§ 2. Порядок і умови заміщення

посади президента

За загальним правилом, заміщення посади президен¬та відбувається за результатами виборів — або загальних і зви¬чайно прямих, або непрямих.

Загальні вибори президента поєднуються насамперед з пре¬зидентською і змішаною республіканськими формами держав¬ного правління. Як зазначалося, відповідні вибори у США ма¬ють загальний, але непрямий характер. У свою чергу, загальні і прямі вибори президента передбачені в таких парламентських республіках, як Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Литва, Македонія, Сербія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Фінлян¬дія та Чорногорія.

У більшості парламентських республік, зокрема в Албанії, Греції, Ізраїлі, Латвії, на Мальті, у Молдові, Угорщині та Чехії, президента обирає парламент. Якщо побудова парламенту є дво¬палатною, то відповідне голосування відбувається на спільному засіданні палат. Іноді в конституції застерігається, що президен¬том може бути обраний лише член парламенту, який внаслідок обрання втрачає депутатський мандат.

У деяких парламентських республіках президента обирає спеціальна колегія, створювана на основі складу парламенту. В Естонії президента обирає парламент, але в разі нерезульта-тивності таких виборів відповідні дії вчиняє колегія виборни-ків, до якої входять члени парламенту і делегати від місцевих представницьких органів влади. В Італії президент обираєть¬ся на спільному засіданні палат парламенту, яке відбувається за участю делегатів від регіональних рад, що є представницькими органами територіальних автономій.

В обох наведених прикладах делегати від місцевих представ¬ницьких органів влади обираються самими цими органами. Дещо відмінним є порядок обрання президента у Вануату, де до скла¬ду відповідної колегії, крім членів законодавчого органу, входять за посадою голови (керівники) місцевих представницьких орга¬нів влади.

В окремих федеративних державах до виборів президента залучаються члени парламенту держави і члени законодавчих органів суб'єктів. У ФРН президента обирає колегія, яка вклю¬чає усіх членів бундестагу і рівне число делегатів, обраних зако¬нодавчими органами земель. У Пакистані до складу відповідної колегії входять усі члени федерального парламенту і законодав¬чих органів провінцій, а в Індії — лише обрані члени обох палат федерального парламенту і законодавчих органів штатів.

Обрання президента за участю представників від суб'єктів є одним із конкретних проявів запровадження федеративної фор¬ми державного устрою.

Вибори президента парламентом або спеціальною колегією мають непрямий характер (є дво- або триступеневими) і завжди засвідчують прийняття парламентської республіканської фор¬ми державного правління.

У В'єтнамі, Гвінеї-Бісау, на Кубі, у Лаосі та Суринамі прези¬дента обирає «найвищий орган державної влади», що має пред¬ставницький характер. У КНР повноваженнями представляти державу наділений голова, якого обирають всекитайські збори народних представників, котрі також визначені найвищим орга¬ном державної влади.

19-8-364

Іноді порядок заміщення посади президента сполучає голо¬сування безпосередньо виборців і волевиявлення представни¬цького органу. На Мальдівських Островах парламент визначає кандидата на посаду президента, який безальтернативно бало¬тується. Очевидно, що відповідне голосування виборців тільки умовно можна вважати виборами. У Сирії визначений законо¬давчим органом єдиний кандидат у президенти має бути затвер¬джений на посаді глави держави на референдумі. З іншого боку, в Монголії парламент уповноважений визнавати мандат прези¬дента, який був попередньо визначений (фактично обраний) за результатами голосування виборців.

Наслідком виборності президента є встановлений в основ¬ному законі строковий характер його представницького манда¬та (здійснення ним повноважень). У більшості конституцій ви¬значено вимоги, адресовані кандидатам у президенти, тобто цен¬зи щодо пасивного виборчого права на президентських виборах.

Об'єктивною за характером вимогою є наявність відповід¬ного громадянства. Така вимога пов'язана як з прямими, так і з непрямими виборами. Наприклад, у Вірменії кандидати у пре¬зиденти мають перебувати у статусі громадянина десять років до дня виборів, в Аргентині — загалом протягом шести, а в Гре¬ції — п'яти років. У багатьох країнах розглядувана вимога перед¬бачає наявність громадянства за народженням, тобто не припус¬кається балотування на виборах президента так званих натуралі¬зованих громадян.

Серед пострадянських країн вимога наявності у кандидатів на посаду президента громадянства, набутого за народженням, конституційно передбачена в Естонії і Казахстані.

Як загалом нетипова сприймається вимога постійного про¬живання кандидатів у президенти в межах території держави протягом визначеного строку безпосередньо перед днем вибо¬рів (ценз осілості). Ця вимога пов'язана тільки з прямими вибо¬рами, її передбачено передусім у пострадянських країнах, а та¬кож в Албанії, Болгарії, Монголії, Сінгапурі, Філіппінах та в ряді інших країн. Відповідний строк у пострадянських країнах зви¬чайно становить п'ятнадцять або десять, в інших — десять або п'ять років.

З певними суспільно-політичними обставинами пов'язана встановлена в окремих пострадянських країнах вимога до кан¬дидатів у президенти володіти державною мовою. Ця вимога конституйована в Казахстані, Киргизстані, Молдові, Таджикис¬тані, Туркменістані і Узбекистані (в Казахстані і Узбекистані кандидати повинні «вільно володіти» державною мовою).

Об'єктивною вимогою до кандидатів у президенти, не по¬в'язаною з характером виборів, є досягнення певного віку (віко¬вий ценз). У більшості країн, фактично за прикладом СІЛА, та¬кий вік визначено у 35 років. Зокрема, тридцятип'ятирічний ві¬ковий ценз для кандидатів у президенти встановлено майже в усіх пострадянських країнах.

В основних законах визначені й інші параметри вікового цензу для кандидатів у президенти. У багатьох країнах Латин¬ської Америки відповідний ценз дорівнює ЗО, а в Нікарагуа — 25 рокам. У ряді країн він становить 40, а в Монголії, Сінгапурі, Пакистані і Того — 45 років. За виняток можна вважати Італію, де президентом може бути обраний громадянин, який досяг п'ят¬десятирічного віку.

В окремих країнах встановлено не тільки вік, досягнення якого уможливлює балотування на виборах президента, а й ві¬кову межу здійснення повноважень обраним президентом. У Гам¬бії, Киргизстані і Таджикистані така межа визначена у 65, у Бе¬ніні, Габоні, Гвінеї, Туркменістані і Чаді - у 70, в Екваторіаль¬ній Гвінеї та на Коморських Островах - 75 років. Встановлення вікової межі здійснення повноважень президентом слугує меті забезпечити «змінюваність» на відповідній посаді.

Конституційно встановлені й інші вимоги до кандидатів у президенти. В Азербайджані і Туреччині застережено освітній ценз (наявність вищої освіти), а в Аргентині — навіть майновий ценз, У деяких мусульманських країнах передбачено по суті ре¬лігійний ценз: в Алжирі, Афганістані, Мавританії, на Мальдів¬ських Островах і у Пакистані в основному законі йдеться про те, що президент повинен бути мусульманином, а в Сирії і Туні¬сі — що іслам є релігією президента.

Іноді застерігається етнічне походження кандидатів у пре¬зиденти. У зв'язку з цим, наприклад, у Сирії президентом може бути лише «сирійській араб», а в Туркменістані — «громадянин з числа туркмен».

Строк, на який обирають президента, або строк здійснення ним повноважень, у більшості країн становить п'ять або, рідше, чотири роки. При цьому п'ятирічний строк передбачений в краї¬нах з усіма сучасними республіканськими формами державного

і 9*

правління. В Австрії, Венесуелі, Джибуті, Ефіопії, Єгипті, Зім¬бабве, на Коморських Островах, у Лівані, Мавританії, Мекси¬ці, Сінгапурі, на Філіппінах, у Фінляндії та Чилі відповідний строк дорівнює шести рокам.

На більший строк президента обирають у Буркіна-Фасо, Га¬боні, Екваторіальній Гвінеї, Камеруні, Сенегалі та Сирії, де пе¬ріод відповідного мандата визначений у сім років. Також на се¬мирічний строк обирають президента в Ірландії та Італії, котрі є парламентськими республіками, і в таких пострадянських краї¬нах, як Таджикистан і Узбекистан.

Винятком виглядає трирічний строк, на який обирають пре¬зидента в Науру.

Новообраний президент перед вступом на посаду складає присягу. У більшості країн це відбувається перед парламентом або на засіданні парламенту. Водночас існують й інші порядки складання присяги. Наприклад, у Молдові президент присягає перед парламентом і конституційним судом, в Ірландії — у при¬сутності членів парламенту, суддів верховного суду та інших по¬садових осіб, у деяких англомовних країнах — перед головою або усім складом найвищого суду загальної юрисдикції.

У ряді пострадянських країн президент складає присягу на¬роду (Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія). У та¬кий спосіб акцентується увага на ролі президента у сфері дер¬жавного владарювання. Проте складання президентом присяги народу передбачене і конституціями окремих парламентських республік (Естонія), що лише вказує на статус президента як глави держави.

Складання присяги нерідко визнається елементом процеду¬ри інавгурації, тобто проголошення відповідної особи главою держави.

За загальним правилом, з моменту складання присяги по¬чинається відлік строку повноважень президента. За змістом присяги не завжди можна дійти однозначного висновку стосов¬но наслідків її порушення (недотримання).

Про юридичну (конституційно-правову) відповідальність за порушення присяги треба безумовно говорити тоді, коли в основному законі передбачено, що президент може бути усуне¬ний з посади за порушення присяги або за порушення консти¬туції. Якщо підставою дострокового припинення повноважень президента визначено вчинення виключно злочину, то прези¬дент може бути усунений за порушення присяги або за пору¬шення конституції тільки за умов, коли діяння, котрі станов-ЛЯТЬ таке порушення, кваліфіковані як злочин.

З метою забезпечення демократичних засад в організації і здійсненні державної влади у багатьох основних законах перед¬бачені обмеження щодо переобрання однієї й тієї самої особи на посаду президента.

Витоками практики встановлення таких обмежень треба вважати відмову першого президента США Дж. Вашингтона, обраного двічі, балотуватися третій раз. На цій основі склався гак званий звичай «двох строків одного президента», якого до¬тримувалися до початку Другої світової війни. Після обрання Ф. Рузвельта президентом вчетверте згодом була прийнята XXII поправка до Конституції СІЛА (1951 р.), котра обмежу¬вала можливості перебування однієї й тієї самої особи на від¬повідній посаді двома строками.

В Європі обмеження подібного характеру не передбачені я ише у Білорусі, Ісландії, Італії, на Кіпрі, Мальті й у Франції.

Обмеження стосовно кількості строків, на які одна й та сама особа може бути обрана президентом (строків здійснення пов¬новажень президента), в різних країнах визначені по-різному, що зумовлює відмінності за їх наслідками. Найбільш «жорстки¬ми» є ті, що взагалі унеможливлюють переобрання на пост пре¬зидента (Гондурас, Корея, Коста-Рика, Мексика, Парагвай та < Філіппіни).

Досить категоричними видаються ті обмеження, за якими 11 рипускається одне переобрання особи, яка є президентом. За прикладом СІЛА положення про те, що одна й та сама особа не може бути обрана президентом більше ніж двічі, конституйова¬ні в Албанії, Алжирі, Афганістані, Бангладеш, Болгарії, Греції, Критреї, Ефіопії, Ірландії, Македонії, Монголії, Польщі, Ру¬мунії, Сербії, Східному Тиморі, Угорщині, Хорватії і Чорного¬рії, а також у ряді країн Тропічної Африки (передусім франко¬мовних).

На Сейшельських Островах конституційно уможливлене об-р; 1111 ія президентом тричі.

У Болівії, Бразилії, на Гаїті, у Гватемалі, Домініканській Республіці, Еквадорі, Колумбії, Лівані, Нікарагуа, Сальвадорі, УІ >у гваї та Чилі обрана президентом особа не може балотувати-і і і ві і іаступних президентських виборах, що не виключає мож¬ливість її переобрання через строк. При цьому в Болівії та на Гаїті таке переобрання обмежене одним строком. У Панамі осо¬ба, яка обіймає посаду президента, може бути переобрана через два строки після завершення строку здійснення нею відповід¬них повноважень.

Інший «алгоритм» можливостей переобрання визначено в тих країнах, де одна й та сама особа не може бути президентом більше ніж два строки підряд. Такі обмеження встановлені в Австрії, Аргентині, Венесуелі, Ізраїлі, Ірані, Пакистані, Перу, Південно-Африканській Республіці, Португалії, Словаччині, Словенії, Фінляндії, ФРН та Чехії, а також майже в усіх пост¬радянських країнах. У зв'язку з цим припускається наступне переобрання відповідної особи через строк після закінчення другого з двох підряд строків здійснення нею повноважень пре¬зидента.

Разом з тим, у ряді пострадянських країн створені різні юри¬дичні передумови для довготривалого обіймання посади прези¬дента однією й тією самою особою, яка є чинним президентом. Так, до конституцій Білорусі й Туркменістану були внесені змі¬ни, котрі призвели до скасування відповідних обмежень.

У Туркменістані на референдумі 1994 р. було прийняте рі¬шення про перебування тодішнього президента на посаді протя¬гом другого строку без проведення чергових виборів, а у 1999 р. прийняли конституційний закон, відповідно до якого тодішньо¬му президенту надали «виключне право» здійснювати повнова¬ження без обмеження строку. Того ж 1999 р. до конституції бу¬ли внесені зміни, які передбачали вікове обмеження здійснення повноважень президента — 70 років. Надалі парламент оголо¬сив тодішнього президента довічним президентом.

У Білорусі строк повноважень президента, обраного у 1994 р., було продовжено шляхом включення у 1996 р. до нової редакції конституції положення, згідно з яким цей строк вираховується з дня вступу в силу саме переглянутої конституції. У 2005 р. на референдум винесли питання про надання чинному президенту права брати участь у наступних президентських виборах.

У Казахстані та Узбекистані за результатами референдумів, проведених у 1995 р., строк повноважень президентів, які були обрані у 1995 р., продовжили до 2000 р. Надалі строк повнова¬жень президентів збільшили з п'яти до семи років, на підста¬ві чого наступне обрання чинного президента почали вважати першим, що було здійснене на «нових» умовах. До того ж, прий¬нятим у.2007 р. законом про внесення змін і доповнень до Кон¬ституції Казахстану, було застережено, що встановлене нею обме¬ження, за яким одна й та ж сама особа не може бути президен¬том більше ніж два строки підряд, «не поширюється на Першого 11 резидента Республіки Казахстан».

У Таджикистані у 1999 р. до конституції внесли зміни, згід¬но з якими строк повноважень президента також продовжили з п'яти до семи років. Водночас було встановлено, що передбаче-11 і основним законом обмеження стосовно можливостей пере-(>брання президента починають діяти по завершенню повнова¬жень чинного президента, уперше обраного у 1994 р.