенних держав «під короною» одного монарха. Природа реальної унії історич¬но полягала у формуванні оборонного союзу. Такий характер мали союзи між Швецією і Норвегією (1814—1905 рр.) та між Данією і Ісландією (1918—1944 рр.).

Іншим, ніж федеративна держава, проявом форми держав¬ного устрою є унітарна держава. Таку державу зазвичай ква¬ліфікують як просту у зв'язку з тим, що жодна з виокремлених частин її території — адміністративно-територіальних одиниць — не має статусу державного утворення.

В основному законі унітарна форма державного устрою у багатьох випадках фіксується у вигляді відповідного визначення держави. Унітарність також встановлюється й за змістом поло¬жень конституції, присвячених територіальній організації держа¬ви. Зокрема, унітарну форму державного устрою засвідчують по¬ложення, які визначають адміністративно-територіальний устрій держави.

Про запровадження унітарної форми державного устрою не¬прямо свідчать конституційні визначення держави як «єдиної» (Польща, Португалія, Чехія) або «єдиної і неподільної» (Гру¬зія, Іспанія, Італія, Молдова, Румунія, Сербія, Словенія, Хорва¬тія). В статті 2 Конституції Естонії встановлено, що «за своїм державним устроєм Естонія є єдиною державою, адміністратив¬но-територіальний устрій якої встановлюється законом». Вод¬ночас наведені формулювання (насамперед про «неподільність держави») засвідчують правову об'єктність державної території в міждержавних відносинах і слугують утвердженню неприпус¬тимості довільних змін державних кордонів.

В основних законах відсутні характеристики унітарної фор¬ми, хоча іноді в них застережені певні особливості владарювання у зв'язку з відповідною організацією державної території. «Держа¬ва є унітарною і поважає у своїй організації принципи автономії місцевих органів влади і демократичної децентралізації держав¬ного управління» — зафіксовано в ст. 6 Конституції Португалії.

Території унітарної держави притаманна якість своєрідної внутрішньої єдності. Це означає, що її частини мають статус адміністративно-територіальних одиниць. У свою чергу, адмі¬ністративно-територіальні одиниці є територіальною базою для здійснення державних функцій, матеріальною основою органі¬зації влади у відповідних частинах єдиної державної території.

Важливим є те, що адміністративно-територіальні одиниці не мають політичної значущості. Особливості характеризують лише статус таких одиниць, як територіальні автономії, котрі трактуються як «політичні» одиниці.

Унітарній державі об'єктивно притаманна централізація вла¬ди. В ній існує одна конституція, одна (єдина) система права і одна система органів державної влади. Разом з тим, процеси роз¬витку суспільства і держави зумовили тенденції до певної децент¬ралізації без відмови від унітарної форми державного устрою.

Унаслідок цих тенденцій виникла практика, за якою авто¬номний статус встановлюється для усіх адміністративно-тери¬торіальних одиниць вищого рівня (Іспанія, Італія, Папуа-Нова Гвінея). Відповідні держави в теорії конституціоналізму харак¬теризують як регіоналістські. Формальну відмінність між феде¬ративною і регіоналістською державами вбачають у тому, що ли¬ше суб'єкти федерації можуть мати власні конституції.

Нерідко регіоналістська держава сприймається як, по суті, проміжна форма між унітарною і федеративною державами або навіть як перехідна форма.