Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2008 ШАПОВАЛ КОНСТИТУЦ_ЙНЕ ПРАВО ЗАРУБ_ЖНИХ КРА...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
1.8 Mб
Скачать

§ 2. Вибори

Основними формами безпосередньої демократії є ре¬ферендум і вибори, адже вони, по-перше, передбачені в усіх (ви¬бори) або у переважній більшості країн (референдум) і, по-дру¬ге, уможливлюють волевиявлення виборчого корпусу або його визначеної частини, що означає їх адекватність ідеї народного суверенітету.

Вибори і референдум подібні за порядком організації і про¬ведення, в основу якого покладено реалізацію індивідами (гро¬мадянами) права голосу.

Разом з тим, між цими формами безпосередньої демократії існують відмінності. Сучасні вибори були запроваджені у суспіль¬ній практиці раніше реального референдуму, і саме з ними «ге¬нетично» пов'язаний принцип загальності і рівності виборчого права. Вибори зазвичай проводять циклічно і у зв'язку із закін¬ченням строку повноважень відповідного органу чи посадової особи, а проведення референдуму, як правило, пов'язане лише з процесуальними (процедурними) строками.

Принципово відмінним є призначення виборів і референ¬думу. Вибори слугують формуванню представницьких органів влади і заміщенню виборних посад у державному механізмі. Представницькі органи і виборні посадові особи, як й інші скла¬дові державного механізму, уповноважені ухвалювати владні рішення. Референдум призначений для безпосереднього ухва¬лення рішень, які не потребують затвердження державними ор¬ганами, включно представницькими. Навпаки, на референдумі нерідко затверджуються рішення, попередньо схвалені такими органами.

Формою безпосередньої демократії є прямі вибори, тобто так звані політичні вибори. Термін «політичні вибори» і похід¬ні від нього вживали ще у XIX ст. для позначення відповідних процедур, передусім пов'язаних з формуванням парламенту і заміщенням посади президента. Його використання дозволяє відокремити такі процедури від виборчих процедур, що засто¬совуються в «недержавних» сферах суспільного життя (вибори у структурі об'єднань громадян, юридичних осіб—суб'єктів під¬приємницької діяльності тощо) або у структурі окремих держав¬них інститутів (наприклад вибори голови парламенту).

Поняття політичних виборів охоплює також непрямі вибо¬ри. Історично непрямі вибори передували прямим. В Європі ви¬няток становила лише Великобританія (Англія), де прямі вибо¬ри проводилися і за умов станового представництва.

З поширенням ідеї загального і рівного виборчого права не¬прямі вибори почали поступово втрачати значення способу за¬безпечення виборного представництва. У Франції «пряма пода¬ча голосів» була встановлена в Конституції 1848 р. і надалі ві¬дігравала роль своєрідної константи щодо організації виборів до нижньої палати парламенту. На початку XX ст. непрямими за характером були вибори до нижньої палати тільки в Австрії, Пруссії, Румунії і Швеції. Але такий характер зберігали вибори до верхньої палати парламенту в тих країнах, де вона була пов¬ністю або частково виборною.

Непрямі виборі зберігаються у сучасній державній практи¬ці, причому розрізняють два їх різновиди. За процедурою одно¬го з різновидів непрямих виборів виборці обирають виборни-ків, спеціально призначених обирати представників (представ¬ника). Сьогодні цей різновид застосовується рідко: за приклад можуть слугувати вибори президента США. Як свідчить досвід таких виборів, голосуючи за конкретних виборників, виборці за-звичай свідомі щодо остаточного вибору останніх. У свою чер¬гу, голосування виборників практично завжди зумовлене пози-ю виборців, які їх обрали.

1 лльш поширеною є практика виборів представників члена-мі парламенту або (та) членами місцевих представницьких ор-ГЕНІв влади. Зазначений різновид непрямих виборів визнача¬ється як багатоступеневі вибори. Як правило, такі вибори пе¬редбачають два ступеня (два голосування), зрідка — три. Одна зі «схем» виборів сенаторів у Франції виглядає так: виборці на рівні адміністративно-територіальної одиниці — комуни — оби¬рають членів місцевого представницького органу влади (пер¬ший ступінь), який обирає делегатів (другий ступінь), котрі бе¬руть участь у виборах сенаторів (третій ступінь).

Відмінності між прямими і непрямими виборами об'єктив¬но тягнуть відмінності у відповідному політичному представ¬ництві. Політичне представництво народу як виборне представ¬ництво набуває завершеності, якщо воно є наслідком прямих виборів. Представницька природа двопалатного парламенту в багатьох випадках «забезпечується» його нижньою палатою, формування якої шляхом прямих виборів сьогодні практично не знає винятків.

Поняття політичних виборів конкретизується деякими ін¬шими поняттями, наприклад загальних і проміжних виборів. За¬гальні вибори уможливлюють участь у відповідному голосуван¬ні всього виборчого корпусу, проміжні — лише його певної час¬тини. Загальними виборами звичайно є прямі вибори, хоча ха¬рактер загальних можуть мати також непрямі вибори (вибори президента США).

Загальні вибори виступають як загальнонаціональні і місце¬ві (муніципальні, комунальні): на перших формується склад за¬гальнонаціонального представницького органу влади (парламент, установчі збори) або заміщується посада президента, на других обираються члени усіх місцевих представницьких органів вла¬ди і усі виборні посадові особи, що уповноважені діяти на так званому місцевому рівні.

Розрізняють поняття проміжних і додаткових виборів. Про¬міжні вибори проводяться у встановлений час у зв'язку з перед¬баченим конституцією або законом обранням частини (частко¬вим оновленням) складу представницького органу влади. До¬даткові вибори слугують заповненню окремих вакансій у складі такого органу, які виникли з різних причин.

Існують також чергові й позачергові, або дострокові, вибо¬ри. Чергові вибори проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень представницького органу влади, частини його чле¬нів або виборної посадової особи. Позачергові вибори зумовле¬ні достроковим припиненням повноважень відповідного органу чи посадової особи (наприклад розпуск парламенту). Позачер¬говими завжди є додаткові вибори.

Нерідко вживається термін «повторні вибори», яким визна¬ється голосування виборців, що відбувається в разі, коли черго¬ві або позачергові вибори окремих членів представницького ор¬гану влади чи виборної посадової особи визнані, зокрема, недійс¬ними. Проте більш точним є термін «повторне голосування», який відображає сутність відповідних виборчих процедур.

Смисловим стрижнем теорії і практики виборів, які забез¬печують політичне представництво народу, є поняття виборчого права. Це поняття має два основних значення. По-перше, вибор¬чим правом є сукупність правових норм, що регулюють поря¬док організації і проведення передусім прямих виборів. По-друге, виборче право — це суб'єктивне право індивіда (громадянина), котрий має статус виборця або кандидата у члени представ¬ницького органу влади чи на виборну посаду, на участь у відпо¬відних виборах.

Відмінності у статусах виборця і кандидата зумовлюють від¬мінності між правом голосу на виборах, котре визначається як активне виборче право, і правом балотуватися на виборах, або пасивним виборчим правом. Обидва види виборчого права як су¬б'єктивного права пов'язують з прямими виборами, хоча про па¬сивне виборче право іноді йдеться у зв'язку з непрямими вибо¬рами. Виборче право як право суб'єктивне розглядатиметься у наступному розділі цієї роботи.

Політичні вибори мають характер процесу, однією зі стадій якого є висування кандидатів. У деяких країнах висування кан¬дидатів віднесене виключно до сфери діяльності політичних пар¬тій. У більшості випадків воно здійснюється не тільки партія¬ми, а й самими виборцями. Відомий і порядок самовисування кандидатів.

Закон нерідко передбачає виборчу заставу — визначену гро¬шову суму, яку кандидат вносить з метою його реєстрації. Після закінчення виборів ця сума повертається йому лише за умов пе¬вної підтримки з боку виборців, встановленої за результатами голосування. Альтернативою або додатком до застави може бу¬ти виборча петиція: для реєстрації кандидата необхідно зібрати на його підтримку визначену кількість підписів виборців.

Значними особливостями характеризується порядок вису¬вання кандидатів у США. Майже в усіх штатах існує процедура висування від так званих встановлених політичних партій. Для того щоб партія була визнана як встановлена, вона має одержати підтримку на попередніх виборах. Зазвичай це кілька відсотків від загального числа виборців, що взяли участь у голосуванні. Інші партії можуть набувати статусу суб'єктів виборчого проце¬су лише після зібрання визначеної кількості підписів виборців.

Встановлені політичні партії висувають кандидатів шляхом так званих первинних виборів — праймері, які передбачають го¬лосування виборців. Але, на відміну від самих виборів, на прай¬мері обираються кандидати, які після цього балотуються у зви¬чайному порядку. Як правило, праймері мають закритий харак¬тер, тобто кожна партія проводить голосування окремо і залучає до нього тільки своїх прибічників. В окремих штатах проводять¬ся відкриті праймері, коли у відповідних процедурах беруть участь усі виборці, незалежно від партійної належності.

З використанням відповідних процедур висувають канди¬датів на посади президента США та губернаторів штатів, членів федерального конгресу і законодавчих органів штатів, а також на деякі виборні посади місцевого рівня.

Важливе значення для організації і проведення прямих ви¬борів має вимога таємного голосування, закріплена у консти¬туціях і виборчих законах. Відповідний порядок голосування встановили вже за нових історичних часів: уперше закрита (та¬ємна) подача голосів на виборах була передбачена в 1789 р. у Франції, причому такий порядок застерігався як для загально¬національних, так і для місцевих виборів. Але у період якобін¬ської диктатури встановили відкрите голосування на виборах до конвенту. На початок XIX ст. знову запровадили таємне голо¬сування, від якого вже не відступали.

Більше часу знадобилося для укорінення таємного голосу¬вання в інших європейських країнах. У Великобританії тради¬ція відкритої подачі голосів на виборах існувала до 1872 р. Цю традицію обґрунтовували, зокрема, теорією виборчого права як соціальної функції і як обов'язку виборця (про це також йти¬меться у наступному розділі). Сама ж відкрита подача голосів здійснювалася на зборах виборців способом підняття рук.

З розширенням виборчого корпусу організація і проведен¬ня відкритого голосування об'єктивно ускладнилися. До того ж таємне голосування почали сприймати як таке, що забезпечує демократичність виборів, зменшуючи можливості щодо впливу на виборців та щодо контролю за їх волевиявленням. Тому на початок XX ст. відкрита подача голосів зберігалася тільки в окремих європейських країнах, причому зазвичай на місцевих виборах.

Сьогодні таємне голосування є однією з родових ознак пря¬мих виборів. У більшості країн його способом визначена подача виборчих бюлетенів, хоча іноді передбачається використання машин для голосування. При цьому таємне голосування бюле¬тенями може реально відбуватися лише за наявності більше ніж одного кандидата чи одного списку кандидатів.

Важливим є те, що існує багато неправових виборчих «тех¬нологій», застосування яких призводить до порушення вимоги таємного голосування. Можливості застосування таких «техно¬логій» залежать від рівня демократичності суспільно-політично¬го життя.

Зміст багатьох інших стадій виборчого процесу значною мі¬рою визначає діяльність політичних партій. Партії беруть актив¬ну участь у роботі органів, створюваних для проведення ви¬борів, а в ряді країн — у формуванні таких органів. Саме партії ведуть передвиборну агітацію, забезпечують спостереження за можливими порушеннями в процесі виборів тощо. Практично вибори в розвинутих країнах набули характеру однієї з форм партійної діяльності.

Визначальним для характеристики виборів є поняття вибор¬чої системи. Виборча система — це встановлений конституцією і законодавством порядок визначення результатів прямих вибо¬рів. Іноді як синонім використовується термін «система пред¬ставництва». Існує три різновиди виборчих систем, кожний з яких має багато варіантів.

Система, в основу якої покладений принцип більшості, на¬зивається мажоритарною виборчою системою. Така система бу¬ла уперше запроваджена у XVIII ст. в окремих північноамери¬канських штатах, хоча на її засадах ще раніше проводилися ви¬бори до палати громад парламенту Великобританії.

Вибори із застосуванням мажоритарної системи, як прави¬ло, проводяться в одномандатних округах, причому обраним вва¬жається той кандидат, за якого проголосувала більшість вибор¬ців в окрузі. Залежно від того, якою є відповідна більшість, ма¬жоритарна система може бути системою відносної, абсолютної або навіть кваліфікованої більшості.

За мажоритарною системою відносної більшості обраним ви¬знається кандидат, який одержав більше голосів, ніж кожний з його конкурентів, навіть якщо відповідна кількість голосів ста¬новить менше половини поданих в окрузі. Така виборча систе¬ма завжди результативна, але результати виборів можуть бути неадекватними реальному співвідношенню суспільно-політичних сил, що брали в них участь.

У минулому столітті у Великобританії двічі голоси вибор¬ців, подані за кандидатів від однієї політичної партії, сукупно становили більшість, проте більшість у палаті громад здобувала інша партія. Теоретично можливе навіть таке, що одна з політич¬них партій в масштабах країни одержить, порівняно з конкурен¬тами, більшу кількість голосів, але не здобуде жодного мандата.

Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості обраним визнається кандидат, який одержав більше половини від загальної кількості поданих в окрузі (на президентських ви¬борах — у масштабі всієї країни) голосів виборців. У випадку коли жоден з кандидатів не набере необхідної кількості голосів, питання про належність представницького мандата залишаєть¬ся відкритим. Для того щоб зробити відповідні вибори резуль¬тативними, застосовують різні способи. Наприклад, на повтор¬не голосування (так званий другий тур виборів) виносяться дві кандидатури, які попередньо набрали порівняно більшу кіль¬кість голосів виборців.

Іншим різновидом є пропорційна виборча система, яка засто¬совується щодо виборів до представницьких органів влади. Така виборча система була вперше запроваджена у середині XIX ст. в Данії, хоча ідею пропорційного представництва сформулюва¬ли ще на початку Великої французької революції.

Вибори за пропорційною системою завжди проводяться у багатомандатних округах (окрузі), і балотуються на таких ви¬борах не окремі кандидати, а списки кандидатів, звичайно укла¬дені політичними партіями. Тому вибори, проведені за пропор¬ційною системою, нерідко характеризують як партійні. Мандати розподіляються між списками кандидатів пропорційно кількос¬ті поданих за списки голосів виборців.

Пропорційна виборча система передбачає визначення вибор¬чого метра, або квоти, і характеризується так званою умовною передачею голосів виборців. Виборчий метр — це кількість го¬лосів, яка необхідна для обрання одного представника за спис¬ком кандидатів. Поділом кількості голосів, поданих за конкрет¬ний список, на виборчий метр визначається число представни¬ків, обраних за цим списком. Використовуються різні методи визначення виборчого метра, звичайно пов'язані зі складними математичними підрахунками.

Умовна передача голосів виборців означає зарахування голо¬сів, які подані за список кандидатів понад кількість, встановлену у зв'язку із застосуванням виборчого метра, іншому списку, кот¬рий не набрав необхідного числа голосів. Умовна передача го¬лосів вносить штучний елемент у пропорційне представництво.

У більшості країн передбачені вільні (відкриті) списки, які уможливлюють вираження ставлення виборця до кожного з кан¬дидатів, включених до конкретного списку. Для цього в бюлете¬ні виборець позначає, кого з кандидатів за списком бажає бачи¬ти обраним у першу чергу, кого — в другу тощо (так звані пре¬ференції). Існують зв'язані, або закриті, списки, коли порядок розташування кандидатів у списку визначає відповідна політич¬на партія, а виборець голосує за список у цілому. Такий підхід гарантує обрання будь-якого кандидата, чиє прізвище знахо¬диться в чільній частині «авторитетного» списку.

Ще одним різновидом є змішана виборча система, якій вла¬стиве поєднання елементів мажоритаризму і пропорціоналізму. Прикладом змішаної виборчої системи є встановлена у ФРН, де одну половину членів нижньої палати парламенту обирають за мажоритарною системою відносної більшості, а другу поло¬вину — із застосуванням пропорційної системи на основі спис¬ків, укладених у суб'єктах федерації.

Законодавство багатьох країн, де прийняті пропорційна або змішана виборчі системи, включає положення, які встановлю¬ють так зване відсоткове застереження. Наприклад, у ФРН в розподілі депутатських мандатів можуть брати участь лише ті політичні партії, які, зокрема, одержали не менше п'яти відсот¬ків голосів від загальної кількості поданих у масштабах країни. Така практика характеризується в німецькій літературі як «за¬городжувальний пункт».

Відповідне обмеження пропорційного представництва по¬яснюється потребами не розпорошувати політичні сили у пар¬ламенті і тим самим забезпечити стабільність уряду. Подібні за¬стереження об'єктивно сприяють зміцненню позицій великих партій.

Застосування будь-якої з виборчих систем спричиняє так звану втрату голосів, адже певна частина виборців, що голосу¬вали за тих кандидатів чи списки кандидатів, які не були обрані або не здобули жодного мандата, виглядає як непредставлена за результатами виборів. Це передусім означає, що значення вибор¬чих систем не треба абсолютизувати, і вони мають сприйматися як спосіб визначення представництва, котре об'єктивно не мо¬же бути ідеальним.

«Зворотним» щодо виборів є відкликання окремих членів представницького органу влади. На відміну від випадків до¬строкового припинення повноважень членів, здійснюваного за рішенням самого представницького органу, відкликання перед¬бачає голосування виборців, котрі мали можливість обирати того, кого відкликають. Відкликання відбувається з ініціативи частини відповідних виборців, а його підстави, як правило, ви¬значені у виборчому або спеціальному законі.

В усіх так званих соціалістичних країнах передбачене від¬кликання членів представницьких органів влади усіх рівнів, включаючи членів «найвищого органу державної влади».

У деяких розвинутих країнах за рішенням, прийнятим на ре¬ферендумі, можливе дострокове припинення повноважень окре¬мих членів представницьких органів влади і виборних посадо¬вих осіб, що функціонують на рівні адміністративно-територі¬альних одиниць або на рівні суб'єктів федерації (частина штатів США).

Іноді наслідком референдуму може бути дострокове припи¬нення повноважень президента. В Ісландії такий референдум про¬водиться за резолюцією парламенту. У разі відхилення на рефе¬рендумі цієї резолюції парламент розпускається. В Австрії ре¬ферендум про припинення повноважень президента може бути проведений за вимогою, сформульованою на спільному засіданні палат парламенту. Якщо пропозиція усунути президента не ма¬тиме належної підтримки на референдумі, це означає переоб¬рання президента і тягне за собою розпуск нижньої палати.

Між відкликанням і відповідним референдумом існує від¬мінність: голосування виборців щодо відкликання відбувається в межах конкретного виборчого округу, а голосування на рефе¬рендумі про дострокове припинення повноважень — в межах адміністративно-територіальної одиниці, суб'єкта федерації або навіть усієї держави.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.