§ 1. Сутність конституції як основного закону держави

Вихідним для теорії конституції є поняття конституціоналізму, за який вважають політико-правову ідеологію, притаманну певному етапу розвитку людства, а також практику відповідного правового регулювання.

Конституціоналізм як політико-правова ідеологія і державна практика (практика правового регулювання) має за початки формулювання ідей природного права, визнання людини реальним суб'єктом у взаємовідносинах з державою, обґрунтування теорії народного суверенітету.

Своєрідний смисловий стрижень конституціоналізму становить поняття конституції. Без його з'ясування неможливо характеризувати сучасну державу, визначити особливості розвитку її інститутів, встановити роль держави у закріпленні та реалізації прав людини. Будучи історично однією зі складових європейсь¬кої за походженням політико-правової ідеології, поняття консти¬туції має значення по суті універсальної цінності цивілізаційно-го характеру.

Конституція як основний закон держави — це єдиний нор¬мативно-правовий акт найвищої сили чи кілька таких актів, що регламентують окремі сторони суспільного буття, у першу чер¬гу, у зв'язку з організацією і здійсненням державного владарю¬вання; встановлюють засади державного ладу, порядок форму¬вання, організації і діяльності ключових ланок державного меха¬нізму; визначають основи територіальної організації держави та, відповідно, державної влади; фіксують основи правового ста¬тусу фізичної особи, її юридично виражених взаємовідносин з дер¬жавою.

Таке визначення конституції ґрунтується на підходах, сфор¬мульованих ще у XVIII—XIX ст. і при цьому враховує розши-

У першій половині XIX ст. британська модель конституції розглядалась як одна з двох, що реально існували. Іншою вва¬жалась модель конституції саме як основного закону. Звідси пропонована тоді ж британським автором Дж. Брайсом класи¬фікація конституцій на гнучкі (англ. flexible), змінювані у «зви¬чайний» законодавчий порядок, і жорсткі (rigid), зміни до яких вносяться у фактично спеціальний, порівняно ускладнений по¬рядок.

Феномен конституції як основного закону держави належить новим історичним часам і пов'язаний з революціями XVII— XVIII ст. в Європі та Америці. Проте його витоки можна знайти у давній ідеї державного ладу як стійкої основи різних форм і засобів організації та здійснення влади (Арістотель).

Сам же термін «конституція» походить з державної практи¬ки Стародавнього Риму. Спочатку його пов'язували з актами, що встановлювали державний лад і позначалися латинським терміном «гені publicam constituere». У складні моменти рим¬ської історії у період республіки право видавати акти, що змі¬нювали державний лад, надавалося спеціально призначуваній посадовій особі — «диктатору-конституцієдавцю» (лат. dictator respublicae constituendae).

З часом конституціями почали називати деякі акти імпера¬торів, що були присвячені різним питанням, включаючи питан¬ня організації владарювання. Термін «конституція» вживали і після розпаду єдиної імперії. Наприклад, відповідну назву мали акти імператора ромеїв (Візантійської імперії) Юстиніана, ви¬дані в VI ст. з метою організації кодифікації римського права. Надалі відповідний термін поступово втратив значення і зв'я¬зок з державним владарюванням: у середньовічній Європі він застосовувався в канонічному (церковному) праві.

Своєрідний ренесанс терміна «конституція» відбувся у XVII— XVIII ст. Одним з перших для цілей характеристики державного ладу термін «конституція» вжив Ш. Монтеск'є: назву «Про кон¬ституцію Англії» мала глава твору «Про дух законів» (1748 p.), в якій викладено його концепцію розподілу влад. При цьому йшлося про так звану фактичну конституцію, тобто про реаль¬ний порядок організації і здійснення державного владарювання. Таке трактування конституції пропонував і Ж. Ж. Руссо, який у творі «Про суспільний договір» (1762 р.) ототожнив відповід¬ний договір з основним законом.

Для позначення нормативно-правового акта з властивостями основного закону держави термін «конституція» уперше був використаний 1780 р. у північноамериканському штаті Массачусетс.

Згодом цей термін був аналогічно використаний у новоутвореній американській державі та у революційній Франції і згодом став використовуватися у міжнародній практиці в усьому світі.

Поняття конституції як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили засвідчуються терміном «основний закон», який у зарубіжних країнах є офіційною назвою конституції. У конституційних текстах застосовуються й інші словосполучення, котрі виражають юридичні властивості конституції як акта найвищої юридичної сили. Так, у конституціях, прийнятих в англомовних країнах, звичайним є їх визначення як верховного закону. В Молдові у преамбулі конституції вона названа найвищим законом, і іі і парії в основному тексті — верховним законом, в Азербайджані – основою системи законодавства.

Терміни «основний закон» та «основні закони» (лат. lex і 111 к la mentalis, leges fundamental) вживали ще у Середньовіччі: НОНИ слугували для позначення норм звичаєвого права, якими І и і і. їм емітувалися питання статусу королівського домену (во¬щіння), престолонаслідування та деякі інші, пов'язані із здійс¬ненням влади монарха.

Подальший розвиток поняття основного закону (основних и оі і і в) був пов'язаний з працями французьких авторів XVI ст., 11 і 111 ЕС( )ж ототожнювали його з різними за змістом нормами зви-N Н ного права. Наприклад, Ж. Боден вважав за вимогу основно-ікоиу звичай скликати станово-представницьку установу, і і.ніоі./імп категоричними були так звані монархомахи, або ти-I' пюборці, які стверджували, що монарх обмежений основними їй І " 11 ■ і М11 і 11 е може змінювати їх на власний розсуд.

V XVI XVII ст. в Англії та Франції термін «основний за-I он Іноді використовувався в різних за змістом офіційних ак-

■ і шо не означало обмеження цими актами влади монарха. І и і от ж, такі основні закони принципово не відрізнялись від

ІНШИХ актів.

і и н> про особливість юридичної природи основного зако¬ни f >і 1111 м 11 висловили представники школи природного права і п.ф) При цьому для цілей розмежування основного за-I н|і шннриого» права різні автори XVII— XVIII ст. вико-ш нмли ідебільшого саме термін «основний закон».

Уперше термін «основний закон» (grundlag) для позначен¬ня акта найвищої юридичної сили був ужитий у Швеції в тексті Форми правління 1809 р. — однієї зі складових тодішньої неси-стематизованої конституції, про яку йтиметься далі.

Основним законом (grundlov) офіційно названа чинна і в наші дні Конституція Норвегії 1814 p., а також прийнята у тому самому році Конституція Нідерландів (grondwet), котра вже не діє. Відповідну назву (grundgesetz) мала більшість конституцій¬них актів, виданих у монархіях, що існували у першій половині

XIX ст. на німецьких теренах. Основним законом (statuto fon-

damentale) іменувалась конституція Італії 1848 р. У 60-ті роки

XX ст. кілька актів з назвою основного закону було прийнято

в Австрії. Один з них — Основний закон держави про загальні

права громадян — є частиною чинної несистематизованої кон-

ституції.

У минулому столітті сфера використання терміна «основ¬ний закон» залишалася порівняно вузькою. У ФРН конститу¬ція офіційно названа Основним законом, який діє «до вступу в силу конституції (Verfassung), прийнятої на основі вільного рі¬шення німецького народу» (ст. 146). Тим самим основним зако¬ном визнано тимчасову конституцію, а власне конституцією — постійну.

Основним законом офіційно названа конституція Фінлян¬дії, у ст. 1 якої вказано не тільки на синонімічність, а й на рівно¬значність понять конституції і основного закону: «Конституцією (valtiosaanto) Фінляндії є цей Основний закон (perustuslaki)».

Однією зі складових Конституції Швеції є акт із назвою Основний закон про свободу слова. Більше того, усі інші скла¬дові цієї конституції визначені як основні закони держави (§ З глави першої Форми правління).

Однак як назва (титул) нормативно-правового акта най¬вищої сили від початку був поширений термін «конституція». При цьому терміни «конституція» і «основний закон» звичайно виступають синонімами, а їх застосування як відповідних назв зумовлене політико-правовими традиціями, що склалися в різ¬них країнах.

Офіційне застосування терміна «основний закон» характе¬ризувало і радянську практику та практику країн так званої на¬родної демократії, а згодом — країн «соціалістичного табору». Визначення радянських конституцій як основних законів було " 1111 їм із проявів концепції верховенства рад. За цією концепцією, • и ргма, Верховна Рада Української PCP як «найвищий орган н-ржавпої влади» союзної республіки та згодом ще й «єдиний іаконодавчий орган» була уповноважена приймати конститу¬цію і вносити до неї зміни. Утвердження концепції верховенст-1 .і рад і відповідної ролі Верховної Ради спричинило тракту-вання радянської конституції як акта цього органу, що за при-

I її їдою є нібито різновидом законів.

І сьогодні поширене уявлення, за яким конституція вважа-- 11 «с я хоча основним, але законом. Проте не враховується той факт, що термін «lex fundamentalis» вживався задовго до того, FIK 1789 p. у Франції офіційно запровадили поняття формально-

ii » закону — акта, прийнятого представницьким органом і санк-N и жованого королем. Згодом поняття формального закону на-було універсального значення. З іншого боку, ще до запрова-(Ження цього поняття терміном «lex fundamentalis» позначали основи змісту права.

Відомо, що сучасне поняття закону має два значення — вузь-КС значення формального закону як нормативно-правового ак¬та і широке, котре збігається з поняттям права як регулятора су¬спільних відносин. Визначення конституції основним законом < ізначає акцентування на її основоположності щодо держави та і і іс геми права. Однаковою мірою таке визначення означає, що Конституція є основою національного права, але ніяк не різно¬видом законів. Саме такий підхід відповідає уяві про конститу¬цію як про основний закон, що склалася історично.

В історії конституціоналізму відповідна уява про конститу-

iii ю поєдналася з ідеєю про договір, за яким утворюється і функ¬ціонує держава. Т. Гоббс уперше сформулював тезу про те, що неповний закон тотожний такому договору.

Визначенню поняття основного закону значну увагу при-

II т/т прибічники ідеї суспільного договору. Ця ідея була од¬ні, ю з головних складових політичної платформи рушійних сил англійської революції XVII ст., які вимагали укладення відпо-

пі •<> документу. При цьому стверджували, що народний (су-

• ЦІЛЬНИЙ) договір є актом вищого порядку, порівняно з видани-

III по суті на його основі іншими актами.

Ідей суспільного договору була також реалізована у північ -

и ріп міських колоніях, а згодом — штатах. Визнання тото-

I Ні и м її 11 у ції як основного закону і суспільного договору

дістало вияв у тому, що конституція розглядалась як акт, прий¬няття якого вимагало волевиявлення народу. Тому згадувана Конституція Массачусетсу 1780 р. була затверджена голосуван¬ням громадян, зібраних з цією метою за місцями проживання.

Договірна концепція конституції набула визнання у перші роки Великої французької революції. Зокрема, договором між «народним представництвом» (національними зборами) і коро¬лем вважалася перша Конституція Франції 1791 р. У першій половині XIX ст. на німецьких теренах як договірні конституції трактувалися основні закони, що були видані монархами, але попередньо обговорені або в тій чи іншій формі схвалені пред¬ставницькими органами.

Ключову роль у становленні практики конституціоналізму відіграла теорія установчої влади (фр. pouvoir constituant). За цією теорією конституція як основний закон визнається ак¬том первинної (установчої) влади, що безпосередньо належить народу, і має найвищу силу. Автори відповідних ідей вважали конституцію за вихідний акт суверенітету наройу, приймаючи який народ встановлює правила свого політичного (державно¬го) існування. Водночас конституція характеризувалась як дже¬рело іншої, встановленої нею і по суті вторинної «влади» (зако¬нодавчої, виконавчої та судової).

Результатом поширення теорії установчої влади було визнан¬ня різної природи конституції та законів: якщо конституція вва¬жалась актом установчої влади, з чого виводили її найвищу юри¬дичну силу, то закони — актами законодавчої влади, чим пояс¬нювали їх субординованість, насамперед за силою, конституції.

У наш час основний зміст теорії установчої влади зберігає своє значення, а ідеї, що становлять цей зміст, іноді фіксують¬ся в основних законах. Наприклад, у конституціях Алжиру і Ве¬несуели прямо вказано на належність установчої влади народу. У статті 2 Конституції Еритреї визначено, що вона є «правовим виразом суверенітету еритрейського народу», а у ст. 7 Консти¬туції Бангладеш сам основний закон охарактеризований як «уро¬чистий вираз народної волі». Нарешті, згідно зі ст. 2 Конститу¬ції Мікронезії основний закон «виражає суверенітет народу».

Теорія установчої влади знайшла відбиток у класифікації конституцій на ті, які ґрунтуються на ідеї народного суверені¬тету, або народні, і на октройовані. Ця класифікація пов'язана з існуванням різних способів прийняття (видання) конституції.

Народними конституціями вважаються ті, що прийняті уста¬новчими зборами, референдумом або парламентом. За первин-і іим трактуванням теорії установчої влади способом прийняття конституції мали бути або установчі збори, або подібні до рефе¬рендуму форми безпосередньої демократії. Пізніше зміст цієї теорії був коригований, у зв'язку з чим набула поширення прак¬тика прийняття конституції парламентом. Нерідко має місце по¬єднання двох з названих способів: відповідному референдуму може передувати розробка і схвалення конституції установчи¬ми зборами або парламентом.

Установчі збори — це орган, сформований шляхом загаль¬них і прямих виборів звичайно з метою попереднього схвален¬ня або прийняття конституції, а також іноді внесення до неї змін. За умов конкретних країн установчі збори мають різні назви: власне установчі збори, конвент, конституційні збори (асамб¬лея, конгрес), великі народні збори тощо.

Автором концепції представницьких установчих зборів був Е. Сійєс — активний учасник політичних процесів у Франції кін¬ця XVIII—початку XIX ст. На його думку, члени (депутати) установчих зборів за результатами відповідних виборів отри¬мують мандат на прийняття конституції або внесення до неї змін. Е. Сійєс вважав, що наявність такого мандата забезпечує не тіль¬ки належний характер конституції, а й «зваженість» її тексту.

І сьогодні спосіб прийняття конституції представницькими установчими зборами зазвичай характеризують як найбільш де¬мократичний.

Разом з тим, утворення установчих зборів спочатку не було результатом проведення загальних і прямих виборів. Конститу¬ція СІЛА була прийнята конвентом, сформованим шляхом не¬прямих виборів, а Конституція Франції 1791 р. — органом (на¬ціональними зборами), який був виборною складовою стано¬во-представницької установи, що з часом самовизначилася як установчі збори. В XIX—XX ст. у деяких країнах роль установ¬чих зборів виконував парламент, проголосивши себе такими і встановивши спеціальну процедуру прийняття конституції.

У наші дні попереднє схвалення або прийняття конституції представницькими установчими зборами як правило відбува¬ється за однієї з двох обставин. По-перше, установчі збори фор¬мують при утворенні нової держави або при поновленні демо¬кратичного режиму. По-друге, в деяких країнах установчі збори

набули характеру традиційного способу конституційної нормо-творчості (Болгарія, більшість країн Латинської Америки).

Назва установчих зборів по суті умовно вживається для по¬значення різних органів, які з метою розробки або попередньо¬го схвалення конституції на невиборній основі утворювалися в деяких країнах парламентом, президентом або урядом чи навіть політичними партіями.

Як зазначалося, народними конституціями є також прийня¬ті або затверджені референдумом. Застосування такого або по¬дібних способів у XVIII—XIX ст. мало винятковий характер, що, зокрема, було пов'язано з відносною новизною інституту референдуму. Так, конституції Франції 1793 і 1795 рр. після схвалення законодавчим органом були затверджені так звани¬ми первинними зборами громадян (виборців). Однак голосу¬вання громадян на таких зборах за організаційними ознаками відрізнялося від референдуму. У XIX ст. на референдумі прий¬няли Конституцію Швейцарії (1874 р.) і затвердили конститу¬ції практично усіх новоутворених штатів США.

У минулому столітті референдум набув значення звичайно¬го способу прийняття або затвердження конституції. У такий спо¬сіб прийнято або переглянуто основні закони у більшості пост¬радянських країн (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Естонія, Казахстан, Киргизстан, Литва, Росія, Таджикистан і Узбеки¬стан). Референдум послугував способом прийняття конституції в таких європейських країнах, як Албанія, Андорра, Ірландія, Туреччина, Франція і Швейцарія.

В Іспанії, Польщі й Сербії на референдумі затверджена кон¬ституція, попередньо схвалена парламентом, а в Румунії — по¬передньо схвалена установчими зборами.

За прикладом колишньої метрополії на референдумі прий¬нято конституцію у більшості франкомовних країн Африки. Проте в інших географічних регіонах з метою прийняття або за¬твердження конституції референдум був проведений лише в де¬яких країнах.

Як народні класифікуються конституції, попередньо схва¬лені або прийняті парламентом. На етапі формулювання теорії установчої влади такий спосіб прийняття конституції розгля¬дався як по суті неприйнятний. Однак у другій половині XIX ст. була запропонована концепція, за якою парламент, приймаючи конституцію, здійснює не законодавчу, а установчу владу. При цьому, з огляду на зміст «класичної» теорії установчої влади, наявність у члена парламенту мандата на участь у конституцій¬ному нормотворенні не заперечувалась лише тоді, коли прий¬няття основного закону було прямо визнане за парламентом.

Практика прийняття конституції парламентом набула по¬ширення у минулому столітті. В Європі у відповідний спосіб прийняті конституції Австрії, Грузії, Данії, Ісландії, Македонії, Молдови, Словаччини, Словенії, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Чор¬ногорії і Швеції.

Особливістю конституційної нормотворчості в деяких анг¬ломовних країнах є пряма участь парламенту Великобританії. Останній відіграв важливу роль у формуванні несистематизо-ваної Конституції Канади і прийняв спеціальний закон, яким була введена Конституція Австралії.

Іншим різновидом конституцій, кваліфікованих за способом їх прийняття (видання), є октройовані, або даровані. Октройо-ваними конституціями вважаються видані одноосібним актом монарха. У більшості випадків зміни до октройованої конститу¬ції правомочний вносити або ініціювати також тільки монарх.

Історично актом видання октройованої конституції монарх конституював себе як главу держави, і його волевиявлення за¬свідчувало еволюцію форми державного правління.

У XIX ст. практику октроювання конституції намагалися узгодити з теорією установчої влади і стверджували, що за умов обмеженої монархії встановлений відповідним основним зако¬ном порядок владарювання не залежить виключно від волі са¬мого монарха, і статус останнього є частиною такого порядку. При цьому октройована конституція розглядалась як своєрідне юридичне зобов'язання монарха, від якого він міг відмовитися (скасувати конституцію) лише за виняткових обставин.

За умов парламентської монархії октроювання конституції виглядає виключно як правотворча «технологія», застосовува¬на урядом.

Першою реальною октройованою конституцією була Кон¬ституційна хартія 1814 p., прийняттям якої завершився період так званої реставрації монархії у Франції. Сама назва цього ак¬та була запозичена з практики правотворення феодальних часів і натякала на її відмінність від конституцій, прийняття яких пе¬редбачало волевиявлення народу. У першій половині XIX ст. Хартія вчинила значний вплив на державно-правовий розвиток деяких європейських країн. її форму і частково зміст запозичи¬ли у більшості держав, що тоді складали Германський союз.

Октройований характер мали також конституційні акти мо¬нархій, які в той самий період існували в межах сучасної Італії, включаючи Конституцію 1848 р., що відома у політичній історії як Альбертинський статут. Аналогічною за характером була Кон¬ституція Японії 1889 р. (так звана конституція Мейдзі).

У минулому столітті октройовані конституції були введені в ряді країн з відносно низьким рівнем соціального розвитку, і це засвідчило набуття відповідними абсолютними монархіями рис монархії дуалістичної. В деяких з цих країн така конститу¬ція з часом була замінена основним законом, прийнятим за тією чи іншою участю представницького органу.

Разом з тим, чинними залишаються конституції, октройова¬ні монархом у Брунеї, Кувейті, Непалі, Саудівській Аравії, Тон¬го і Омані. У Брунеї і Кувейті вони були попередньо схвалені законодавчим (законодорадчим) органом. Прикметно, що від¬повідні конституції нерідко іменуються конституційним актом або основним законом. і

До октройованих віднесені й так звані конституції вестмінс-терського зразка, які були введені актами королеви Великобри¬танії (практично урядом) для колишніх колоніальних володінь разом з проголошенням їх незалежності. На їх основі конструю¬вався державний лад, зовні подібний до того, що існує у самій Великобританії. Більшість таких конституцій на сьогодні кар¬динально змінені або замінені новими, але деякі залишаються чинними в частині країн басейнів Карибського моря і Океанії (Барбадос, Беліз, Папуа-Нова Гвінея, Тувалу, Ямайка та інші — усього дванадцять країн).

Важливе значення має класифікація на постійні і тимчасові конституції. Переважна більшість основних законів має постій¬ний характер, що об'єктивно випливає з призначення конститу¬ційного регулювання. Тимчасові конституції звичайно прийма¬ють (видають) в умовах перехідного періоду, коли існує неви¬значеність щодо перспектив державно-правового розвитку кон¬кретних країн. Такі конституції діють без визначення строку і до набуття чинності постійним основним законом.

Тимчасовість може засвідчувати назва конституції — кон¬ституційний акт. У ФРН тимчасовість відображена в тому, що конституція має офіційну назву основного закону.

За умов федеративної держави у багатьох випадках існує як конституція федерації (федеральна конституція), так і консти¬туції суб'єктів. Іноді конституції прийнято не в усіх або тільки в окремих суб'єктах федерації (Індія, Росія, Танзанія). З огля¬ду на теорію установчої влади прийняття конституцій суб'єктів федерації виглядає певною неузгодженістю. її намагаються по¬долати, стверджуючи, що установча влада, яка належить наро¬ду в цілому, у федеративній державі може бути реалізована на двох відповідних рівнях.