§ 2. Історичні характеристики конституції та її регулятивна роль

З'ясуванню феномена конституції як основного за¬кону держави сприяють також інші класифікації. Одна з них по¬в'язана з історією світового конституціоналізму, в якій можна виділити три періоди. Перший охоплює кінець XVIII—початок XX ст., а прийняті у цей період конституції видаються старими. Іноді їх характеризують як конституції першої «хвилі». Наступ¬ний період припадає на роки між світовими війнами, і відповідні конституції є новими, або конституціями другої «хвилі».

Останній період почався після Другої світової війни і три¬ває донині. Основні закони, прийняті протягом третього періо¬ду, вважаються новітніми і серед них треба розрізняти консти¬туції третьої і четвертої «хвиль».

З наведеною класифікацією не узгоджуються так звані соціа¬лістичні конституції, зокрема радянські. Сьогодні більшість та¬ких актів мас характер історико-правових джерел, хоча сам від¬повідний тип зберігся завдяки державам, що офіційно визначені саме як соціалістичні.

Зміст старих конституцій було зорієнтовано, насамперед, на визначення організації державного механізму та його ключових ланок. Переважна більшість із них навіть формально не діє, хо¬ча чинними зі змінами залишаються конституції СІЛА (1787 p.), Норвегії (1814 p.), Люксембургу (1868 p.), Австралії (1900 р.) та деякі інші.

У відповідний період практика світового конституціоналіз¬му формувалася значною мірою під впливом британського і аме¬риканського досвіду. Саме британський досвід зумовив виник¬нення парламентських форм правління, розвиток багатьох ін¬статутів, пов'язаних з функціонуванням парламенту. У XIX ст. для новоутворених держав Південної Америки домінантою дер¬жавно-правового розвитку було сприйняття головних рис пре¬зидентської республіки, утвореної за Конституцією СІЛА.

Крім збереження попередньо здобутих політико-правових цінностей, основні закони, що були прийняті у період між сві¬товими війнами, забезпечили суттєві новації. Вони включали порівняно більш змістовні положення щодо правового статусу фізичної особи, встановлювали відносно демократичне вибор¬че право, відображали зростання ролі держави у соціальній та економічній сферах. Поява цих новацій була зумовлена потре¬бами розвитку суспільства, яке вступило фактично у новий етап.

Деякі з нових конституцій, з огляду на демократичність їх змісту, вважаються за своєрідні віхи в історії світового консти¬туціоналізму (наприклад, Конституція Німеччини 1919 р., або так звана Веймарська конституція, Конституція Чехословаччи-ни 1920 р.).

Більшість із відповідних основних законів на сьогодні не ді¬ють. Проте деякі з них із змінами залишаються чинними. Це, насамперед, конституції Мексики (1917 р.), Латвії (1922 р.) та Ірландії (1937 р.).

У перші роки після Другої світової війни були прийняті кон¬ституції Франції (1946 р.), Італії (1947 р.) і ФРН (1949 р.). Вка¬зані основні закони відобразили намагання не тільки запобігти виникненню умов та причин, які призвели до світової війни, і максимально знешкодити її наслідки, а й забезпечити визнання особистісної і соціальної цінності людини та відповідно зорієн¬тувати діяльність держави. Відповідні акценти також притаман¬ні конституціям Португалії (1976 р.) та Іспанії (1978 р.), прий¬нятим у процесі становлення демократичної державності після краху авторитарних режимів.

Усі ці та деякі інші основні закони визнаються конституція¬ми третьої «хвилі».

За змістом новітніх конституцій можна окреслити їх загаль¬ні ознаки, частина з яких певною мірою характеризувала і зміст основних законів, прийнятих у попередній період історії світо¬вого конституціоналізму.

По-перше, в новітніх конституціях відображено порівняно більшу роль держави в економічній сфері, закріплено економіч¬ну державну функцію, що вже сформувалась.

По-друге, за змістом відповідних основних законів за люди¬ною визнано пріоритет в її взаємовідносинах з державою. Но¬вітні конституції, як правило, містять змістовні положення про права і свободи і фіксують низку соціально-економічних прав. Водночас ними встановлено достатньо широкі гарантії реалі¬зації прав і свобод та запроваджено нові механізми їх захисту (омбудсман, конституційна скарга тощо).

По-третє, з новітніх основних законах більшою мірою пред¬ставлені положеі 11 ія соціальної спрямованості, хоча їх сенс і при¬значення є різними.

По-четверте, предметом конституційного регулювання поста¬ли відносини, що виникають у рамках політичної системи су¬спільства поза суто державною організацією. Це передусім сто¬сується діяльності політичних партій в їх взаємозв'язках з дер¬жавним механізмом.

Нарешті, по-п'яте, ознакою новітніх конституцій є наявність у їх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держа¬ви та про співвідношення національного і міжнародного права.

Притаманні новітнім конституціям ознаки тією чи іншою мірою характеризують і основні закони, прийняті у постсоціа-лістичних і пострадянських країнах у 90-ті роки минулого сто¬ліття. Саме їх іноді виділяють як конституції четвертої «хвилі», адже вони були введені і діють за інших суспільно-політичних умов, ніж конституції третьої «хвилі».

В основних законах четвертої «хвилі» нерідко ще більшою мірою акцентовано на значущості для суспільства і держави прав людини та їх гарантій. Практично усі вони визначають державу як правову і соціальну, констатують політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, фіксують окремі положення при¬родно-правового змісту.

Стосовно побудови державного механізму для авторів основ¬них законів, прийнятих у постсоціалістинних і пострадянських країнах, у більшості випадків за взірець послугувала Конститу¬ція Франції 1958 р., якою започатковано практику змішаної рес¬публіканської форми державного правління.

З історією світового конституціоналізму пов'язана і класи¬фікація конституцій на інструментальні та соціальні.

Інструментальними конституціями визначають ті, чий зміст зорієнтований, насамперед, на встановлення статусу ключових ланок державного механізму. Положення щодо статусу фізич¬ної особи відіграють у цих конституціях фактично другоряд¬ну роль, а питання суспільного буття знаходяться взагалі поза межами здійснюваного ними регулювання. Поняття інструмен¬тальних конституцій є близьким до поняття старих конститу¬цій (першої «хвилі» ), але вони не збігаються.

На відміну від інструментальних конституцій, змісту нових основних законів була притаманна певна соціалізація у зв'язку з тим, що їх деякі положення адресувалися суспільству. Прик¬метно, що в нових конституціях уперше були зафіксовані окре¬мі соціально-економічні права. Однак найбільшою мірою поло¬ження власне суспільного спрямування представлені в новітніх основних законах, хоча, як зазначалось, сенс, зміст і призначен¬ня цих положень є різними.

В одних випадках у конституції проголошені соціальні та еко¬номічні орієнтири (завдання) держави або навіть задекларова¬на необхідність проведення реформ у відповідних сферах, вста¬новлено механізми взаємодії державних інститутів з «недержав¬ними» складовими політичної системи суспільства. Саме такі основні закони визначаються як соціальні. В інших випадках все обмежується атрибутивним вживанням певних термінів і на¬данням їх текстам соціального звучання.

Прикладами соціальних конституцій є основні закони Іта¬лії, Португалії, Іспанії і більшість із тих, що прийняті у постсо-ціалістичних і пострадянських країнах. Соціальний характер ма¬ють основні закони багатьох держав Латинської Америки, що офіційно іменуються політичними конституціями (Гватемала, Еквадор, Коста-Рика, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор та Чилі). Попри традиційність цієї назви для відповідних країн, вона засвідчує саме соціальний характер конституцій.

Включення до новітніх конституцій положень суспільного спрямування спричинене збільшенням потреб у державно-пра¬вовій регламентації державного ж впливу на процеси, які відбу¬ваються в економічній організації і політичній системі суспіль¬ства.

Соціалізацію новітніх конституцій необхідно відрізняти від «соціологізації» радянських конституцій, які вважалися основ¬ними законами суспільства. Тексти цих конституцій наповню¬валися неюридичними абстракціями, насичувалися терміно¬логією, яку сьогодні пов'язують насамперед з політологічною наукою.

Визнання радянських конституцій основними законами су¬спільства та їх «соціологізація» не були випадковими. За роки існування радянської організації владарювання спостерігався значний потяг до міфологізації суспільного буття. За таких умов конституція, у першу чергу, розглядалась як один з інструмен¬тів ідеологічного впливу у внутрішньо- і зовнішньополітичному середовищах. Більше того, за нею визнавали ідеологічну функ¬цію, яку зазвичай ставили на рівень або навіть вище власне юри¬дичної функції.

Відомо, що будь-яка конституція відіграє вагому соціорегу-лятивну роль, і саме в такому сенсі вона може сприйматися як основний закон суспільства. Проте навіть найбільш соціалізова¬ні конституції є передусім основними законами держави. Ті їх приписи, котрі зовні адресовані суспільству, сформульовані у загальній формі, виглядають фрагментарними і, врешті-решт, відображають взаємодію суспільства та держави.

Визначення конституції основним законом держави не озна¬чає підміну соціуму державою, одержавлення суспільного бут¬тя. Таке визначення засвідчує природу громадянського суспіль¬ства як такого, де саме суспільство і кожний індивід убезпече¬ні від усебічного втручання держави, а остання є складовою політичної системи суспільства і не поглинає усі його сутнісні вияви.

Конституція як основний закон держави не утворює саму державу, а лише відповідно до різного за формою волевиявлен¬ня носія установчої влади встановлює засади її загальної орга¬нізації. У зв'язку з цим вона відіграє креативну роль стосовно державного механізму, насамперед його найважливіших ланок — вищих органів держави.

Конституція регулює найбільш суттєві відносини з тих, що визначаються як державно-політичні відносини владарювання. Політичний характер цих відносин зумовлений тим, що саме вищі органи держави уповноважені вчиняти реальні політичні дії. Політичним «завданням» конституції є утвердження суве¬ренітету держави, закріплення встановлення або зміни держав¬ного ладу, констатація міри наступництва у розвитку держави.

Політичний характер відносин, які є предметом конститу¬ційного регулювання, зумовлений і тим, що в основних законах майже завжди визначають засади судоустрою і судочинства, а та¬кож нерідко — засади організації місцевого управління (місце-

4 - 8-364

вого самоврядування). Відносини владарювання, котрі виника¬ють у відповідних сферах, здебільшого мають процесуальний і управлінський характер. Але ті з них, які пов'язані з формуван¬ням згадуваних засад, об'єктивно набувають політичної значу¬щості. Подібно іншим «засадовим» відносинам державного вла¬дарювання, вони засвідчують своєрідну архітектоніку держави.

З політикою співвіднесені і відносини, що виникають у зв'яз¬ку з встановленням основ територіальної організації держави.

Конституція як основний закон держави встановлює також засади у сфері взаємовідносин між державою і фізичною особою. Політичний характер відносин державного владарювання, що виникають у зв'язку із закріпленням конституційних прав і сво¬бод, зумовлений природою останніх як основних прав і свобод.

За історично сформульованим визначенням, яке ґрунтується на ідеях природного права, конституцією вважається певна си¬стема обмежень державної влади у вигляді відповідно встанов¬лених прав і свобод, а також юридичних гарантій їх реалізації.