Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2008 ШАПОВАЛ КОНСТИТУЦ_ЙНЕ ПРАВО ЗАРУБ_ЖНИХ КРА...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
1.8 Mб
Скачать

§ 2. Інститут громадянства. Іноземець як суб'єкт

конституційного права

Своєрідною передумовою правового статусу грома¬дянина є громадянство. Поняття громадянина фактично розме¬жовує статуси людини і громадянина. Як зазначалось, якщо людина виступає біосоціальним феноменом, то громадянина «створюють» особливі взаємозв'язки індивіда з державою. У пев¬них, опосередкованих громадянством взаємозв'язках з державою перебувають також індивіди, котрі є іноземцями чи особами без громадянства.

Сучасна ідея громадянства була сформульована Ж. Ж. Рус-со, який стверджував, що громадянин — це член політичної спільноти, утвореної на основі суспільного договору. Сукупно усі члени такої спільноти визначалися як народ, окремо кож¬ний — як громадянин. Саме народ вважався і вважається носі¬єм влади, але за кожним громадянином визнавалась її частина, котру він згідно з суспільним договором відчужував політичній спільноті.

Сформульована у такий спосіб ідея громадянства послугу¬вала ліквідації феодального ладу і розвитку нових політичних та економічних відносин. Рівність «вільних громадян» як учас¬ників суспільного договору була протиставлена ієрархії, прита¬манній абсолютній монархії, тому громадянство постало замі¬ною підданству, котре за попередніх історичних часів познача¬ло васальні відносини, особисту залежність індивіда від влади (держави), персоніфікованої феодальним сувереном.

У наші дні категорія підданства іноді вживається у практиці країн з монархічними формами державного правління. У відпо¬відних розвинутих країнах за своїм юридичним змістом вона практично не відрізняється від прийнятої в інших країнах кате¬горії громадянства і лише фіксує форму правління.

Громадянство — це постійні (сталі) і особливі за характе¬ром правові зв'язки між індивідом (громадянином) і державою, які породжують взаємно права і обов'язки у індивіда і повнова¬ження у держави.

Держава поширює свою владу на громадянина як на влас¬ній території, так і за її межами, і може вимагати від нього пев¬ної поведінки. Водночас громадянин, де б він не знаходився, мо¬же претендувати на захист з боку «своєї» держави, включно на захист від протизаконних дій органів і посадових осіб іноземної держави.

Постійний характер громадянства знаходить прояв у прос¬торі і в часі. У просторі він виявляється в тому, що громадян¬ство і зумовлені ним права та обов'язки зберігаються в разі ви¬їзду за межі держави. Разом з тим, частина прав і обов'язків, пов'я¬заних зі статусом громадянина, під час перебування за межами держави об'єктивно не може бути реалізована (право балотува¬тися на виборах, військовий обов'язок тощо). З іншого боку, пев¬ні права та обов'язки реалізуються саме під час знаходження за кордоном (наприклад право звертатися за юридичною допомо¬гою до консульської установи).

Постійний характер громадянства у часі виявляється в його безперервності, яка означає наявність громадянства з момен¬ту набуття і до моменту припинення. Проте безперервність не означає нерозривності громадянства: відповідна особа має пра¬во на вихід з громадянства і право на зміну громадянства. По¬стійний характер є ознакою, яка відрізняє громадянство від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями, котрі постійно проживають або тимчасово перебувають на її те¬риторії.

Інститут громадянства пов'язаний з державним суверені¬тетом. Більше того, іноді громадянство розглядають як, по су¬ті, наслідок суверенітету, адже держава поширює владу на гро¬мадянина незалежно від місця його знаходження. Але найбіль¬шою мірою громадянин перебуває під владою держави, коли він знаходиться в межах її території (територіальне верховен¬ство).

Зв'язок громадянства з державним суверенітетом знаходить прояв і в тому, що громадянство зазвичай визнається єдиним. У багатьох федеративних державах встановлене так зване вер¬тикальне громадянство: особа є громадянином як федерації, так

і одного з її суб'єктів. Проте громадянство суб'єкта федерації визначається за формальними критеріями (наприклад в Авст¬рії — за «основним місцем проживання») і має суто внутрішньо¬державне значення.

Практично в усіх країнах, де не визнається подвійне грома¬дянство, визначення громадянства як єдиного означає, що гро¬мадянин конкретної держави, який набув громадянство іншої держави, у правових відносинах з цією конкретною державою вважається лише її громадянином. Таким чином фактично ігно¬рується факт подвійного громадянства.

Однак це ігнорування не ліквідовує подвійне громадянство, або біпатризм. Подвійне громадянство зазвичай спричиняєть¬ся відмінностями у законодавстві в різних країнах стосовно на¬буття і припинення громадянства. В інших випадках такі від¬мінності призводять до безгромадянства, або апатризму. Якщо у особи з подвійним громадянством (біпатрида) проблеми ви¬никають щодо правової лояльності конкретній державі, то осо¬ба без громадянства (апатрид) ущемлена відсутністю можливос¬ті звертатися до «своєї» держави за захистом прав.

З названих причин подвійне громадянство і безгромадян-ство не тільки не заохочують, а й намагаються засобами націо¬нального права запобігти виникненню відповідних випадків. Негативне ставлення до подвійного громадянства і безгрома¬дянства відображене і в міжнародному праві.

Водночас в окремих країнах припускається подвійне грома¬дянство, що зумовлене різними чинниками. Так, у ст. 11 Кон¬ституції Іспанії застережено, що «держава може укладати до¬говори про подвійне громадянство з іберо-американськими країнами (іспано- та португаломовними країнами Латинської Америки. — В. Ш.) або з країнами, котрі мали або мають особ¬ливі зв'язки з Іспанією, і в цих країнах, навіть якщо вони не ви¬знають за своїми громадянами такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватися без втрати свого громадянства за народженням».

Статтею 62 Конституції Росії встановлено, що «громадянин Російської Федерації може мати громадянство іноземної дер¬жави (подвійне громадянство) відповідно до федерального за¬кону або міжнародного договору Російської Федерації». Це по¬ложення іноді трактується як таке, що покликане стимулювати практику подвійного громадянства.

Зв'язок громадянства з державним суверенітетом не запе¬речується громадянством Європейського Союзу (ЄС). За Ма-астріхтським договором громадяни держав—членів ЄС визнані громадянами ЄС. Тим самим вихідне значення має громадян¬ство держав—членів ЄС.

Громадянин ЄС може голосувати на місцевих виборах і ви¬борах до Європарламенту (одного з органів ЄС) незалежно від наявності у нього громадянства держави—члена ЄС, де такі ви¬бори відбуваються, якщо він тут постійно проживає. Знаходя¬чись на території так званої третьої держави, громадянин дер¬жави—члена ЄС, у разі відсутності дипломатичних і консуль¬ських установ «своєї» держави, користується захистом з боку відповідних установ інших держав—членів ЄС.

Природа громадянства не зведена до наслідків або проявів державного суверенітету. «Кожна людина має право на грома¬дянство. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений грома¬дянства або права змінювати своє громадянство» — встановле¬но у ст. 15 Загальної декларації прав людини. Про право на гро¬мадянство йдеться також в окремих новітніх конституціях. Тим самим громадянство набуває вагомого соціогуманітарного зна¬чення.

Юридична теорія і практика розрізняє два інститути грома¬дянства — національний (конституційно-правовий) і міжнарод¬но-правовий. В національному праві регламентується порядок набуття і припинення громадянства, визначаються державні ор¬гани, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, і вста¬новлюються їх повноваження. Об'єктом міжнародно-правового регулювання передусім виступають права осіб без громадянства, способи і засоби запобігання виникненню випадків подвійного громадянства і безгромадянства, а також усунення відповідних колізій законів.

У міжнародних договорах громадянство зазвичай позна¬чається терміном, який перекладається як національність, або державна незалежність (англ. nationality). При цьому відповід¬ний термін відносять не тільки до фізичних, а й до юридичних осіб.

У ряді країн термін «національність» вживаний у законодав¬стві і виступає по суті альтернативою застосовуваному в інших країнах терміну «громадянство». Наприклад у Франції грома¬дянство позначається терміном «nationalité», а у Італії — термі¬ном «cittadinanza». Обидва ці терміни мають однаковий сенс, але відмінні за походженням.

Термін «національність» походить з феодальних часів, ко¬ли існувала особиста залежність індивіда від влади (держави). У свою чергу, термін «громадянство» укорінений у понятті гро¬мади, що існували на початкових етапах історії Стародавнього Риму. Членів цієї громади, або громадян (лат. cives), певний час у юридичному сенсі протиставляли іноземцям: відносини між ними регулювалися різними нормами права. Звідси сучасний термін «цивільне право» (рос. — «гражданское право» ).

Іноді терміни «національність» і «громадянство» вживають¬ся у законодавстві однієї країни, але як різні. В деяких англомов¬них країнах поняття національності означає, що між індивідом і державою існує постійний правовий зв'язок, але відповідний індивід не є громадянином. Такий індивід підвладний державі, з якою знаходиться у згаданому зв'язку, і має право на захист з її боку. Проте, порівняно зі статусом громадянина, обсяг його прав і обов'язків є вужчим.

У ряді іспаномовних країн Латинської Америки терміни «на¬ціональність» (nacionalidad) і «громадянство» (ciudadania) роз¬різняють за іншими критеріями. Якщо національність і є грома¬дянством, то терміном «громадянство» позначений статус не¬повнолітніх індивідів, які за правом набувають національність (власне громадянство) після досягнення повноліття. Тим самим реальних громадян практично за віковим критерієм поділяють на дві категорії.

Детальне регулювання відносин у розглядуваній сфері здійс¬нюється на основі спеціального закону про громадянство. У Бель¬гії, Люксембурзі, Франції та в деяких інших країнах окремі пи¬тання громадянства регламентуються згідно з положеннями ци¬вільного кодексу. Цим засвідчується значущість громадянства при визначенні, наприклад, обсягу майнових прав.

Закон передбачає різні способи набуття громадянства. Природним і тому головним способом є набуття громадянства за народженням, або філіація. За загальним правилом, грома¬дянство за народженням набувається з моменту народження. Винятком можна вважати лише згадувані іспаномовні країни Латинської Америки, де розрізняють поняття національності і громадянства.

Набуття громадянства за народженням відбувається на осно¬ві різних принципів, визначених як «право крові» і «право ґрун¬ту», або як .відповідно персональний і територіальний принципи.

Сенс принципу «право крові» (лат. jus sanguinis) полягає в тому, що особа, батьки якої на момент її народження були гро¬мадянами конкретної держави, набуває громадянства цієї дер¬жави незалежно від того, на території якої держави вона наро¬дилася. За принципом «право ґрунту» (jus soli) особа від момен¬ту народження набуває громадянство тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства її батьків.

Історично першим був визнаний принцип «право крові»: він слугував відповідним цілям ще у Стародавньому Римі. За часів феодалізму народження в межах земельних володінь су¬верена призводило до встановлення правового зв'язку піддан¬ства, у зв'язку з чим надалі виникло «право ґрунту». У свою чергу, «право крові» знову набуло визнання у період Великої Французької революції, коли, зокрема, такий принцип був за¬кріплений у цивільному кодексі (Кодексі Наполеона).

У більшості сучасних країн прийнято так званий змішаний принцип, який передбачає поєднання «права крові» і «права ґрунту». При цьому в основу такого поєднання зазвичай покла¬дене «право крові», а випадки набуття громадянства за «правом ґрунту» виглядають як супутні. У відповідних країнах за «пра¬вом ґрунту» визначається громадянство знайденої на території держави новонародженої дитини, батьки якої невідомі; батьки якої є особами без громадянства; громадянство особи, що наро¬дилася на території держави, батьки якої є іноземцями, а сама ця особа не набула громадянства за народженням одного з бать¬ків; та в деяких інших, по суті неординарних, випадках.

У Великобританії, СІЛА, Франції та в деяких інших країнах основою згадуваного поєднання виступає «право ґрунту».

Як зазначалося, визначальним при набутті громадянства за «правом крові» є громадянство батьків. За умов, коли батьки є громадянами різних держав, довгий час вирішальне значення ма¬ло громадянство батька. Сьогодні у переважній більшості країн визнана однакова значущість громадянства кожного з батьків для встановлення громадянства їх новонародженої дитини. Різ¬не громадянство батьків може виступати передумовою набуття дитиною статусу особи з подвійним громадянством.

Проте одним із головних чинників біпатризму виступає від¬мінність у підходах до встановлення громадянства за народжен¬ням. Наприклад, за змістом XIV поправки до Конституції США (1868 р.) філіація відбувається за «правом ґрунту». Водночас закон уможливлює набуття громадянства за «правом крові»: гро¬мадянином СІЛА вважається особа, що народилася за кордо¬ном, батьки якої набули громадянство СІЛА за «правом ґрун¬ту». Тим самим філіація обмежена тільки одним поколінням, і діти відповідної особи, також народжені за кордоном, вже не на¬бувають громадянства СІЛА за народженням.

У наведений спосіб намагаються запобігти певним випад¬кам подвійного громадянства, але не можуть виключити інші. Так, громадянин СІЛА, який набув такого статусу за «правом крові» у зв'язку з його народженням на території іншої дер¬жави, де для таких випадків встановлене «право ґрунту», може бути визнаний громадянином цієї держави і стати біпатридом. Більше того, особа, яка народилася на території СІЛА від бать¬ків—громадян іноземної держави, де встановлене «право крові», може також мати подвійне громадянство.

Існують й інші чинники подвійного громадянства, до яких передусім віднесені особливості порядку зміни громадянства. У Великобританії, Греції, Португалії, Туреччині й Франції звер¬нення особи про прийняття до іноземного громадянства не тягне автоматичного припинення попереднього громадянства. І хоча в разі прийняття до громадянства іншої держави особа протягом встановленого строку (звичайно до двох років) повинна припи¬нити попереднє громадянство, вона на певний час фактично мо¬же стати біпатридом.

Якщо за прямий наслідок відповідного звернення виступа¬тиме припинення попереднього громадянства, або звернення необхідно супроводити документами про припинення поперед¬нього громадянства за власною ініціативою, то в разі відмо¬ви у прийнятті до громадянства іншої держави особа стає апа¬тридом.

Довгий час чинниками виникнення випадків подвійного гро¬мадянства і безгромадянства були відмінності у підходах до ви¬значення громадянства одруженої жінки. В одних країнах жінка автоматично змінювала громадянство внаслідок укладення шлю¬бу, в інших укладення шлюбу лише спрощувало порядок прий¬няття до громадянства. В наші дні у більшості країн кожний з подружжя має однакові права щодо зміни громадянства у зв'яз¬ку з укладенням шлюбу.

У національному і міжнародному праві передбачені різні способи і засоби запобігання виникненню випадків подвійного громадянства і безгромадянства. Для виключення подвійного громадянства нерідко застосовується оптація, тобто вибір гро¬мадянства.

Загальноприйнятим способом вважається набуття громадян¬ства внаслідок прийняття до громадянства, або натуралізація. Термін «натуралізація» слугує також для позначення процеду¬ри, здійснюваної у зв'язку з відповідним волевиявленням по-шукувача громадянства. Позитивним результатом здійснення цієї процедури виступає прийняття до громадянства.

Акт про прийняття до громадянства у більшості країн видає глава держави, керуючись висновками, попередньо сформульо¬ваними уповноваженим державним органом (органами). В ряді країн такий акт приймає парламент.

Натуралізація є дозвільною за характером процедурою, і пра¬ва на так зване натуралізоване громадянство за відповідною осо¬бою не визнається. Пошукувач має лише право звернутися до уповноваженого органу стосовно прийняття до громадянства. Неповнолітні, як правило, автоматично змінюють своє грома¬дянство у зв'язку з натуралізацією батьків. У більшості країн неповнолітнім, вік яких становить більше чотирнадцяти, п'ят¬надцяти або шістнадцяти років, належить самостійно здійсню¬вати волевиявлення стосовно такої зміни громадянства.

Прийняття до громадянства пов'язане з дотриманням низки умов. Головною можна вважати так зване укорінення: пошуку¬вач громадянства повинен, як правило, до звернення щодо на¬туралізації, протягом визначеного періоду і на законних підста¬вах проживати на території відповідної держави. Визначення такого періоду має на меті створити можливості для інтеграції іноземця або особи без громадянства у нове суспільне середо¬вище і належним чином проявити себе.

Звичайним є п'ятирічний період, або строк, укорінення, хо¬ча в деяких країнах він сягає десяти (Австрія, Греція, Португа¬лія і ФРН) або навіть дванадцяти років (Швейцарія). З іншого боку, у багатьох країнах Латинської Америки такий період ста¬новить два роки. У більшості випадків застерігається безперерв¬ність періоду укорінення, проте іноді припускається так звана акумуляція. Так, у Греції десятирічний період укорінення може бути нарахований в межах будь-якого відповідного проміжку ча¬су протяжністю у дванадцять років.

Універсальними видаються такі умови прийняття до грома¬дянства, як дотримання конституції і законів та володіння дер¬жавною мовою. За загальним правилом, до відповідних умов також віднесено наявність джерел існування з необхідністю до¬кументального підтвердження їх походження. Однак, як зазна¬чалося, виконання цих та інших умов не гарантує ухвалення уповноваженим органом позитивного рішення.

Зазвичай припускається прийняття до громадянства за спро¬щеною процедурою, що, насамперед, означає скорочення періо¬ду або навіть відмову від умови укорінення. В ряді країн цей пе¬ріод зменшений для пошукувачів громадянства, які належать до відповідної титульної нації (етносу). Наприклад, в Угорщині пе¬ріод укорінення для етнічних угорців становить один рік замість восьми для негромадян іншого походження. У Болгарії, Вірменії, Киргизстані особливий порядок прийняття до громадянства осіб, що належать до титульного етносу, передбачено в конституції.

У Португалії преференції при прийнятті до громадянства встановлено для громадян інших держав, де офіційною мовою визнана португальська: період укорінення для них зменшений на два роки. В Данії, Норвегії, Фінляндії та Швеції на два роки скорочено період укорінення для осіб, що мають громадянство будь-якої з цих держав. У деяких країнах скорочено період уко¬рінення для біженців і апатридів.

Поширена практика, за якою відповідний період зменшений або взагалі не передбачений для негромадян, які мають «значні заслуги» або «становлять інтерес для суспільства».

Нерідко скорочення періоду укорінення пов'язане з укладан¬ням шлюбу. Зокрема, у багатьох з тих країн, де на загальних під¬ставах цей період визначений у п'ять років, для будь-кого з по¬дружжя, хто є іноземцем або особою без громадянства і має на¬мір натуралізуватися, він становить три або два роки. В Данії для таких випадків строк укорінення скорочено з семи до чоти¬рьох, у Португалії — з десяти до п'яти років.

Іноді для пошукувачів громадянства, що перебувають у шлю¬бі з громадянином (громадянкою) відповідної держави, період перебування у шлюбі змінює (скорочує) або навіть замінює пе¬ріод укорінення. В Італії кожен з подружжя може звертатися що¬до натуралізації після шести місяців (замість п'яти років на за¬гальних підставах) постійного проживання або через три роки після укладення шлюбу з громадянином цієї держави. У Швей¬царії шість років перебування у шлюбі є умовою прийняття до громадянства, яка замінює укорінення.

До способів набуття громадянства відносять поновлення у громадянстві, або реінтеграцію. Поновлення відбувається в разі припинення попередньо набутого громадянства. На відміну від натуралізації, процедура якої завершується виданням акта гла¬ви держави (парламенту), поновлення у громадянстві передба¬чає лише формальну реєстрацію.

Іноді поновлення у громадянстві трактується як прийнят¬тя до громадянства за спрощеною процедурою. У скандинав¬ських країнах у випадках реінтеграції період укорінення скоро¬чений з семи або п'яти до двох років, у Росії — з п'яти до трьох років.

Існують й інші способи набуття громадянства, зокрема за територіальним походженням, внаслідок усиновлення і внаслідок встановлення опіки чи піклування. Однак основними способами об'єктивно виступають філіація і натуралізація.

Особливістю інституту громадянства у пострадянських краї¬нах (крім Естонії та Латвії) є так званий нульовий варіант. Це означає, що за усіма громадянами колишнього СРСР, які на мо¬мент проголошення незалежності конкретної союзної республі¬ки постійно проживали на її території, визнавалась належність до громадянства відповідної новоутвореної держави.

Водночас була передбачена можливість самовизначення що¬до належності до громадянства для тих, хто народився або у ми¬нулому постійно проживав на території республіки, та для їх ді¬тей та онуків, якщо на час прийняття «нульового варіанту» вони постійно проживали за межами цієї республіки і не перебували у громадянстві інших держав. Для такого самовизначення були встановлені строки, які зазвичай продовжували.

За загальним правилом, громадяни є рівними перед зако¬ном, незалежно від способу набуття громадянства. Але лише за громадянством за народженням визнається природно-правовий характер. У ряді країн натуралізовані громадяни не можуть ба¬лотуватися на парламентських і президентських виборах.

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, яке може відбуватися вна-

13-8-364

слідок виходу з громадянства, втрати громадянства або позбав¬лення громадянства.

Вихід з громадянства здійснюється за волевиявленням від¬повідної особи і, як правило, пов'язаний з перспективою набут¬тя іноземного громадянства. В національному і міжнародному праві визнається свобода виходу з громадянства. Разом з тим, можливості виходу можуть бути обмежені з метою попереджен¬ня випадків апатризму. Тому вихід із громадянства нерідко пе¬редбачає одержання офіційного документа про те, що особа на¬буде іноземне громадянство в разі такого виходу.

У більшості країн можливості виходу з громадянства обме¬жуються або навіть заперечуються за деяких інших обставин. Наприклад, обмежується вихід з громадянства осіб, визнаних носіями державної таємниці. Вихід не припускається, якщо осо¬ба, котра заявляє про такий намір, є обвинуваченим у кримі¬нальній справі або стосовно цієї особи винесений обвинуваль¬ний вирок, що підлягає виконанню. Іноді відповідні обмеження стосуються окремих категорій державних посадових осіб (на¬приклад суддів).

Втрата громадянства відбувається поза формальним воле¬виявленням відповідної особи, але особа зазвичай усвідомлює, що її певні діяння призведуть саме до таких наслідків. Найчас¬тіше втрата має місце за умов, коли особа добровільно набуває громадянство іншої держави без процедури виходу. Втрата гро¬мадянства зумовлена також вступом без належної згоди на дер¬жавну (включаючи військову) службу в іншій країні. Іноді пе¬редбачено, що громадянство втрачається, якщо особа, що дов¬гий час знаходиться за межами держави, без поважних причин протягом визначеного строку (як правило, кілька років) не ста¬ла на консульський облік.

На відміну від втрати, позбавлення громадянства завжди є небажаним для відповідної особи і виступає як санкція за вчи¬нене нею правопорушення. Звичайною практикою можна вва¬жати позбавлення так званого натуралізованого громадянства, якщо особа набула його внаслідок надання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Винятковий характер має позбавлення громадянства, набу¬того за народженням. У Франції особа може бути позбавлена гро¬мадянства актом президента, незалежно від способу його набуття, у випадку засудження за злочин проти «безпеки держави» та в де¬їм їх інших випадках. Можливість такого позбавлення громадян-. т;і обґрунтовується його зв'язком з державним суверенітетом.

І Гоняття громадянина розмежовує статуси не тільки людини і громадянина, а й громадянина та іноземця. Іноземцем щодо конкретної держави визнається особа, що є громадянином ін¬шої держави (іноземний громадянин). Нерідко іноземцями ви¬шиють або прирівнюють до них осіб без громадянства.

У більшості випадків за змістом відповідного конституцій¬ного регулювання позначається правовий режим іноземців і вста-іІНІЦІЮЄТЬСЯ інститут притулку.

Зазвичай в основному законі позначають національний ре¬жим, за змістом якого іноземці, які знаходяться на території від¬повідної держави на законних підставах, користуються тими са¬мими правами, а також несуть такі самі обов'язки, що і громадяни цієї держави, за встановленими винятками. Тим самим націо¬нальний режим не передбачає наявності у громадян та інозем¬ців однакових прав. Іноземці обмежені у праві обіймати певні посади і займатися деякими видами діяльності. Вони не мають нрава балотуватися на виборах, у більшості випадків не наділе¬ні правом голосу на виборах та референдумі, а також обмежені в деяких інших політичних правах. На іноземців не поширюєть¬ся військовий обов'язок.

Режим найбільшого сприяння передбачає визнання за інозем¬цями усіх тих прав, якими наділені громадяни будь-якої «тре¬тьої» держави.

Більш детально в основних законах встановлено притулок. За змістом відповідного інституту іноземець або особа без гро¬мадянства набуває можливості легально і безстроково знаходи¬тися на території держави, яка гарантує їх безпеку і забезпече-иість основними правами, з метою уникнути переслідування у «своїй» або в іншій державі за політичні чи релігійні переко-11;і пня, зайняття науковою діяльністю або з інших подібних під¬став. Такий притулок має назву територіального притулку.

Існує також дипломатичний притулок, сенс якого в тому, що притулок з усіма відповідними наслідками надається в дипло¬матичному або консульському представництві. Сьогодні ця фор-її притулку визнана в національному праві й міжнародно-до-говорній практиці низки держав Латинської Америки.

Поняття притулку відоме ще з часів рабовласницької дер» ■і .пш ()дпак генеза сучасного трактування притулку пов'язана

з революціями XVII—XVIII ст. в Європі та Америці. Згідно зі ст. 120 Конституції Франції 1793 р. «французький народ надає притулок іноземцям, вигнаним за межі їхньої батьківщини за відданість свободі, і відмовляє у притулку тиранам». Тим самим, порівняно з попередніми історичними часами, коли притулок надавався тривіальним злочинцям, за ним почали визнавати ви¬ключно політичний характер.

Інститут притулку також пов'язаний з державним суверені¬тетом. Підстави і умови надання притулку визначаються насам¬перед у національному праві, але за наявності відповідних під¬став держава може не задовольнити клопотання пошукувача при¬тулку. Тому право притулку — це право іноземця або особи без громадянства звернутися до держави за наданням притулку і можливість у разі надання притулку користуватися ним. З ін¬шого боку, це право держави на власний розсуд надавати або не надавати притулок. Надавши притулок, держава зобов'язана га¬рантувати відповідній особі безпеку (тобто не видавати і не ви¬силати її до країни, де вона може бути переслідувана) і основні права, визнані за національним і міжнародним правом.

У сучасному міжнародному праві встановлено застережен¬ня щодо надання притулку. Притулок не може надаватися осо¬бам, які вчинили злочини проти миру, воєнні злочини, а також злочини проти людяності. Він не надається також особам, яких стосуються договори про видачу (екстрадицію) обвинувачених і засуджених, або видача яких передбачена багатосторонніми до¬говорами про боротьбу з окремими видами злочинів.

Право притулку майже завжди фіксується в тих розділах основних законів, де закріплені права і свободи людини і грома¬дянина. Нерідко конституційна регламентація притулку обме¬жується вказівкою про те, що підстави його надання визнача¬ються законом або встановленням відповідного повноваження глави держави. В інших випадках в основному законі визнача¬ються підстави надання притулку.

Іноді надання притулку пов'язується з виконанням вимог, передбачених міжнародним правом. Так, згідно з конституція¬ми Азербайджану, Грузії і Росії притулок надається відповід¬но до загальновизнаних норм міжнародного права, а в Молдові, Польщі і Румунії підстави надання і позбавлення притулку по¬в'язані зі змістом міжнародних договорів, сторонами яких є ці держави. У Хорватії надання притулку не припускається, якщо його иошукувач переслідується за діяльність, що суперечить ©сновним принципам міжнародного права.

У ряді країн підставами надання притулку конституційно визначені правозахисна діяльність осіб, що переслідуються, або порушення їх прав і свобод (Болгарія, Італія, Словаччина, Сло¬венія, Чехія).

Нерідко право притулку фіксується в тих самих статтях ос¬новного закону, де йдеться про видачу обвинувачених і засудже¬них. Іноді прямо застерігається невидача осіб, яким надано при¬тулок. Однак притулок не можна ототожнювати з невидачею, котра може бути одним з юридичних наслідків надання притул¬ку. До того, ж між притулком і видачею існують принципові від¬мінності. Зокрема, видача може стосуватися не тільки іноземців і осіб без громадянства, а й громадян. І хоча за загальним прави¬лом громадяни не видаються іншій державі, така видача може припускатися на підставі міжнародних договорів.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.