Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2008 ШАПОВАЛ КОНСТИТУЦ_ЙНЕ ПРАВО ЗАРУБ_ЖНИХ КРА...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
1.8 Mб
Скачать

§ 4. Інші джерела

До інших джерел конституційного права, що відмін¬ні за формою від законів, віднесені нормативно-правові акти, які регламентують деякі особливості територіального устрою. Нерідко ці акти узагальнено визначають як статути терито¬ріальних автономій.

В Іспанії, Італії, Португалії і Сербії відповідні акти мають офіційну назву саме статуту. їх прийняття відбувається в два етапи — попереднє схвалення і затвердження.

Порядок попереднього схвалення статуту в різних країнах має відмінності, але це завжди відбувається на засіданні пред-

* її і и 11111 і,і >ко і 'о о ргану територіальної автономії або на місцевому ріфірбндумі. Надалі статут має бути затверджений парламен-гом держави. В Іспанії для затвердження статутів усіх терито-

i і і 11.них автономій передбачене прийняття органічних законів, [талії і і ;п у ги частини автономій затверджують шляхом прий-

ii ііі і конституційних законів. У Азербайджані статут терито-

і = ін н автономії (має назву конституції) подається до парла-

Н и і у президентом і затверджується шляхом прийняття кон-'імі уційного закону.

К )ридична сила статуту територіальної автономії зумов ле¬мі силою того акта, яким він затверджений. Тому законодавчий порядок («звичайний» або особливий) введення в дію статуту м і о п омії забезпечує йому силу відповідного закону.

У Грузії та Узбекистані статут, який також названо консти-гуцІЄЮ, був прийнятий представницьким органом автономії без м,п і упного затвердження парламентом і об'єктивно виступає 111 і '..іконним актом. У Молдові підзаконний характер має «уло-і і міс Гагаузії» (фактичний статут територіальної автономії), прийняте на місцевому референдумі.

11 ідзаконними актами є так звані місцеві закони, які в ряді країн з обмеженого кола питань приймають представницькі ор-і .піп територіальних автономій. Проте місцеві закони, як прави-и>, і іе мають реального конституційно-правового значення.

Важливу роль у конституційно-правовому регулюванні ві¬ці рають такі джерела, як парламентські регламенти. За умов ин і палат ного парламенту кожна з палат має власний регламент. Пір 'шмеитський регламент — це зазвичай єдиний акт, що прий-

■ ' ГІН І за рішенням парламенту (палати) і не потребує підпи-

* ти і і і.тою держави.

і -мі і ту ції МІСТЯТЬ тільки загальні згадки про парламент-і і і і" 1 іімміггп й іноді визначають більшість, необхідну для їх н і >і 11111 ■111 - і І ому винятком видається положення ст. 95 Консти-

■ і мі Туреччини, згідно з яким у регламенті необхідно зафіксу-I м и ш і м < > і у щодо участі кожної фракції в усіх видах діяльності парламенту з урахуванням кількісного представництва від від-ін м 11 /11111 х політичних партій.

і Іарлампггський регламент, як правило, приймають на осно-

ні Ин о/погної більшості, а в Австрії, Ірані, Словенії та Угорщи-

ні м> ні попі більшості у дві третини від присутніх депутатів,

" - мі. чуг стабільність здійснюваного ним регулювання.

У Франції та деяких франкомовних країнах регламент і зміни до нього до введення в дію перевіряються органом конституцій¬ного контролю на предмет відповідності основному закону.

У Великобританії та інших англомовних країнах, які сприй¬няли британську конституційну модель, організація і функціо¬нування парламенту (палат) регламентуються сукупністю пи¬саних і звичаєвих правил, прийнятих або визнаних парламен¬том чи встановлених його керівним органом (спікером).

На відміну від законів, які регулюють суспільні відносини «після» конституції, парламентський регламент вчиняє регулю¬вання «разом» з конституцією. Враховуючи те, що конституція не включає значної кількості процесуальних норм, регламент фактично перебирає на себе її роль щодо відповідних об'єктів регулювання.

Парламентський регламент нерідко характеризують як під-законний акт, хоча практично неможливо визначити конкретні закони, яким регламент має відповідати за змістом. До того ж, порядок прийняття регламенту мало в чому відрізняється від порядку прийняття закону парламентом, а вимога абсолютної або кваліфікованої більшості формально «підвищує» його від¬носно так званих звичайних законів.

Тому за парламентським регламентом іноді визнається сила закону, хоча не заперечується його відмінна від закону форма. Водночас в Естонії передбачене прийняття закону про регла¬мент парламенту, в Австрії — нижньої, а в Чехії — верхньої па¬лати парламенту.

За умов федеративного державного устрою до джерел кон¬ституційного права іноді віднесені конституційно-правові (дер¬жавно-правові) договори. Як зазначалося, договірні форми пра¬вового регулювання відносин державного владарювання відігра¬вали важливу роль за феодальних часів. Запроваджено й сучас¬ні форми, які передбачають узгодження волевиявлень відповід¬них суб'єктів конституційного права.

Прикладом можна вважати укладені 1992 р. три договори, якими розмежовано предмети відання і повноваження між Ро¬сійською Федерацією та її суб'єктами. Сукупно ці акти отрима¬ли назву Федеративного договору, про що йдеться в Конститу¬ції Росії (ст. 11). При цьому застережена можливість укладення інших договорів, зокрема між самими суб'єктами федерації, про розмежування предметів відання і повноважень.

Джерелами конституційного права є окремі підзаконні акти. Залежно від прийнятої форми державного правління це можуть бути акти глави держави або уряду.

Державно-політичні відносини владарювання, як правило, не регулюються підзаконними актами, і тому відповідні акти ІИГЛЯдають одиничними і видаються аномалією. Однак за умов і рпзового стану в суспільстві та державі підзаконні акти іноді виконують важливу роль у конституційно-правовому регулю-! іа 11 пі, на певний час фактично підміняючи закони і саму кон-ституцію. У другій половині минулого століття подібну роль ви¬конали деякі акти президента у Франції та Росії.

У Великобританії значення джерел конституційного права мають акти, видані на основі так званої королівської прерогати¬ви, тобто формально за дискреційними правомочностями монар¬ха. Реально ці акти, що мають назву наказів королеви (короля) у таємній раді, є результатом правотворчості уряду. У відповід¬ний спосіб були введені перші конституції у багатьох колиш¬ніх колоніальних володіннях.

Джерелами конституційного права в країнах, право яких віднесене до так званої англосаксонської, або англо-американ-ської, «сім'ї» правових систем, є судові рішення прецедентного значений-.

У різних країнах феномен судового прецеденту має певні відмінності, але завжди прецедент — це юридично обов'язкове правило, яке міститься в рішенні у конкретній справі, прийня¬тому найвищим або одним із вищих судів загальної юрисдикції. Відповідне правило може слугувати нормативно-правовою осно¬вою діяльності різних суб'єктів, зокрема діяльності інших судів при прийнятті рішень в аналогічних або подібних справах.

Тим самим суд не тільки застосовує норми права, а й у про-! і < ісі їх застосування може створювати нові норми. При цьому су¬довим прецедентом є не все судове рішення, а тільки певні його аспекти (фрагменти) — так званий ratio decidendi (лат. «сенс рі¬шення»). Інше в судовому рішенні визначається як obiter dictum (- мимохідь сказане»).

Судові прецеденти мають два смислових різновиди. Одним і них є прецеденти, якими сформульовані норми так званого за-I і іьиого права (англ. common law). Поняття загального права 110 * ідить від англійського досвіду і позначає сукупність норм і і1 і і І 111111111 і в, що мають звичаєву генезу, склалися історично і з ча¬сом були сформульовані здебільшого в судових рішеннях. Іншим різновидом є судові прецеденти, пов'язані з тлумаченням зако¬нів і, за деякими винятками, конституції як основного закону.

У сукупності створені судами норми права визначаються як прецедентне право (англ. case law). Концептуальним стрижнем у застосуванні норм прецедентного права є принцип stare decisis (лат. «вирішувати так, як було вирішено раніше»). Існування пре¬цедентного права в англомовних країнах укорінене в традиціях юридичного позитивізму, згідно з якими право існує як визнане і застосовуване судами.

До конституційно-правових положень, встановлених судо¬вими прецедентами, належать насамперед ті, що фактично ви¬значають зміст прав і свобод людини і громадянина, а також ме¬ханізми їх судового захисту. Відомо, що конституційно-правова фіксація прав і свобод у більшості країн здійснюється шляхом їх закріплення в конституції та законах. Інший підхід до регла¬ментації прав і свобод застосовано саме в країнах, де судові рі¬шення прецедентного значення визнано джерелом права.

Судові прецеденти можуть прямо обмежувати особу, і по¬за цими обмеженнями існуватимуть її права і свободи. Наведе¬на схема відповідає відомому принципу «все, що не забороне¬но — дозволено». Вона зовні забезпечує більш сприятливі умо¬ви щодо реалізації його прав і свобод. Проте подібний висновок був би спрощенням, адже не існує переконливих доказів того, що з огляду на права і свободи судова правотворчість є більш ефективною за наслідками, ніж законодавча діяльність парла¬менту. До того ж, як свідчить практика, не всі права і свободи можуть бути встановлені і юридично гарантовані шляхом здійс¬нення судової правотворчості (наприклад соціально-економічні права).

Оцінюючи судові рішення прецедентного значення як дже¬рело конституційного права, необхідно вказати на їх співвідно¬шення з іншими правовими формами. Зокрема, іноді вдаються практично до скасування судових прецедентів тлумачення кон¬ституційних норм шляхом прийняття поправок до основного закону. Існує чотири поправки такого характеру до Конституції СІЛА, остання з яких (XXVI) набула чинності в 1971 р.

За будь-яких умов, судовий прецедент і закон звичайно до¬повнюють один одного. Як правило, законами по суті заміню¬ють лише неналежні з огляду на суспільні потреби прецеденти, залишаючи за прецедентним правом традиційні для нього об'єк¬ти регулювання.

У країнах, право яких віднесене до континентальної, або ро-маио-германської, «сім'ї» правових систем, поняття судового прецеденту іноді пов'язують з рішеннями органів конституцій¬ної юрисдикції. Обов'язковість цих рішень (як судових рішень) стосується і самих органів конституційної юрисдикції, які по¬винні діяти фактично за принципом stare decisis. Але будь-яке з таких рішень або його окрема частина не є судовим прецеден¬том у традиційному сенсі, що зумовлено відмінностями у пра-ворозумінні за умов різних «сімей» правових систем.

Разом з тим, рішення органів конституційної юрисдикції ма¬ють бути віднесені до джерел конституційного права. До таких рішень належать насамперед ті, які прийнято у справах щодо відповідності конституції (конституційності) конституційно-правових за предметом регулювання актів або їх окремих поло¬жень. У ряді країн, де до повноважень органів конституційної юрисдикції віднесено офіційне тлумачення визначеного кола нормативно-правових актів, джерелами конституційного права є акти тлумачення тих із них, що самі належать до джерел цієї галузі.

Поняття офіційного тлумачення правових норм відсутнє в юридичній теорії і практиці країн, право яких віднесене до анг¬лосаксонської «сім'ї» правових систем. Тут суди тлумачать пра¬вові норми, застосовуючи їх у процесі прийняття рішень. При цьому немає потреби визнавати таке тлумачення офіційним, тоб¬то наголошувати на його обов'язковому і нормативному харак¬тері, адже, як зазначалося, суди можуть приймати прецедентні за значенням рішення.

У розвинутих країнах, право яких віднесене до континен¬тальної «сім'ї», поняття офіційного тлумачення також практич¬но не вживається. Кожне судове рішення ґрунтується на тлума¬ченні правових норм, на основі яких воно було прийняте, але таке тлумачення не вважається нормативним і має обов'язко¬вий характер тільки за змістом рішення у конкретній справі. 11 роте поняття офіційного тлумачення залишається в обігу на вітчизняному терені.

Офіційне тлумачення звичайно класифікують як казуальне і нормативне. Офіційне казуальне тлумачення є обов'язковим тільки у зв'язку з конкретними правовідносинами, учасникам

28

Загальна характеристика конституційного права

29

яких воно адресоване. Офіційне нормативне тлумачення поши¬рюється на абстрактне коло учасників певних суспільних від¬носин і є по суті загальнообов'язковим. Ознакою нормативного тлумачення вважається можливість його неодноразового вико¬ристання в державній практиці. Формою здійснення офіційно¬го нормативного тлумачення виступає інтерпретаційний акт як різновид правових актів (поряд з нормативним та індивідуаль¬ним актами).

Офіційне нормативне тлумачення не має самостійної значу¬щості у правозастосуванні, адже воно створює юридичні наслід¬ки тільки у зв'язку з реалізацією (застосуванням) правових норм, смисл яких з'ясовувався і роз'яснювався у відповідний спосіб. Звідси інтерпретаційний акт не може підміняти нормативно-правовий акт, який тлумачився, і фактично діє тільки на час дії останнього. Його не можна розглядати як засіб безпосереднього правового регулювання, адже він виконує щодо такого регулю¬вання вторинну, опосередковану роль.

Розглянуті джерела конституційного права можна визначи¬ти як формалізовані, або писані, джерела. Вони є результатом спеціалізованого правотворчого процесу, здійснюваного уповно¬важеними державними органами і посадовими особами.

Неформалізовані (неписані) джерела — це різні нормативні утворення, які вважаються правовими звичаями. Якщо законо¬творення має результатом створення законів як відповідних до¬кументів, то правові звичаї є наслідком суспільної та державної практики, в якій іноді неможливо розмежувати процес створення (виникнення) правових норм та його результат.

У теорії і на практиці зазвичай залишається нерозв'язним питання щодо юридичної сили звичаїв порівняно з формалізо¬ваними джерелами права. Водночас в англомовних країнах по¬ширений підхід, за яким правовий звичай за силою порівнюють із законом.

Правові звичаї розглядаються як джерела конституційного права насамперед саме в англомовних країнах. У Великобританії правовими звичаями регламентовані окремі питання функціо¬нування виконавчої влади. Зокрема, до звичаєво-правових норм належать ті, що визначають зміст королівської прерогативи — сукупності правомочностей монарха, які формально належать монарху, але в основному реалізуються урядом. Правові звичаї регламентують також багато питань організації і діяльності пар¬./іаменту, на їх основі сформульовано принцип верховенства (су¬веренітету) парламенту.

В інших країнах обсяг відповідного правового регулювання державно-політичних відносин владарювання є вкрай обмеженим.

Поширеним явищем є регулювання таких відносин за допо¬могою неюридичних засобів — так званих політичних звичаїв.

I Ірикладом політичних звичаїв є правила, які склалися в різних країнах у зв'язку з взаємодією парламенту та його органів, з од¬ного боку, і політичних партій — з другого. Такі правила не ви¬знаються юридично обов'язковими, хоча їх звичайно дотриму¬ють. Поділ звичаєвих норм, що регулюють державно-політичні відносини владарювання, на правові та політичні видається до¬сить умовним через те, що наслідки їх реалізації нерідко не ма¬ють відмінностей.

Юридична природа офіційно не визнається за конституцій¬ними угодами (англ. constitutional conventions) — звичаєвими за характером засобами регулювання державно-політичних відно¬син владарювання, прийнятими в ряді англомовних країн. Воле¬виявлення щодо створення норм, які становлять зміст консти¬туційних угод, вважається таким, що не передбачає визнання за ними правової природи, і вони не можуть бути застосовані су¬дом. Такий підхід випливає з англо-американської «версії» юри¬дичного позитивізму, з відповідної концепції правотворчості і правозастосування.

Однак роль конституційних угод у регулюванні державно-політичних відносин владарювання іноді видається основопо¬ложною. Таке значення конституційні угоди мають у Велико¬британії, де на їх основі регламентуються важливі питання дер¬жавного ладу, через що конституцію цієї держави характеризу¬ють як неписану.

Деякі з конституційних угод формулюються так: монарх по¬винен призначати на посаду прем'єр-міністра особу, яку підтри¬мує більшість членів нижньої палати парламенту. Прем'єр-мі¬ністр визначає склад кабінету (уряду). Міністри мають бути членами парламенту. Монарх здійснює свої повноваження за по¬радою міністрів (інститут контрасигнування, або скріплення).

Члени кабінету несуть колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед нижньою палатою парламенту.

У більшості інших країн відповідні положення викладено її текстах основних законів.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.