§ 3. Референдум

Крім виборів, до основних форм безпосередньої де¬мократії віднесений референдум. Обидві ці форми ґрунтують¬ся на реалізації громадянами права голосу, котре, зазвичай, на-бувається на однакових умовах щодо участі в усіх виборах і у референдумі. В тих країнах, де умови набуття права голосу на різних виборах відмінні, право голосу на референдумі набува-ється за тих самих умов, що і активне виборче право на виборах до однопалатного парламенту або до нижньої палати двопалат¬ного.

Як і право голосу на виборах, право голосу на референдумі є загальним, рівним і таким, що здійснюється шляхом таємного голосування.

Як зазначалося, на відміну від виборів, які мають по суті уні¬версальний характер, референдум передбачений не в усіх краї¬нах. До того ж сфера його застосування в різних країнах є різ¬ною, а масштаби відповідної практики залежать від політичної традиції. Наприклад, у Бельгії, Люксембурзі, Нідерландах інсти¬туту референдуму взагалі не існує, а в Канаді, США і ФРН ре¬ферендум уможливлений лише на рівні суб'єктів федерації та (або) на місцевому рівні.

Референдум є сучасною формою безпосередньої демократії, хоча має історичних попередників. У Стародавньому Римі у пе¬ріод республіки існувала практика плебісцитів (лат. plebiscitum), тобто рішень плебеїв, які ухвалювалися зборами членів відповід¬ного стану вільного населення. В наші дні термін «плебісцит» вважається синонімом терміна «референдум» або слугує для по¬значення одного з різновидів референдуму.

Сам термін «референдум» походить з досвіду державного вла¬дарювання XVII—XVIII ст. у Швейцарії, коли ця країна існува¬ла як союз незалежних кантонів. Одним з органів такого союзу було зібрання представників від кантонів. У разі коли на зібран¬ні розглядалися питання, для вирішення яких представники не мали повноважень, рішення ухвалювалися ad referendum (з ла¬тинської мови — до подальшого розгляду), тобто з умовою їх пе¬редачі на розгляд у кантони. На наступному зібранні з'ясовува¬ли факт схвалення відповідних рішень у кантонах і визнавали їх затвердженими.

Практику подібних до референдуму форм безпосередньої демократії започаткували за нових історичних часів, що було зумовлено формуванням і поступовим укоріненням ідеї народ¬ного суверенітету. Ще у період англійської революції XVII ст. згадуваний народний договір після розгляду у парламенті перед¬бачалося передати на затвердження «народу». В окремих північ¬ноамериканських колоніях (згодом — штатах) певний час існу¬вала практика, згідно з якою попередньо схвалені представниць¬ким органом влади закони і навіть конституція затверджувалися на зібраннях громадян за місцем проживання.

У XVIII ст. шляхом голосування виборців за місцем прожи¬вання було прийнято більшість тогочасних конституцій Фран¬ції. На початку наступного століття були проведені відповідні голосування стосовно статусів Н. Бонапарта (у 1802 р. — довічно¬го консула, у 1804 р. — імператора), котрі уперше за нових істо¬ричних часів отримали назву плебісциту. Всі такі голосування здійснювалися у формі підпису у списку виборців, тобто прово¬дилися відкрито.

Згодом, у 1831 р., спочатку у швейцарському кантоні Сент-Гален запровадили процедуру так званого народного вето, кот¬ра уможливлювала скасування закону, який ще не набув чинно¬сті, і була певною мірою подібною до реального референдуму. У другій половині XIX ст. народне вето замінили призначуваним за ініціативою громадян реальним референдумом з питань прий¬няття конституції і законів та внесення змін до таких актів. По¬чинаючи з 40-х років того ж століття, практично в усіх штатах СІЛА реальний референдум пов'язали із затвердженням кон¬ституції і змін до неї, а також з прийняттям певних законів.

Саме в Швейцарії і США в конституціях і законодавстві для відповідних цілей вперше був ужитий термін «референдум».

Поширення інституту референдуму почалось у період між світовими війнами, що було пов'язано з певною переоцінкою явища парламентаризму у зв'язку із соціально зумовленими змі¬нами в організації державного владарювання в найбільш розви¬нутих країнах. Важливим чинником, що сприяв такому поши¬ренню, була демократизація виборів. Після Другої світової війни і завершення процесів деколонізації інститут референдуму на¬був по суті універсального визнання.

Одним із свідчень розвитку «соціалістичної демократії» вва¬жалося проведення всенародних обговорень. Разом з тим, між референдумом і всенародним обговоренням існують сутнісні відмінності. Як зазначалося, прямим наслідком референдуму є ухвалення владних рішень. Всенародне обговорення такого на¬слідку мати не може, воно лише формально передує ухваленню рішень державними органами, передусім «найвищим органом державної влади». За суспільно-політичних умов, які існують в так званих соціалістичних країнах, всенародне обговорення за¬звичай слугує своєрідною імітацією або підміною референдуму.

Зміст інституту референдуму в різних країнах уможливлює класифікації відповідної форми безпосередньої демократії. Од¬ним із критеріїв таких класифікацій є коло учасників голосуван¬ня на референдумі, за яким виділяють загальнонаціональний (за¬гальнодержавний) і місцевий референдуми. На загальнонаціо¬нальному референдумі може голосувати увесь виборчий корпус, а на місцевому — його частина, котру складають виборці—жите¬лі конкретної адміністративно-територіальної одиниці.

За умов федеративної держави третім різновидом, класифі¬кованим за критерієм кола учасників голосування на референ¬думі, є референдум суб'єкта федерації (у суб'єктах федерації). Іноді референдум суб'єкта федерації також визначають як міс¬цевий. Однак, якщо організація і порядок проведення референ¬думу в межах адміністративно-територіальних одиниць (вклю¬чаючи територіальні автономії) встановлюються національним законом, то регламентація питань референдуму суб'єкта відне¬сена, як правило, до сфери законотворення, здійснюваного на рівні саме суб'єкта федерації.

Ще одним критерієм класифікації референдумів є зміст пи¬тань, які виносяться на голосування, або предмет референдуму. За предметом насамперед виділяють конституційний та зако¬нодавчий референдуми. На конституційному референдумі прий¬мають або затверджують новий основний закон чи зміни до чинного, а законодавчий референдум слугує прийняттю або ска¬суванню «звичайних» законів.

Конституційний і законодавчий референдуми об'єктивно ма¬ють загальнонаціональний характер, хоча за умов федеративної держави вони можуть бути передбачені й у суб'єктах федерації. У США проведення конституційного і законодавчого референ¬думів можливе лише на рівні суб'єктів федерації.

Застосування референдуму для прийняття або затверджен¬ня основного закону укорінене в теорії установчої влади. Важ¬ливу роль у встановленні подібних до конституційного референ¬думу форм безпосередньої демократії відіграла сформульована

Ж. Ж. Руссо ідея суспільного договору. У XVIII ст. прибічники цієї ідеї виключали можливість прийняття конституції представ¬ницьким органом. Як зазначалося, саме із застосуванням подіб¬них до референдуму форм були прийнятті або затверджені то¬дішні конституції Франції. Проте у наступному столітті відпо¬відні приклади обмежились практикою Швейцарії і США.

Надалі референдум набув характеру ординарного способу прийняття або затвердження конституції. В Європі безпосе¬редньо на референдумі були прийняті чинні конституції Азер¬байджану, Албанії, Андорри, Вірменії, Естонії, Ірландії, Литви, Росії, Туреччини, Франції і Швейцарії. У такий самий спосіб прийняті або повністю переглянуті основні закони у більшості пострадянських країн. В Іспанії, Польщі та Сербії референду¬мом затверджені конституції, які були попередньо схвалені пар¬ламентом, а у Румунії — установчими зборами.

У пострадянських країнах прийняття основного закону без¬посередньо на референдумі нерідко обґрунтовувалось форму¬ванням нової державності, необхідністю забезпечити результа¬там конституційної нормотворчості найвищий рівень легітим-ності тощо. Проте вибір відповідного способу конституційної нормотворчості залежить від розкладу політичних сил, включ¬но у парламенті.

Більш поширеною є практика проведення референдуму що¬до внесення змін до основного закону. У багатьох країнах тако¬му референдуму (обов'язковому чи факультативному) передує схвалення змін парламентом або установчими зборами.

Як зазначалось, відповідний характер має конституційний референдум в Австрії, Албанії, Андоррі, Ірландії, Іспанії, Італії, Латвії, Молдові, Польщі, Румунії, Сербії, Словенії, Туреччині, Франції і Чорногорії. У США зміни до конституції штату, попе¬редньо схвалені його законодавчим органом або конвентом, обо¬в'язково затверджуються референдумом майже в усіх суб'єктах федерації.

Як обов'язковий засіб внесення змін до конституції безпосе¬редньо референдум передбачений лише в деяких країнах, зокре¬ма пострадянських (Вірменія, Таджикистан). Серед розвинутих країн можливість внесення змін до конституції лише на референ¬думі існує в Швейцарії. В Азербайджані результатом виключно референдуму можуть бути зміни до основного закону, а прий¬няття доповнень до нього здійснюється парламентом. У Біло¬русі, Естонії, Киргизстані, Колумбії, Литві та в ряді інших країн виключно її;і р(ч|)срендумі можуть бути внесені зміни до засад-ничих розділ ін або окремих статей конституції.

Застосування референдуму як способу прийняття або за¬твердження пової конституції чи змін до чинної нерідко має ха¬рактер політико-правової традиції. Найчастіше конституційні референдуми проводилися в США і Швейцарії.

У деяких штатах США прийняття нової конституції або пе¬регляд чинної потребують проведення навіть двох референду¬мів. Законодавчий орган може винести на референдум питання конституційної реформи, і в разі його позитивного вирішення він постановляє провести вибори до конвенту, який уповноваже¬ний розробити і попередньо схвалити конституційний проект. Схвалений конвентом проект затверджується ще на одному ре¬ферендумі.

Важливою характеристикою законодавчого референдуму є те, що можливість його проведення об'єктивно ставить під сум¬нів іманентність законотворчої функції парламенту. Такі сумніви виникають насамперед у тому випадку, коли відповідний рефе¬рендум уповноважений призначати на власний розсуд прези¬дент. Неоднозначно оцінюється і ситуація, коли законодавчий референдум проводиться за рішенням, ухваленим самим парла¬ментом: це виглядає як відмова законодавчого органу від здійс¬нення власних повноважень.

Реалізація законотворчої функції безпосередньо народом уна¬слідок такої відмови може трактуватися як причина перевірки адекватності депутатського корпусу вимогам, які випливають зі змісту ідеї народного суверенітету. У зв'язку з цим в Естонії, в разі якщо законопроект, винесений за рішенням парламенту на референдум, не буде підтриманий визначеною більшістю голо¬сів, призначаються позачергові парламентські вибори (ст. 105 Конституції).

У Великобританії та в деяких інших англомовних країнах, де сприйнято британську модель організації державного влада¬рювання, ставлення до законодавчого референдуму є неодно¬значним з дещо інших причин. Частина британських авторів вва¬жають, що проведення референдуму не узгоджується з принци¬пом верховенства парламенту. Більш помірковані розглядають референдум виключно як засіб додаткової апробації окремих законопроектів та інших актів, який може бути застосований за

рішенням парламенту. На їх думку, результати референдуму юридично не зобов'язують парламент в ухваленні рішень, тобто мають консультативне значення.

За часом проведення розрізняють попередній і наступний законодавчі референдуми. На попередньому референдумі голо¬сування відбувається щодо внесеного на розгляд у парламенті законопроекту, до його прийняття як закону, або щодо прийня¬того парламентом закону, який ще не набрав чинності. Предме¬том наступного референдуму є чинний закон, який за результа¬тами такого референдуму може бути скасований.

Попередній законодавчий референдум нерідко характеризу¬ють як допарламентський, а наступний — як післяпарламент-ський. Такі характеристики пов'язані зі сприйняттям законотво¬рчості як результату діяльності парламенту. Об'єктивно допар-ламентським можна визнати лише референдум, предметом яко¬го є законопроект, що взагалі не розглядався у парламенті, хоча і був внесений на такий розгляд.

Існують також законодавчі референдуми, проведення яких не пов'язане з процесом і результатами парламентського зако¬нотворення. Такі референдуми визначаються як позапарламент¬ські, адже відповідне голосування відбувається щодо законо¬проектів, які не були внесені на розгляд у парламенті. Зокрема, можливість проведення позапарламентського референдуму пе¬редбачена у Франції і у більшості франкомовних країн, що роз¬виваються.

Найменш поширеною є практика проведення попереднього законодавчого референдуму, коли на народне голосування ви¬носять відповідний законопроект. Різноманітністю процедур від¬значається попередній референдум, предметом якого є прийня¬тий парламентом, але не набувший чинності закон. В Європі проведення такого референдуму припускається конституціями Австрії, Данії, Ірландії, Латвії і Ліхтенштейну.

Наступний законодавчий референдум зазвичай проводиться за процедурою народного вето. Сучасна процедура народного ве¬то уможливлює скасування на референдумі, що проводиться за ініціативою визначеної кількості громадян, які мають право го¬лосу, прийнятого парламентом, але ще не опублікованого офі¬ційно, закону (Албанія, Італія, Ліхтенштейн, СІЛА і Швейцарія).

Одним із різновидів референдуму, який можна виділити за критерієм змісту питань, що виносять на голосування, є рефе¬р§ндум щодо дострокового припинення повноважень президента іі(н) парламенту. Проте такий референдум залишається по суті по:І;і практикою через його радикальність, котра може спричи¬нити дестабілізацію усієї політичної системи суспільства.

Як зазначалося, проведення за парламентським рішенням ре-ферендуму щодо дострокового припинення повноважень пре-ІИДента, обраного шляхом загальних і прямих виборів, передба¬чте із конституціях Австрії та Ісландії. У Палау проведення ре¬ферендуму щодо дострокового припинення повноважень пре-іидента припускається на вимогу законодавчих органів трьох четвертих від загальної кількості суб'єктів федерації. В усіх цих країнах відповідний референдум не пов'язаний з вчиненням пре¬зидентом правопорушення.

З іншого боку, згідно зі ст. 95 Конституції Румунії рефе¬рендум щодо дострокового припинення повноважень прези¬дента відбувається в разі вчинення останнім «тяжких діянь», які визнаються порушенням основного закону. Такий референ¬дум є обов'язковою складовою процедури усунення президен¬ті» з посади і має вирішальне значення: на ньому фактично за¬тне рджується або не затверджується відповідне парламентське рішення.

У Латвії конституційно застережена можливість проведен-п:і за рішенням президента референдуму щодо розпуску парла¬менту. Характерно, що тут президент обирається парламентом, і його рішення, зокрема про проведення референдуму, контр-.іепгпуються урядом, який об'єктивно повинен спиратися на біль¬шість у парламенті. Тому відповідний референдум виглядає як підтримуваний урядом або навіть такий, що ним реально ініці-п к іться.

У Туркменістані референдум щодо розпуску парламенту призначається президентом за рішенням, ухваленим «вищим представницьким органом влади» (народною радою). В Єгипті І «еферендум щодо дострокового припинення повноважень зако¬ні > іавчого органу призначається на розсуд президента.

< особливостями відрізняється референдум, який проводить-і ні реалізацію так званого права народного розпуску. За зміс-

I іи« 11 її угу народного розпуску {тм. abberufungsrecht), уперше !ЙЇІ| к ш ' і і «ного в XIX ст. у ряді кантонів Швейцарії, визначе¬ні КІЛЬКІСТЬ громадян, які мають право голосу, може ініціювати Гфоиі і. ппч референдуму з питання дострокового припинення повноважень законодавчого органу. У випадку коли за резуль¬татами такого референдуму більшість підтримає відповідну іні¬ціативу, повноваження законодавчого органу припиняються і проводяться вибори його нового складу.

У наші дні народний розпуск передбачений в основних зако¬нах окремих кантонів Швейцарії і деяких земель ФРН, а також Ліхтенштейну. Близьким до народного розпуску є референдум щодо дострокового припинення повноважень законодавчого ор¬гану, який може бути проведений на підставі відповідних рішень, ухвалених визначеним числом місцевих представницьких орга¬нів влади.

Референдум, що проводиться для реалізації права народно¬го розпуску, є унікальним засобом здійснення владарювання. Він передбачає застосування двох різних форм безпосередньої демо¬кратії — народної ініціативи і референдуму. Проведення такого референдуму може спричинити застосування ще однієї форми безпосередньої демократії — прямих виборів.

Разом з тим, право народного розпуску значною мірою від¬різняється від відкликання членів представницького органу вла¬ди. Народний розпуск, по-перше, стосується усього складу пред¬ставницького органу, а не його окремого члена. По-друге, він передбачає участь у голосуванні всього народу, а не тільки ви¬борців, які проживають у межах відповідного виборчого округу.

Різновидом референдуму, що визначаються за критерієм змісту питань, які виносять на голосування, виступає плебісцит. Як зазначалося, термін «плебісцит» розглядають, зокрема, як си¬нонім терміна «референдум». Проте в конституціях Бразилії та Колумбії ці терміни вживаються разом, що означає відмінність позначених ними явищ. При цьому в Колумбії референдумом визнане всенародне голосування щодо внесення змін до самої конституції. Звідси можна припустити, що тут плебісцит — це голосування з інших питань.

Іноді плебісцит ототожнюють з консультативним референ¬думом, причому в окремих країнах така тотожність визнається в конституції (Чилі) або в законодавстві (Бразилія).

Існують й інші приклади застосування терміна «плебісцит». В Єгипті до 2005 р. плебісцитом визнавалось всенародне голо¬сування щодо заміщення посади президента, на яке вносилась єдина кандидатура, визначена законодавчим органом. Подібним чином відбувається заміщення посади президента у Сирії, але тут відповідне голосування назване референдумом. Близькими за характером до наведених прикладів є голосування щодо продов¬ження строку повноважень президента, які були проведені в де¬яких пострадянських країнах (Казахстан, Туркменістан, Узбе¬кистан).

Поняття плебісциту також пов'язують з голосуванням з пи¬тань форми державного правління. Уперше таке голосування (плебісцит навіть за назвою) відбулося в 1805 р. з питань збере¬ження або припинення унії між Швецією та Норвегією і визна¬чення на перспективу форми правління для останньої. В Іслан¬дії унаслідок всенародного голосування 1944 р. було не тіль¬ки утворено нову державу, а і встановлено її форму правління. І Іитання форми державного правління були предметами всена¬родних голосувань в Італії (1946 p.), Греції (1975 р.) і Бразилії (1993 p.).

У міжнародному праві плебісцит — це голосування індиві¬дів, які мають статус виборців і проживають у межах певної те¬риторії, з метою визначення її державної належності або стату¬су як новоутвореної держави. З утвердженням у міжнародному праві принципу недоторканності й цілісності державної терито¬рії в конституціях знайшов відображення підхід, за яким у си¬туаціях, коли відбуваються територіальні зміни, необхідне воле¬виявлення населення в межах усієї держави, тобто усього народу.

Важливим є те, що досить звичайною є ситуація, за якої зі змісту конституційних положень, присвячених референдуму, складно або навіть неможливо встановити його конкретний предмет. У багатьох основних законах встановлено, що загаль¬нонаціональний референдум призначається з питань «особли¬вого значення», «національного інтересу» тощо. Такі форму¬лювання об'єктивно потребують конкретизації у законодавстві, інакше право призначати референдум матиме характер дискре¬тні юго повноваження.

За критерієм підстави призначення відповідного голосуван-пя розрізняють обов'язковий і факультативний референдуми.

Обов'язковий референдум безальтернативно призначається u наявності визначених підстав. У свою чергу, підставами при-іі ічення такого референдуму є виникнення певних юридичних фактів, з якими пов'язаний його предмет. При цьому питання, N І 11 мп суті становлять предмет обов'язкового референдуму, не і" і \ 11.1 >ути вирішені в інший спосіб, ніж на референдумі. Саме рішення уповноваженого державного органу чи посадової осо¬би про призначення референдуму можна розглядати як конста¬тацію наявності відповідних підстав.

Найчастіше до підстав, які передбачають призначення обо¬в'язкового референдуму, віднесене завершення певної стадії про¬цесу внесення змін до конституції. Зазвичай такою стадією є попереднє схвалення змін представницьким органом — парла¬ментом або установчими зборами. Лише в окремих країнах (час¬тина штатів США) існує практика проведення обов'язкового за¬конодавчого референдуму, предметом якого визнають прийнят¬тя конкретних законів.

Обов'язковий референдум, способом якого, зокрема, затвер¬джують попередньо схвалену зміну до конституції, а також ска¬совують чи фактично підтверджують чинний закон, класифіку¬ють як контрольний.

Факультативний референдум також призначається за наяв¬ності визначених підстав, але сама їх наявність не зобов'язує упов¬новажений державний орган або посадову особу призначити ре¬ферендум. Відсутність такого обов'язку пов'язана передусім з тим, що існує інший, ніж референдум, спосіб вирішення питань, що становлять предмет референдуму. До того ж, рішення упов¬новаженого органу або посадової особи про призначення рефе¬рендуму не залежить від їх розсуду і зумовлене ініціативою ін¬шого, ніж відповідний орган чи посадова особа, суб'єкта кон¬ституційного права.

Найбільшою мірою практику конституціоналізму характе¬ризує факультативний законодавчий референдум, причому як попередній та наступний, так і позапарламентський. Факульта¬тивними нерідко є референдуми, які відіграють роль можливої стадії процесу внесення змін до основного закону.

Референдуми можна класифікувати за особливостями по¬рядку їх призначення. В основу відповідних класифікацій по¬кладено відмінності щодо кола суб'єктів, які уповноважені на власний розсуд призначати референдум, відмінності щодо кола суб'єктів, уповноважених призначати референдум за ініціати¬вою інших суб'єктів, а також відмінності щодо кола суб'єктів, наділених правом такої ініціативи. Названі критерії як правило поєднують, що призводить до плутанини.

Майже в усіх країнах суб'єктом, який зчіовноважений само¬стійно призначати референдум, визначено парламент (нижню палату) або президента. В Азербайджані референдум щодо вне¬сення змін до конституції може бути призначений на розсуд або парламенту, або президента. У Парагваї відповідний обов'язко¬вий референдум має призначати державний орган, що іменуєть¬ся виборчим судом.

Органом, уповноваженим призначати референдум за ініціа¬тивою інших суб'єктів, зазвичай також визначено парламент або (та) главу держави. За умов, коли референдум уповноваже¬ний призначати глава держави, відповідна ініціатива визнаєть¬ся за парламентом або однією з його палат, а в деяких країнах — і за урядом. Коли референдум уповноважений призначати пар¬ламент, до ініціаторів його проведення передусім віднесений пре¬зидента.

У Ліхтенштейні проведення референдуму може бути ініці¬йоване визначеною кількістю місцевих представницьких орга¬нів влади, в Італії — представницьких органів територіальних автономій, а в Швейцарії — законодавчих органів суб'єктів фе¬дерації.

У Данії, Словенії та Угорщині референдум призначається за ініціативою третини депутатського корпусу, а в Італії — однієї п'ятої від загального складу будь-якої з палат парламенту. Ви¬знання за частиною складу парламенту права ініціювати прове¬дення референдуму посилює позиції парламентської опозиції.

У багатьох країнах, насамперед європейських, передбачена можливість проведення референдуму за ініціативою визначеної кількості громадян, які мають право голосу, тобто за народною ініціативою. В теорії конституціоналізму такий референдум ха¬рактеризується як петиційний.

У випадку ініціювання проведення референдуму іншим суб'єктом, ніж уповноважений на його призначення державний орган або посадова особа, характер рішення про призначення ре¬ферендуму залежить від характеру такої ініціативи.

Якщо відповідна ініціатива сформульована і об'єктивно ви¬глядає як вимога, уповноважений орган або посадова особа зо¬бов'язані призначити референдум. На практиці вимогою завжди виступає народна ініціатива, про яку йтиметься у наступному параграфі цього розділу. Коли ініціатива стосовно проведення референдуму є, по суті, пропозицією, що не має імперативного характеру, прийняте на основі цієї ініціативи рішення може пе¬редбачати як призначення, так і непризначення референдуму.

Критерієм класифікації референдумів є характер рішень, ухвалених у відповідний спосіб. За цим критерієм розрізняють імперативний і консультативний референдуми.

Рішення, ухвалені на імперативному референдумі, визнають¬ся юридично обов'язковими. Результат консультативного рефе¬рендуму сприймається як своєрідна політична порада з боку ви¬борчого корпусу. Консультативний характер може мати навіть конституційний референдум: в окремих штатах США передба¬чене періодичне (з інтервалом до двадцяти років) опитування громадян з питання необхідності перегляду основного закону.

Імперативний референдум також визначають як резолютив¬ний, а консультативний референдум — як дорадче опитування засобом голосування.

Характер рішень, ухвалених на референдумі, іноді залежить від кількості учасників відповідного голосування. У Польщі, Пор¬тугалії і Східному Тиморі результат референдуму є юридично обов'язковим лише за умов, коли у голосуванні взяли участь більше половини тих, хто має право голосу. Інакше таке голосу¬вання трактують як дорадче опитування.

Основні закони нерідко містять застереження щодо непри¬пустимості винесення на референдум певних питань. Напри¬клад, у таких європейських країнах, як Албанія, Греція, Данія, Естонія, Португалія, Сербія, Словаччина і Угорщина, предме¬том референдуму не можуть бути питання (законопроекти з пи¬тань) податків, бюджету та деякі інші, пов'язані з державни¬ми фінансами, а в Грузії, Італії, Сербії та Угорщині — питання амністії. Включення до конституцій відповідних застережень зумовлене тим, що вирішення названих питань традиційно від¬носять до компетенції парламенту.

Іноді застерігається неприпустимість винесення на рефе¬рендум інших питань: оголошення стану війни і надзвичайного стану, обмеження прав і свобод людини і громадянина, ратифі¬кація і денонсація міжнародних договорів тощо.

За будь-яких умов референдум не проводиться сам по собі або у зв'язку лише з конституційною фіксацією ідеї народного суверенітету. Він повинен бути легальним способом та засобом здійснення влади, тому сфера його застосування та інші пара¬метри встановлюються конституцією і законом. Поза такими па¬раметрами легальна практика референдуму в конкретній країні не може існувати.