§ 6. Законодавчий процес.

Парламент і бюджет

Характеристика законотворення як титульної функції пар¬ламенту передбачає аналіз законодавчого процесу. Цей процес поділяється на стадії, частина з яких пов'язана виключно з пар¬ламентською діяльністю. Деякі інші стадії передбачають безпо¬середню взаємодію з парламентом інших державних органів або взагалі відбуваються поза парламентом.

Початковою стадією законодавчого процесу є здійснення за¬конодавчої ініціативи, котре передбачає внесення законопроек¬ту до парламенту з метою прийняття відповідного закону. Коло суб'єктів права (повноваження) законодавчої ініціативи в різ¬них країнах відмінне. Історично ці відмінності були зумовлені запровадженням різних форм державного правління.

У країнах з парламентськими формами державного прав¬ління до суб'єктів права законодавчої ініціативи віднесені чле¬ни парламенту і уряд. У деяких парламентських монархіях за¬конодавчу ініціативу уповноважений здійснювати монарх, але по суті це означає наділення відповідним повноваженням того самого уряду. Урядові законопроекти можуть бути внесені уря¬дом у цілому, його главою чи міністрами або, виходячи з тактич¬них міркувань, фактично від імені окремих депутатів, що вхо¬дять до парламентської більшості.

За умов парламентського правління і у багатьох республіках зі змішаною формою державного правління переважна більшість прийнятих парламентом законів ініціюється саме урядом. За¬конопроекти, запропоновані окремими депутатами, мають пер¬спективу стати законами лише в разі їх підтримки парламентсь¬кою більшістю, тобто урядом.

Домінуюча роль уряду щодо реалізації права законодавчої ініціативи іноді знаходить вияв і за формальним змістом про¬цедур внесення і розгляду законопроектів. Наприклад, у Фран¬ції ініціативи уряду оформляються як законопроекти, а ініціа¬тиви окремих депутатів — як законопропозиції. При розгляді у парламенті перші мають пріоритет. У Фінляндії законопропо¬зиції депутатів можуть бути внесені до парламенту лише у пер¬ші два тижні після відкриття чергової сесії. В ряді країн припу¬скається тільки колективне внесення законопроектів.

У США — «класичній» президентській республіці — суб'єк¬тами права законодавчої ініціативи визнані виключно члени па¬лат конгресу — конгресмени і сенатори. Більше того, не припус¬кається колективна законодавча ініціатива. Органи і посадові особи виконавчої влади, включаючи президента, відповідного права не мають, що випливає з ідеї жорсткого розподілу влад.

Проте президент може діяти через довірених членів палат конгресу, які зовні будуть здійснювати власну ініціативу. Він може використати і такий засіб, як послання до конгресу або до країни. Зміст цих послань засвідчує позицію президента з важ¬ливих проблем суспільного буття і орієнтує його прибічників у конгресі на формулювання необхідних „законодавчих ініціатив.

Нерідко зв'язок між прийнятою формою державного прав¬ління і визнанням права законодавчої ініціативи за певними су¬б'єктами не виглядає очевидним. Так, практично в усіх прези¬дентських республіках Латинської Америки відповідним правом наділений президент, який реалізує його або безпосередньо, або через призначуваних ним міністрів.

Президент визначений суб'єктом права законодавчої ініціа¬тиви у багатьох постсоціалістичних і, насамперед, пострадянсь¬ких країнах з різними формами державного правління (Азер¬байджан, Білорусь, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, Казахстан, Киргизстан, Польща, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Угор¬щина та Узбекистан).

Суб'єктами права законодавчої ініціативи за умов різних форм державного правління виступають й інші державні органи. У Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Ек¬вадорі, Нікарагуа, Панамі, Парагваї і Сальвадорі до них віднесе¬но верховний суд. В окремих пострадянських країнах суб'єктом права законодавчої ініціативи визнано не тільки верховний суд, а й суди спеціальної юрисдикції: в Азербайджані, Росії, Таджи¬кистані і Узбекистані — конституційний суд, у Казахстані, Росії і Таджикистані — вищий арбітражний (економічний) суд. При цьому в Росії, як і у названих латиноамериканських країнах, суд може вносити до парламенту законопроекти лише з питань його відання.

У ряді країн до суб'єктів права законодавчої ініціативи, на¬лежать органи самого парламенту. Якщо в Грузії, Естонії, Лат¬вії, Словаччині, Угорщині, Хорватії і Швейцарії такими суб'єк¬тами є усі постійні комісії (комітети) парламенту, то в Еква¬дорі — тільки комісія з питань законодавства і кодифікації. Як зазначалось, у деяких країнах вносити законопроекти уповно¬ііажені парламентські фракції. Іноді суб'єктом права законодав¬чої ініціативи визначено верхню палату, від імені якої законо¬проект може бути внесено до нижньої (Австрія, Польща, Росія, Чехія, ФРН). У такий спосіб наголошується на особливій ролі нижньої палати у парламентському законотворенні.

У деяких випадках коло суб'єктів законодавчої ініціативи відображає прийняту форму державного устрою або її особли¬вості. Так, у Росії і Швейцарії законопроект може бути внесе¬ний законодавчим органом суб'єкта федерації, а в Грузії, Порту¬галії, Сербії, Таджикистані та Узбекистані — представницьким органом територіальної автономії.

У Нікарагуа, Панамі, Перу, Сальвадорі і Чехії ініціювати парламентський процес законотворення уповноважені місцеві представницькі органи влади (муніципалітети), хоча у відпо¬відних латиноамериканських країнах — тільки з питань, відне¬сених до відання «місцевої влади».

Окремі конституції визначають інших суб'єктів права зако¬нодавчої ініціативи. Іноді до таких суб'єктів відносять проку¬рорів та деяких інших посадових осіб. У ряді латиноамерикан¬ських країн відповідне повноваження визнане за державним ор¬ганом, призначенням якого є проведення виборів і розгляд так званих виборчих скарг (виборчий трибунал, виборча рада тощо). Особливістю парламентаризму в частині країн світу виступає розглянута вище законодавча народна ініціатива.

Процедури реалізації права законодавчої ініціативи певною мірою зумовлені побудовою парламенту. В двопалатних парла¬ментах з так званими рівноправними палатами, тобто з пала¬тами, зміст і обсяг повноважень яких близькі або порівнювані, законопроекти (зазвичай за деякими винятками) можуть бути внесені до кожної з палат. Такий порядок застосовується і в пар¬ламентах Великобританії та Японії, палати яких не можна вва¬жати «рівноправними». У більшості країн, де функціонує пар¬ламент з «нерівноправними» палатами, законодавчий процес по¬чинається в нижній палаті.

За загальним правилом наступною стадією є перше читання законопроекту. На цій стадії ухвалюється рішення щодо роз¬гляду законопроекту парламентом. У більшості країн дебати за змістом відповідного законопроекту на стадії першого читання не проводяться. У Франції першим читанням називають роз¬гляд законопроекту в одній з палат парламенту, починаючи від

17-8-364

законодавчої ініціативи, і до передачі до іншої, а другим читан¬ням — розгляд законопроекту після повернення його з іншої па¬лати із запропонованими змінами.

Ще однією стадією є друге читання законопроекту, або де¬бати у палаті за законопроектом. Дебати, як правило, відбува¬ються у режимі відкритих засідань. Ця стадія насамперед перед¬бачає обговорення законопроекту і внесення до нього поправок.

У різних країнах друге читання проводиться до або після розгляду законопроекту у постійній комісії (комітеті). Якщо за¬конопроект передається до постійної комісії (комітету) після обговорення у палаті та ухвалення нею рішення за його зміс¬том, то таке рішення фактично зобов'язує комісію. Коли ж за¬конопроект надходить до комісії (комітету) до другого читання у палаті, то саме комісія значною мірою визначає зміст відпо¬відного закону.

Стадією законодавчого процесу є розгляд законопроекту в постійній комісії (комітеті). Залежно від змісту законопроект може розглядатися в одній або в кількох постійних комісіях (ко¬мітетах). Робота в комісії (комітеті) над законопроектом має важливе значення для результатів законотворення і зазвичай проводиться в режимі закритих засідань. За результатами цієї роботи постійна комісія (комітет) готує доповідь, з якою її го¬лова виступає у палаті.

У країнах, де дебати передують розгляду законопроекту в по¬стійній комісії (комітеті), після повернення його до палати від¬бувається трете читання, під час якого законопроект ще раз об¬говорюється і приймається, як правило, без принципових змін. У США на стадії третього читання внесення поправок до зако¬нопроекту взагалі не припускається, однак палата до остаточ¬ного голосування може повернути його на повторний розгляд до комітету.

Законодавчий процес у парламенті завершується голосу¬ванням, за результатами якого встановлюється факт прийняття закону. У двопалатному парламенті закон має бути прийнятий обома палатами. Однак під час розгляду законопроекту нерідко виникають розбіжності, без подолання яких закон не може бути прийнятий. Існують різні процедури подолання таких розбіж¬ностей.

У тих країнах, де палати парламенту «нерівноправні», остан¬нє слово щодо прийняття закону належить нижній палаті. В Авст¬рії заперечення або застереження верхньої палати до закону, прийнятого нижньою палатою, розв'язуються останньою шля¬хом його повторного розгляду за спрощеною процедурою і прий¬няття простою більшістю голосів. У Польщі, Словенії, Чехії і в деяких інших країнах відповідні розбіжності долаються ниж¬ньою палатою, але вже за рішенням, ухваленим на основі абсо¬лютної більшості.

У Росії, ФРН та Японії на випадок виникнення розбіжнос¬тей між палатами парламенту питання їх подолання вирішуєть¬ся спільною узгоджувальною комісією (комітетом). Якщо така комісія (комітет) не зможе ухвалити рішення, або якщо її рі¬шення не задовольняє нижню палату, остаточне рішення щодо прийняття закону ухвалює саме нижня палата на основі біль¬шості у дві третини від її загального складу.

Створення спільних узгоджувальних комісій (комітетів) як спосіб подолання відповідних розбіжностей притаманне насам¬перед парламентам з «рівноправними» палатами, зокрема кон¬гресу США. У тих випадках, коли узгоджувальному комітету не вдається знайти компроміс або цей компроміс не задовольняє палати конгресу, які мають його затвердити, закон вважається неприйнятим.

Одним із способів подолання відповідних розбіжностей між палатами є так званий човник. Кожна з палат розглядає законо¬проект у тому вигляді, в якому він надійшов з іншої, і повертає його із своїми уточненнями. При цьому законопроект передаєть¬ся із палати до палати доки не буде досягнуто узгодженого рі¬шення. Якщо такого рішення не відбулося і вичерпано встанов¬лений для цього час, то закон вважається неприйнятим.

У Швейцарії після нерезультативного застосування «човни¬ка» законопроект передається до спільної узгоджувальної комі¬сії. У випадку, коли комісія не доходить згоди, уряд може вису¬нути вимогу, щоб остаточне рішення стосовно прийняття закону ухвалила нижня палата.

Існують інші способи подолання розбіжностей між палата¬ми. Наприклад, у Румунії, де палати парламенту «рівноправні», спірні законопроекти розглядаються узгоджувальною комісією, а в разі її невдачі — на спільному засіданні палат, де і ухвалю¬ється відповідне рішення на основі більшості їх членів. Врахо¬вуючи більший кількісний склад нижньої палати, за нею треба визнати більші можливості.

Важливою стадією законодавчого процесу є промульгація прийнятого парламентом закону, за яку визнають певні дії гла¬ви держави, котрі забезпечують можливість застосування відпо¬відного закону. У Швеції прийнятий закон підписує голова пар¬ламенту, після чого його офіційно опубліковує уряд.

Промульгація по-різному визначається в різних країнах. Німецькі автори трактують її як ухвалення главою держави рі¬шення про офіційне опублікування або саме опублікування чи оприлюднення закону в інший спосіб. У французькій літерату¬рі промульгація розглядається як акти (дії) глави держави, які засвідчують відповідність прийнятого парламентом закону кон¬ституційним вимогам (підписання закону) і зумовлюють офі¬ційне оприлюднення закону з метою забезпечити набуття ним чинності.

У парламентських монархіях з поняттям промульгації асо¬ціюється так звана королівська санкція. Така санкція виступає як підписання прийнятого парламентом закону, якому зазвичай надається урочистий вираз (формулювання). Сьогодні майже в усіх парламентських монархіях глава держави не має альтер¬нативи при підписанні закону. До того ж, санкціонування мо¬нархом закону потребує контрасигнування з боку глави та (або) інших членів уряду.

Іноді в конституції застерігається, що за умов, коли прези¬дент у визначений строк не підписує закон і не повертає його для повторного розгляду до парламенту, відповідні дії має вчи¬нити голова парламенту (Болівія, Колумбія, Литва, Перу).

У Грузії і Сербії вказаний порядок підписання і офіційного оприлюднення застосовується лише після повторного розгля¬ду і прийняття закону парламентом, тобто після подолання вето. У Таїланді, якщо після подолання вето закон не буде підписа¬ний королем, рішення про його офіційне опублікування ухвалює прем'єр-міністр.

У Швеції прийнятий парламентом закон підписує його го¬лова, після чого закон опубліковує уряд.

Промульгація є завершальною стадією законодавчого про¬цесу, яка має позапарламентський характер. Цій стадії може пе¬редувати застосування главою держави вето. Якщо промульга¬ція виступає обов'язковою стадією законодавчого процесу, то вето застосовується факультативно, адже відповідне повнова¬ження глави держави має характер права, а не обов'язку.

Застосування вето означає вчинення президентом або мо¬нархом дій, які полягають у відмові підписати й офіційно опри-П и >днити -прийнятий парламентом закон і у повідомленні про це парламенту з викладенням мотивів і пропозицій. Документаль¬ною формою вето є відмова глави держави підписати закон, за¬фіксована в його тексті, або (у випадках відкладального вето) адресоване парламенту відповідне письмове повідомлення гла¬ви держави.

Генеза сучасного права вето пов'язана з правотворчою прак¬тикою в Англії за феодальних часів. Спочатку парламент, звер¬гаючись до короля зі спеціальною петицією, порушував питан¬ня про видання конкретного правового акта, і король, якщо він погоджувався з викладеними у петиції аргументами, видавав відповідний акт. На початку XVI ст. таку практику було зміне¬но, і петиції набули значення проектів правових актів, які ко¬роль міг схвалити або відхилити, але не змінити за змістом. Від¬мова короля санкціонувати прийнятий палатами акт ґрунтува¬лася на його розсуді (прерогативі) і називалася вето.

Такий розсуд передбачав абсолютний характер вето. Це означає, що парламент не може подолати вето, у зв'язку з чим абсолютне вето іноді характеризують як резолютивне. У проце¬сі суспільно-політичної еволюції і формування конституційної монархії сутність вето трансформувалась.

У першій половині XIX ст. у ряді європейських монархій пра¬во вето набуло характеру повноваження глави держави, здійс¬нюваного в контексті розподілу влад. За аналогією зі США його почали трактувати як засіб стримування виконавчою владою, на чолі з монархом, влади законодавчої.

За умов парламентсько-монархічної форми державного прав¬ління вето глави держави втратило практичне значення, адже здійснення монархом своїх повноважень стало залежати від во¬левиявлення уряду, який спирається на парламентську більшість і тим самим здатний контролювати процес законотворення. Тому в тій самій Великобританії право вето останній раз було реалі¬зоване монархом на початку XVIII ст. Залишаючись у багатьох парламентських монархіях формальною складовою прерогати¬ви монарха, в наші дні абсолютне вето визнається тут конститу-іпішою фікцією.

Сучасним за характером і формою є відкладальне (суспен-зивне, або відносне) вето глави держави, яке виглядає своєрід¬ною альтернативою промульгації. Про це свідчить і той факт, що відкладальне вето може бути застосоване у строк, визначений у конституції для підписання закону. У випадку застосування від-кладального вето парламент може або погодитися з пропозиція¬ми глави держави і проголосувати закон з їх урахуванням, або подолати вето, повторно розглянувши і прийнявши закон в його первинній редакції, але, як правило, на основі іншої більшості, ніж при першому відповідному голосуванні. За загальним пра¬вилом у разі неподолання вето закон вважається неприйнятим.

Теоретики американського конституціоналізму розглядають відкладальне вето як «компетенційне вторгнення» президента, який уособлює виконавчу владу, у сферу законодавчої влади.

Уперше відкладальне вето було передбачене в Конституції США, за змістом якої президент може або схвалити і підписати прийнятий палатами конгресу законопроект, або повернути його зі своїми запереченнями до тієї палати, куди він був внесений за правом законодавчої ініціативи. Якщо після повторного роз¬гляду палата приймає законопроект на основі більшості у дві третини від її загального складу, законопроект разом із запе¬реченнями президента передається до іншої палати, яка також здійснює повторний розгляд. У разі прийняття законопроекту в аналогічний спосіб і цією палатою, він стає законом без підпи¬сання президентом. Тим самим після подолання вето для пре¬зидента не виникає необхідності підписувати попередньо не-схвалений ним акт.

Конституцією США також встановлено, що за умов, коли прийнятий палатами конгресу і переданий президенту для під¬писання законопроект не буде повернений протягом десяти днів, він стає законом так, як був би підписаний президентом. Наве¬дене положення створює додаткові можливості для президен¬та у вираженні свого ставлення до законопроекту. Якщо вказа¬ний десятиденний строк був перерваний у зв'язку із закінчен¬ням сесії конгресу, президент може утриматися від підписання законопроекту, і останній вважатиметься відхиленим. В юри¬дичній теорії таке відхилення законопроекту визначається як «кишенькове вето». В останню чверть минулого століття прак¬тика «кишенькового вето» була визнана судами неконститу¬ційною.

До особливостей вето президента США віднесене й те, що його потенційними об'єктами визнаються не тільки закони, а й усі інші акти, які приймають обидві палати конгресу. При цьому президент може повернути на повторний розгляд законопро¬ект або інший відповідний акт лише в цілому, хоча фактично іілііеречуватиме лише окремим його положенням.

У теорії конституціоналізму таке вето характеризується як загальне. У зв'язку з цим, застосовуючи вето, президент виму¬шений відхиляти й прийнятні для нього положення, які містить відповідний акт. Звідси звичайною є практика включення до прийнятних для президента законопроектів положень, котрі окремо не були б ним сприйняті.

Від загального відмінне часткове, або вибіркове, вето, яке запроваджене, зокрема, у ряді президентських республік Ла¬тинської Америки. У відповідний спосіб президент може сфор¬мулювати пропозиції і до окремих положень закону (законо¬проекту), причому саме ці положення повторно розглядаються і голосуються. Часткове вето об'єктивно посилює роль президен¬та у законотворенні.

Іноді розрізняють відкладальне вето і вимогу президента про повторне обговорення і голосування у парламенті прийнятого закону. Головною відмінністю між ними вважають те, що подо¬лання вето передбачає ще одне голосування стосовно відповід¬ного закону в його первинній редакції, але на основі іншої, ніж при першому розгляді, більшості, а при повторному обговорен¬ні і голосуванні таке голосування відбувається за тією самою процедурою, що і при «первинному» прийняті закону. Проте за своєю природою відкладальне вето і вимога про повторне обго¬ворення і голосування є аналогами.

Порядок подолання вето нерідко пов'язаний з прийнятою формою державного правління. У багатьох парламентських рес¬публіках для позитивного за результатом голосування щодо «ве-тованого» закону достатньо, як правило, простої більшості, тоб¬то тієї самої більшості, на основі якої цей закон було прийнято. У такий самий спосіб долається вето у Франції, котра є країною зі змішаною республіканською формою правління.

Разом з тим, у таких парламентських республіках, як Алба¬нія, Болгарія, Греція, Литва, Македонія і Чехія, відповідне го¬лосування потребує більшості від загальної кількості членів пар¬ламенту. Абсолютна більшість передбачена для подолання вето також у Вірменії, Перу і Португалії, котрі класифікують як краї-11 її зі змішаною республіканською формою правління.

В інших країнах зі змішаною республіканською формою дер¬жавного правління і в усіх президентських республіках вето до¬лається на основі кваліфікованої більшості зазвичай у дві трети¬ни від загального складу парламенту. На основі кваліфікованої більшості долається вето в Норвегії і Таїланді, які є парламент¬ськими монархіями.

В окремих країнах з різними республіканськими формами правління кваліфікована більшість, яка потрібна для подолан¬ня вето, вираховується від числа депутатів, присутніх на відпо¬відному засіданні парламенту.

Своєрідним за змістом є вето, передбачене ст. 54 Конститу¬ції Казахстану. У місячний строк з дня направлення заперечень президента до закону або його окремих статей парламент про¬водить їх повторне обговорення і голосування. Недотримання цього строку означає прийняття заперечень президента. Якщо парламент не зможе підтвердити своє рішення щодо закону, але вже на основі більшості у дві третини від загального складу кож¬ної з палат, закон вважається неприйнятим або прийнятим у ре¬дакції, запропонованій президентом.

Звідси глава держави має можливість підміняти законодав¬чий орган, а не лише впливати на результати його діяльності.

Як зазначалося, відкладальне вето виступає альтернативою підписання президентом прийнятого парламентом закону і його оприлюднення. Як правило, в конституції встановлено строк, про¬тягом якого президент може або підписати закон, або застосу¬вати вето. Цей строк забезпечує главі держави можливості для оцінки закону з метою належної реалізації своїх повноважень на завершальних стадіях законодавчого процесу. Він становить від десяти до тридцяти днів, які вираховуються з дня отриман¬ня президентом прийнятого парламентом закону.

За загальним правилом президент, застосувавши вето, ви¬кладає мотиви таких своїх дій і формулює пропозиції. В бага¬тьох випадках відповідні мотиви пов'язані з оцінкою президен¬том закону з позицій доцільності. Тим самим право відкладаль-ного вето забезпечує президенту якість не просто «контролера» конституційності законів або системності у законотворенні, а реального учасника законодавчого процесу на його відповідних стадіях.

На відміну від США, у багатьох країнах президент повинен підписати повторно прийнятий закон, чим акцентується увага на факті подолання вето. Нерідко в конституції встановлюють порівняно менший строк для підписання і офіційного оприлюд¬нення закону вже після подолання вето.

За будь-яких умов право відкладального вето не видається універсальним повноваженням президента. Наприклад, в Євро¬пі цим правом не наділений президент у таких парламентських республіках, як Австрія, Ірландія, Ісландія, Мальта, Словенія та ФРН, а також у Хорватії, що є країною із змішаною республі¬канською формою правління.

Після підписання закону главою держави за наслідками без¬посередньо його прийняття парламентом або за наслідками по¬долання вето відбувається офіційне оприлюднення закону. Як зазначалось, іноді оприлюднення вважають за складову стадії промульгації закону.

Основною формою оприлюднення є опублікування, яке здійс¬нюється у спеціальних (офіційних) друкованих виданнях. Офі¬ційне опублікування має важливе юридичне значення і, зокрема, засвідчує автентичність тексту закону. Головною метою офіцій¬ного опублікування є доведення змісту закону до відома усіх учасників правовідносин, які можуть виникнути при реалізації його норм.

З офіційним опублікуванням закону пов'язане набуття ним чинності. Як правило, закон набуває чинності за спливом ви¬значеного часу після його опублікування, який в різних країнах становить від трьох до тридцяти днів. Іноді набуття чинності за¬коном пов'язують з конкретною датою, яка може бути віддале¬на у часі від дати його опублікування.

Однією з основних функцій парламенту є прийняття дер¬жавного бюджету. У більшості країн парламент затверджує зміст бюджету у формі спеціального закону.

Особливістю процедури прийняття бюджету як закону є те, що його проект може пропонувати уряд або президент. Іншими словами, бюджетна законодавча ініціатива належить виконавчій владі. Уряд зазвичай має змогу коригувати пропозиції інших суб'єктів законодавчої ініціативи, які передбачають бюджетні витрати: відповідні законопроекти вносять до парламенту тільки за наявності висновку уряду стосовно адекватності цих витрат встановленим у державному бюджеті видаткам.

У ряді країн державний бюджет не формується як законо¬проект, хоча розглядається та приймається у парламенті. У Ве¬ликобританії і в більшості інших англомовних країн державний бюджет є своєрідною фінансовою програмою, яку пропонує ни¬жній палаті (парламенту) міністр фінансів. Зміст цієї програми складається в основному з пропозицій щодо оподаткування, кот¬рі формулюються у спеціальному законопроекті про фінанси. Водночас до палати (парламенту) вноситься спеціальний зако¬нопроект про асигнування, в якому визначаються видатки для потреб кожного з міністерств.

Своєрідною є процедура прийняття державного бюджету у США. Спочатку президент звертається до конгресу з посланням про бюджет, яке обговорюється у палатах. За результатами цьо¬го обговорення приймається спеціальна резолюція, що є підста¬вою для прийняття так званих фінансових біллів, зокрема зако¬нів про державні доходи і асигнування.

Особливий характер має бюджетний акт також в Ісландії, Норвегії, Фінляндії та Швейцарії. Тут державному бюджету на¬дається форма спеціального урядового акта, який має бути за¬тверджений у парламенті.

У більшості парламентів проект (законопроект) державно¬го бюджету вноситься до нижньої палати, і верхня палата обме¬жена в його розгляді. Наприклад, в Австрії, Словенії і Чехії верх¬ня палата не уповноважена відхиляти проект бюджету, прий¬нятий нижньою палатою парламенту, а може лише вносити до нього поправки. В Японії за умов, коли спільна узгоджувальна комісія не може досягти компромісу, або коли верхня палата не ухвалила рішення щодо державного бюджету протягом тридця¬ти днів після одержання проекту бюджету з нижньої палати, від¬повідне рішення останньої стає рішенням самого парламенту. У Бельгії державний бюджет приймає виключно нижня палата парламенту.

В Італії і Швейцарії палати парламенту мають однакові мож¬ливості щодо вирішення бюджетно-фінансових питань. Зокре¬ма, в Італії кожна з палат розглядає половину бюджетних про¬позицій. На наступний рік половина пропозицій, яку розглядала одна палата, стає предметом розгляду іншої, і навпаки. В Руму¬нії державний бюджет приймають на спільному засіданні палат парламенту.

У більшості країн при розгляді проекту державного бюдже¬ту окремі депутати наділені тими самими можливостями, що й у «звичайному» законодавчому процесі. Проте у ряді країн член парламенту може вносити пропозицію лише про скорочення або скасування того чи іншого податку, але не вправі пропонувати мові податки або збільшення ставок податків понад визначені у відповідній програмі міністра фінансів.

В англомовних країнах парламент не уповноважений зміню¬вати запропоновані урядом статті асигнувань або збільшувати суму державних видатків. Він може лише відмовити у встанов¬ленні будь-якого асигнування або зменшити суму видатків.

Практично в усіх країнах у структурі парламенту створено одну або кілька постійних комісій (комітетів) з бюджетно-фі-ііансових питань, де відбувається відповідна стадія проходжен-і ія бюджету у парламенті.