Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2008 ШАПОВАЛ КОНСТИТУЦ_ЙНЕ ПРАВО ЗАРУБ_ЖНИХ КРА...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
1.8 Mб
Скачать

§ 1. Засади конституційних статусів

людини і громадянина

На сучасному етапі розвитку теорії і практики кон¬ституціоналізму людина та її соціально зумовлена діяльність виступають основоположними об'єктами конституційного ре¬гулювання, своєрідним фокусом державного буття.

Поняття людини передбачає існування розумного (людсько¬го) індивіда, розглядуваного у біологічному і соціальному аспек¬тах. Відмінним за характером є поняття громадянина, котре від¬ображає певні політико-правові якості, набуті людиною, її особ¬ливі юридично визначені взаємозв'язки з державою. Іноді термін «людина» використовується у правових актах: найчастіше йдеть¬ся про права людини, котрі є не тільки загальносоціальною, а й юридичною категорією.

Юридична категорія прав людини пов'язана з поняттям фі¬зичної особи, адже фізична особа — це передусім індивід (лю¬дина), що виступає учасником правовідносин, зокрема консти¬туційних. Поняття фізичної особи в конституційному праві за¬свідчує також конституційну правосуб'єктність громадян та іно¬земців, кожний з яких є водночас фізичною особою. За будь-яких умов, фізична особа виступає іншим учасником конститу¬ційних правовідносин, ніж посадова особа.

Конституційні статуси людини і громадянина знаходяться у зв'язку, зумовленому співвідношенням понять людини і гро¬мадянина, причому статус людини є вихідним. Таке значення статусу людини випливає із сутності прав людини, нерідко трак¬тованих як природні за походженням реалії, що пов'язані з самим існуванням індивіда. При цьому кожний громадянин є водночас людиною і наділений усією сукупністю прав людини.

Важливу роль при визначенні конституційних статусів лю¬дини і громадянина відіграє поняття суб'єктивних прав. Суб'єк-

тивне право — це юридично передбачена можливість певної пове¬дінки фізичної особи з метою набути соціальне благо або уник¬нути обмежень. Така можливість стає суб'єктивним правом лише за умов її закріплення у правових нормах, тобто в об'єктивному праві. Іншими словами, коли йдеться про право як регулятор суспільних відносин, вживають термін «об'єктивне право», ко¬ли про право відповідного суб'єкта, яке може бути реалізоване у правовідносинах, — «суб'єктивне право».

У конституційному праві термін «суб'єктивне право» може бути застосований тільки для характеристики правосуб'єктнос-ті фізичної особи. Державні органи і посадові особи наділені не правами і обов'язками, а владними за своєю природою повнова¬женнями. З іншого боку, повноваження нібито урівноважують¬ся певними «захисними» правами фізичної особи — правом на судовий або адміністративний захист від неправомірних дій дер¬жавних органів та посадових осіб, правом на відшкодування збит¬ків, завданих такими діями, та деякими іншими.

Починаючи з XVIII ст. суб'єктивні права визначають як влас¬не права, і як свободи. Принципової відмінності між правами і свободами не існує, адже, будучи реалізованими фізичною осо¬бою у конкретних правовідносинах, ті й інші породжують необ¬хідність реалізації обов'язку (з боку другої сторони у правовід¬носинах — іншої фізичної особи) або повноваження (з боку дру¬гої сторони — державного органу або посадової особи).

Разом з тим, права і свободи нерідко розрізняють за харак¬тером відповідних можливостей людини або громадянина. Як¬що право уможливлює набуття фізичною особою того або іншо¬го соціального блага, то свобода передбачає невтручання в його буття з боку держави, можливість уникнення певних обмежень. Тобто, право по суті означає «дай», а свобода — «не заважай». Наприклад, свободами є особиста недоторканність, недоторкан¬ність житла, свобода пересування.

Як зазначалося, зміст статусів людини і громадянина стано¬влять не тільки права і свободи, а й обов'язки. Юридичний обо¬в'язок — це встановлена в нормах права вимога певної поведін¬ки фізичної особи. Обов'язки завжди сформульовані як припи¬си стосовно необхідності відповідної поведінки. Обов'язки, що зафіксовані в основному законі, мають характер конституційних, їх носієм може бути або лише громадянин (військовий обов'я¬зок), або будь-який правоздатний індивід (обов'язок сплачува¬ти податки, дотримуватися закону тощо).

Роль засад конституційних статусів людини і громадянина відіграють певні положення основних законів. До таких поло¬жень насамперед належать ті, що засвідчують сприйняття кон¬цепції прав і свобод людини і громадянина. Ця концепція вва¬жається однією зі складових теорії природних прав (юснатура-лізму). Важливим є і те, що вона фіксує відмінності у поглядах на громадянське суспільство і державу.

За теорією природних прав, усі люди від народження є носі¬ями певних прав, що існують об'єктивно і поза волею держави, але держава повинна необхідною мірою їх забезпечувати. У зв'яз¬ку з цим природні права закріплюються у конституції, і створю¬ються юридичні гарантії їх реалізації. Наслідком такої «автоном¬ності» природних прав виступає, зокрема, їх невідчужуваність.

У період революцій XVII—XVIII ст. в Європі та Америці те¬орія природних прав активно використовувалася новими соці¬альними силами в їх боротьбі за політичну владу. В Декларації незалежності США 1776 р. було визнано очевидним, що «всі лю¬ди створені вільними, вони наділені Творцем певними невідчу-жуваними правами». Такі права визначалися за мету державної діяльності, і для їх забезпечення мали діяти «уряди, справедли¬ва влада яких походить від згоди тих, над ким вони урядують».

Про «природні, невідчужувані, священні права людини» йшлося в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Фран¬ція). Автори цього документу наголошували, що ігнорування або зневага правами людини є «єдиною причиною суспільних нега¬раздів і неналежного врядування». Проголошуючи, що «люди народжуються вільними і рівними у правах», вони також вказу¬вали на таку мету державної діяльності, як «забезпечення при¬родних і невідчужуваних прав людини».

Природно-правові погляди формулюють багато сучасних вчених. Вони вважають, що незалежно від чиєїсь волі існують правові імперативи, які відображають не тільки реалії, а й ідеа¬ли суспільного буття, котрі мають становити смислову основу норм позитивного (звичайно задокументованого) права. Ці ім¬перативи пов'язують з природними правами, що розглядають¬ся як критерій оцінки змісту позитивного права. їх виводять з прийнятих на рівні суспільної свідомості понять моралі і спра¬ведливості. Прибічники такого підходу стверджують, що закон

12-8-364

є правовим лише тоді, коли його зміст відповідає правовим ім¬перативам. За інших обставин закон, на їх думку, може бути ха¬рактеризований як неправовий.

Однак наведені теоретичні конструкції не завжди узгоджу¬ються з практикою правотворчості і нерідко не сприймають¬ся як продуктивні з позицій правозастосування. Не знаходячи з різних причин належного відображення в нормах позитивного права, природно-правові імперативи можуть виглядати неви-значеними, що звужує або навіть виключає можливості їх від¬повідної реалізації.

За будь-яких умов, природно-правові погляди мають ваго¬мий демократичний потенціал для цілей розвитку правотвор¬чості. Вони по суті передбачають створення ідеального права, яке за процедурами правотворчості і правозастосування висту¬патиме як позитивне, а за змістом — як природне.

Теорія природних прав відображена в трактуванні прав лю¬дини і прав громадянина. З позицій цієї теорії права людини можуть існувати як реалії і поза їх фіксацією в нормах позитив¬ного права. При цьому права людини не мають абсолютного ха¬рактеру, адже вони постають результатом суспільного розвитку на певному його етапі. Достатньо зазначити, що раб у Стародав¬ньому Римі був людиною, але про права раба не йшлося.

Не менш важливим є те, що права людини — це не тільки соціальна, а й юридична категорія. Будучи встановленими у по¬зитивному праві і тим самим визнаними державою, вони набу¬вають якості суб'єктивних прав, які можуть бути ефективно реа¬лізовані.

На відміну від прав людини, права громадянина завжди ви¬знані державою. Тому права громадянина — це передусім пра¬вова категорія. Головним їх призначенням виступає забезпечен¬ня участі фізичної особи у суспільно-політичному і державному житті шляхом надання їй відповідних юридичних можливос¬тей. Іноді права громадянина навіть характеризують як октро-йовані, тобто даровані, державою.

Зовні найбільш послідовно права людини і права громадя¬нина розмежовуються в основних законах, прийнятих у постсо-ціалістичних і пострадянських країнах: словосполучення «права і свободи людини і громадянина» (іноді й обов'язки) вживане або в назвах їх розділів чи глав, або безпосередньо в конститу¬ційному тексті (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан,

Македонія, Польща, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбеки¬стан і Хорватія).

У більшості конституцій відмінності між правами людини і правами громадянина знаходить вираз у формулюваннях від¬повідних статей. Коли йдеться про права людини, їх носії по¬значаються як «кожний» або «усі». Іноді для визначення цих прав використовуються такі слова або словосполучення безосо¬бового характеру, як «ніхто», «визнається право», «гарантуєть¬ся свобода» та деякі інші.

Права громадянина буквально адресовані громадянам дер¬жави, в конституції якої вони закріплені: «громадянин (грома¬дяни) має право» тощо. Іноді права громадянина сформульова¬ні як права народу (Японія) або як права осіб, що належать до політичної нації. Наприклад, у ст. 19 Конституції Іспанії вста¬новлено, що «іспанці мають право вільно обирати місце прожи¬вання і пересуватися в межах державної території».

Співвідношення між конкретними правами людини і права¬ми громадянина, сформульованими в різних основних законах, неоднакове. Тому нерідко одне й те саме право за змістом однієї конституції віднесене до прав людини, а за змістом іншої — до прав громадянина. В деяких основних законах вжито лише тер¬мін «права людини», і до відповідних прав віднесені також ті, котрі за умов інших країн трактовані як права громадянина.

Усе це ускладнює можливості узагальнено оцінити харак¬тер конкретних прав і свобод. До того ж, визнання як прав лю¬дини широкого кола прав (наприклад соціально-економічних) може створити додаткові труднощі щодо їх реалізації.

Важливе значення для характеристики засад конституцій¬них статусів людини і громадянина мають положення основних законів, якими відображена концепція правової держави. На думку частини вчених, сенс цієї концепції полягає в тому, що державне владарювання повинно бути організоване і здійсню¬ване у правових формах і межах. Інші автори при визначенні правової держави не обмежуються вимогою дотримання держа¬вою та її органами положень позитивного права і вважають, що своєрідною метою, орієнтиром державного владарювання повин¬ні бути природні права людини.

Ідея правової держави (нім. гесігіззіааі:) виникла у першій третині XIX ст. на німецьких теренах як один із проявів лібера¬лізму, за смислом якого передбачалося невтручання держави в

12*

економічне і духовне життя індивіда. Діяльність держави обме¬жувалася, насамперед, загальною метою гарантування свободи індивіда, його правового захисту у відносинах з державою та з ін¬шими індивідами. Ідеї правової держави передувала концепція поліцейської держави, яка передбачала по суті всеохоплюючу участь держави в організації життя суспільства і навіть окре¬мого індивіда.

Проте з середини XIX ст., коли актуальними стали задачі формулювання соціальної політики держави, поняття правової держави почали пов'язувати з потребами державного управлін¬ня, а саму відповідну ідею — з практикою створення і реалізації державними органами і посадовими особами норм позитивного права безвідносно до їх змісту. Надалі зміст концепції правової держави змінювався і поступово набув, як зазначалося, природ¬но-правового забарвлення.

Термін «правова держава» (як і термін «соціальна держа¬ва») вперше був конституйований у 1946 р. у Баварії. В Основ¬ному законі ФРН цей термін вживаний у ст. 28: «Конституцій¬ний устрій земель має відповідати принципам... правової дер¬жави». Водночас вважається, що правовий характер держави виражений передусім у ст. 20, де встановлено принцип роз¬поділу влад і визначено, що «законодавство зумовлене консти¬туційним ладом, виконавча влада і правосуддя — законом і правом».

У сучасній німецькій науці концепція правової держави сфор¬мульована з урахуванням кількох аспектів. Зокрема, передбача¬ється, що правова держава забезпечується розподілом влад, який перешкоджає зловживанню владою і сприяє захисту прав фі¬зичної особи. Сутнісною ознакою правової держави визнане на¬лежне закріплення особистих прав, «стриманий» характер юри¬дичних обмежень індивідуальної свободи. Одним із ключових аспектів концепції правової держави вважається вимога ефек¬тивного судового захисту прав, особливо від порушень з боку державних органів і посадових осіб. Наведені підходи широко визнані і в інших країнах.

З німецького конституційного досвіду термін «правова дер¬жава» був запозичений на континенті Європи: правовий харак¬тер держави констатовано в основних законах Андорри, Іспанії, Монако і Португалії. У свою чергу, про правову державу йдеться майже в усіх основних законах, прийнятих у країнах Централь¬и. >ї і ( Іхідіюї Європи, а також у тих, що утворилися на теренах і мі и пі нього СРСР. Термін «правова держава» вжито також в Ol новиих законах деяких держав Латинської Америки (Гонду¬рас, Еквадор, Колумбія, Парагвай). Правова держава (фр. etat d© droit) задекларована в окремих конституціях, прийнятих у ф| іаикомовних країнах Тропічної Африки.

Іноді основні закони включають більш-менш деталізовані т. яоження, що розкривають поняття правової держави. Напри-і мд, Конституція Сан-Томе і Принсіпі містить визначення «дер-

i um демократичного права» (порт, estado de direito democrati-Co) як такої, що ґрунтується на «фундаментальних правах люди-

ii мі забезпеченні справедливості та законності» (ст. 7).

Згідно зі ст. 10 Конституції Естонії «встановлені права, сво-боди і обов'язки не виключають існування інших прав, свобод і обов'язків, що випливають зі змісту Конституції або узгоджу¬ються з ним, а також відповідають принципам людської гіднос¬ті, соціальної і правової держави». Близькі або подібні положен¬ня містять деякі інші основні закони.

Синонімічним, але не тотожним, терміну «правова держа¬на» є термін «верховенство права», який походить з англомов¬них політичних і наукових джерел. Концепцію верховенства, або панування, права (англ. rale of law) пов'язують з ідеями, (•.формульованими на межі XIX— XX ст. відомим британським автором А. Дайсі. На його думку, сенс верховенства права роз¬кривають три тези: державні органи та індивіди повинні керу-ватися нормами «звичайного» права, усі індивіди є рівними пе-ред законом, суд відіграє вирішальну роль у встановленні прав індивіда.

Британські послідовники А. Дайсі трактують верховенство права як характеристику правопорядку, за умов якого виключа¬ється адміністративна сваволя і забезпечується захист прав ін¬дивіда, насамперед у суді. Інші сучасні автори, зокрема вітчиз¬няні, надають поняттю верховенства права природно-правового значення.

Сам термін «верховенство права» використовується для ці¬лей конституційної нормотворчості передусім в англомовних Країнах. Наприклад, у ст. 1 Конституції Південно-Африкансь¬кі і V, публіки держава характеризована як така, що « ґрунту -I і Ni N їм верховенстві права». Про верховенство права йдеться і н ієн к и я оспо вних законах, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянських країнах (Білорусь, Македонія, Хорватія, Чор¬ногорія).

Досить детально зміст поняття верховенства права визначе¬ний у ст. З Конституції Сербії, згідно з якою «верховенство пра¬ва є фундаментом Конституції і ґрунтується на невідчужуваних правах людини». До того ж встановлено, що «верховенство пра¬ва забезпечується вільними і прямими виборами, конституцій¬ним закріпленням прав людини і прав національних меншин, поділом влади, незалежною судовою владою і підпорядкуван¬ням влади Конституції і закону».

Сьогодні концепція верховенства права відображає такий самий зв'язок між державним владарюванням і правом, що і концепція правової держави. Відмінність між ними полягає на¬самперед у тому, що за змістом ідеї верховенства права увага ак¬центується на якостях не держави, а правопорядку, який, проте, значною мірою є результатом діяльності державних органів і посадових осіб. Прикметно, що в текстах основних законів тер¬міни «правова держава» і «верховенство права», як правило, ра¬зом не застосовуються, що є свідченням їх синонімічності.

Фундаментальне значення для характеристики конституцій¬них статусів людини і громадянина мають положення основних законів, якими зафіксовано свободу і рівність. Починаючи з XVIII ст. відповідні положення включені майже до усіх консти¬туцій. В юридичній літературі зафіксовані у такий спосіб сво¬боду і рівність звичайно трактують як принципи правового ста¬тусу фізичної особи.

Як філософські категорії, свобода і рівність взаємопов'язані і навіть взаємодоповнювані. Разом з тим, юридичні категорії сво¬боди і рівності відмінні. Вони різняться не тільки за змістом, а і за суб'єктами, статус яких характеризують. Якщо про рівність можна говори стосовно як людини, так і громадянина, то кате¬горія свободи по суті визначає людину.

Свобода є ключовою ознакою життєдіяльності людини, що певною мірою забезпечується державою. В абсолютному вимірі свобода означає відсутність будь-яких обмежень життєдіяльно¬сті індивіда. Але такої свободи в реальному суспільному бутті не існує. Межею свободи конкретної людини є свобода інших людей та необхідність відповідати об'єктивним вимогам, що фор¬мулюються у процесі нормального функціонування суспільства. З метою всебічного забезпечення цих вимог встановлюється пра-

юпорядок, який, зокрема, орієнтує державну діяльність на за¬їк т індивідуальної свободи.

Роль держави у захисті індивідуальної свободи знаходить відображення в конституціях. Зокрема, в них закріплені осо¬бисті права, котрі деталізують, але не вичерпують, зміст юри¬дичної категорії свободи. Нерідко сама свобода формулюється ЯК одне з особистих прав. Найтісніший зв'язок існує між кате¬горією свободи і правом на особисту недоторканність. При цьо¬му свобода (право на свободу), як правило, визначена в тій стат¬ті конституції, де сформульоване право на особисту недотор¬канність.

У ряді конституцій, прийнятих у пострадянських країнах, са¬ма людина, її життя, свобода, честь та гідність визнаються най¬вищими цінностями (Білорусь, Грузія, Казахстан, Молдова, Ро¬сія, Туркменістан і Узбекистан).

Крім положень про свободу індивіда, практично усі консти¬туції включають положення щодо рівності. Юридична катего¬рія рівності має кілька аспектів, які тією чи іншою мірою знахо¬дять відображення в основних законах. Нерідко конституційно проголошена рівність у правах і обов'язках (рівноправність) до¬повнюється положеннями про те, що передбачені в самій кон¬ституції або в законодавстві суб'єктивні права і обов'язки одна¬ково належать усім індивідам (громадянам), незалежно від ста¬ті, раси, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану або інших подіб¬них ознак.

Відповідні ознаки притаманні фізичній особі як фізіологіч¬ні або ментальні риси, і сама особа, як правило, не може їх по¬збутися. Саме з цією обставиною пов'язаний той факт, що вста¬новлення преференцій чи обмежень у правах і обов'язках за на¬званими та деякими іншими подібними ознаками вважається дискримінацією.

Визначення умов або вимог за іншими ознаками зумовлює наявність різних статусів у конкретних індивідів. Аксіомою су¬часного праворозуміння є те, що зміст правового регулювання стосовно встановлення різних статусів не може бути однаковим (рівним). Тому не існує «рівності» прав щодо зайняття різною 111 м >фесійною діяльністю, обіймання різних посад тощо.

Іазвичай в конституції йдеться про рівність людини або гро-л і і і • 111111 іа перед законом. У деяких випадках сформульовані та¬

кож положення про рівність перед судом (Азербайджан, Казах¬стан, Киргизстан, Латвія, Литва і Росія). Така рівність означає, що будь-який правовий акт однаковою мірою має бути застосо¬ваний судом до усіх тих, кому він по суті адресований. Рівність перед судом також передбачає однакові можливості для усіх звер¬татися до суду за захистом прав.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.