§ 2. Державні символи

і державна мова

З державним суверенітетом пов'язане поняття дер¬жавних символів. Державні символи — це встановлені консти¬туцією або спеціальним законом (законами) чи визнані за тра¬дицією предмети, зображення, поетико-музичні твори, словесні формулювання тощо, які зазвичай мають історичне походжен¬ня, відображають особливості розвитку і сучасного стану кон¬кретного соціуму, слугують різним цілям у діяльності держав¬них органів і посадових осіб, в умовній формі засвідчують саму державу та її суверенітет.

Тому об'єктивним, хоча й унікальним, треба визнати поло¬ження ст. 7 Конституції Гайани, за яким кожний громадянин, незалежно від місця його знаходження, а також кожний, хто зна¬ходиться на території цієї держави, повинні поважати її симво-ли. Обов'язок громадян поважати державні символи передбаче¬ний основними законами Азербайджану і Казахстану.

У практиці конституціоналізму усталеним є саме термін «дер¬жавні символи», хоча як синонім нерідко використовується тер¬мін «національні символи». Разом з тим, поняття національних символів може мати самостійне значення, пов'язане з розвит¬ком титульної нації, її роллю у становленні держави. За наслід¬ками конституційного закріплення такі символи набували зна¬чення державних.

Іноді в основному законі акцентується увага на зв'язку, що існує між державними символами і суверенітетом. Наприклад, у ст. 11 Конституції Португалії державний прапор визначено як «символ суверенітету Республіки, незалежності, єдності та ці¬лісності Португалії». В деяких конституціях відповідний зв'я¬зок відбито в узагальненій назві усіх державних символів: «сим¬воли держави і національного суверенітету» (Кабо-Верде) або «символи незалежності та суверенітету» (Монголія). В Консти¬туції Франції про державні символи йдеться у першому розділі, поіменованому «Про суверенітет».

Загальновизнаним державним символом є державний пра¬пор. Лише цей символ визначено в конституціях таких євро¬пейських держав, як Ірландія, Іспанія, Італія, Латвія та ФРН. Його генеза пов'язана з використанням ще за рабовласницьких часів військових стягів політичних володарів. Знаменно, що державні прапори деяких сучасних монархій мають кольори правлячих або історичних династій. Нерідко кольори (колір) державного прапору засвідчують певні особливості суспільного І піти, в умовній формі відображають характер панівної Ідео¬логії.

[ЙОДІ саме кольори конституційно віднесені до державних І ИДМИ../ІІВ (Ліхтенштейн, Польща). Державні кольори викорис¬товуються на прапорі і гербі, а також на форменому одязі, для оформлення офіційних заходів тощо. В основних законах Авст¬рії, Еквадору, Естонії та Чехії окремо визначені державний пра¬пор і державні кольори.

У Монако і Чехії до державних символів віднесений не тіль¬ки державний прапор, а й відповідно княжий штандарт та штан-дарт президента. В інших країнах штандарт глави держави (пре¬зидента) зазвичай сприймається як так званий службовий пра¬пор. Службові прапори на основі державного прапора нерідко встановлюють для різних державних органів, насамперед з пред¬ставницькою метою.

Загальновизнаним є також такий державний символ, як дер¬жавний герб. Іноді державний герб зображений на державному прапорі. Виникнення гербів пов'язують з періодом хрестових походів, коли знаки на зброї поступово трансформувались у ро¬дові герби. У періоди становлення централізованих феодальних держав родові герби правлячих династій набували значення по суті державних.

Сьогодні гербами монархій є саме такі геральдичні знаки правлячих або історичних династій. Герби республік містять зображення, які у лаконічній формі виражають певні суспіль¬но-політичні ідеї, засвідчують наступництво держави та деякі інші характеристики суспільства і держави. У конституціях Сер¬бії та Чехії передбачено великий і малий державні герби.

Державний гімн як загальновизнаний державний символ — це поетико-музичний або музичний твір урочистого характеру, який відображає відповідну державну або національну тради¬цію і слугує, зокрема, політико-ідеологічним і патріотично-ви¬ховним цілям. Державні гімни виникли у зв'язку з революцій¬ними подіями XVII—XVIII ст. в Європі та Америці і становлен¬ням національних держав.

Деякими конституціями до державних символів віднесене державне гасло — коротке словесне формулювання (вислів), котре виражає ідеї, що визнані суспільними цінностями. Тради¬ція державного гасла походить від зображень гасел на родових гербах. Сьогодні державне гасло іноді фіксується на державно¬му гербі.

Практика встановлення державного гасла була започатко¬вана у період Великої французької революції. І сьогодні у ст. 2 Конституції Франції зафіксовано, що гаслом республіки є «сво¬бода, рівність і братерство». Державне гасло конституційно ви¬значене також у багатьох колишніх французьких колоніальних володіннях, хоча зміст його формулювань тут різниться: «мир, праця, батьківщина» (Камерун), «честь, братерство, справед¬ливість» (Мавританія), «бог, батьківщина, король» (Марокко) тощо.

У більшості основних законів, прийнятих у відповідних краї¬нах, зазвичай задекларований і так званий державний принцип. (Формулювання цього принципу в усіх випадках однакове — «правління народу і для народу».

Державним символом нерідко визнана державна печатка. Такий статус державної печатки передбачений, зокрема, консти¬туціями Австрії, Болгарії, Румунії, Словаччини і Чехії. В деяких мусульманських країнах державними символами вважаються державні нагороди (Бахрейн, Ємен, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія, Судан, Оман).

Унікальний перелік символів містить ст. 7 Конституції Не¬палу, де зафіксовано державні прапор і герб, а також визначено державну квітку, державний колір, державну тварину і держав¬ного птаха.

В Албанії, на Мальдивських Островах, у Румунії, Судані, Того, Центрально-Африканській Республіці і Шрі-Ланці до дер¬жавних символів прямо або опосередковано віднесене держав¬не (національне) свято, або національний день. Проте таке трак¬тування національного дня видається суперечливим з огляду на семантику терміна «символ»: цей термін походить з грецької мови і означає речовий, графічний або звуковий знак, що може відображати певне явище або ідею.

Не менш суперечливим є трактування столиці як одного з державних символів. За аргумент на користь такого трактуван¬ня вважають те, що в ряді конституцій статус столиці визначе¬ний в тій самій статті, що й статус державних прапора, герба, гім¬ну тощо. Однак це лише означає, що одна стаття основного за¬кону містить кілька конституційних інститутів.

Конституційна регламентація державних символів у різних Країнах може різнитися як за формою, так і за змістом. У ряді ■ і мін така регламентація зведена до іменування державних си-ІВОЛІв без будь-якого їх опису. У багатьох випадках конститу-пі і містить опис державного прапора, державного герба та де-и м ч інших «матеріалізованих» символів, який може бути більш¬

менш детальним, а також назву державного гімну. Іноді вказано на історичне походження тих або інших державних символів (Андорра, Хорватія).

Нерідко в конституції застерігається, що опис державних символів та порядок їх використання встановлюються законом. При цьому закони про державні символи в деяких пострадян¬ських країнах приймають за більш складною процедурою, ніж «звичайна» законодавча. В Грузії, Молдові та Румунії вони ма¬ють форму органічних законів, в Азербайджані — конституцій¬них законів.

Поняття суверенітету також пов'язане з поняттям держав¬ної мови. Державна мова — як правило, одна мова, що в кон¬ституції або в законодавстві визнана засобом офіційного спіл¬кування у суспільстві і державі. Державною виступає мова біль¬шості населення країни. Зміст статусу державної мови в різних країнах може різнитися. Синонімом є вживаний у багатьох ос¬новних законах термін «офіційна мова».

Разом з тим, терміни «державна мова» і «офіційна мова» мо¬жуть вживатися разом, розрізняючи їх. Унаслідок цього лише офіційна мова (мови) набуває реального статусу, а конститу¬ційне закріплення державної мови (хоча вона може бути визна¬чена однією з офіційних мов) має здебільшого атрибутивну зна¬чущість.

Так, у Швейцарії, крім чотирьох державних мов, встановле¬но офіційні мови федерації, якими є три з державних. Четверта державна мова визнана офіційною лише щодо осіб, віднесених до відповідної лінгвістичної групи. В Ірландії ірландська мова визнана державною і першою офіційною, а англійська — дру¬гою офіційною, причому законом може бути передбачене ви¬користання однієї з цих мов для конкретних цілей в межах як усієї держави, так і частині її території.

Дещо іншою є ситуація зі статусами державної і офіційної мов у країнах, що розвиваються. Тут атрибутивну значущість може мати або державна, або офіційна мова, що зумовлено різ¬ним трактуванням відповідних термінів.

У Шрі-Ланці статус державної визнано за трьома мовами, включаючи мову колишньої метрополії — англійську, однак ли¬ше дві інші з них широко вживані на побутовому рівні і мають статус офіційної мови. На Коморських Островах як офіційну конституйовано мову корінного населення, яка водночас визна¬чека однією з трьох державних мов. У Мавританії серед чоти¬рьох державних мов виділено одну офіційну (арабську).

З іншого боку, в Руанді встановлено дві офіційні мови, од¬на з яких, що є мовою корінного населення, визнана державною. В Конго і Сенегалі офіційною визначено мову колишньої мет¬рополії (французьку), а за державні слугують найбільш поши¬рені так звані традиційні мови, тобто мови корінного населення (в Конго — дві, а в Сенегалі — шість). У Палау окремий статус мають дві офіційні мови і усі традиційні мови, що визнані дер¬жавними.

Іноді, крім державної, в конституції виділяється ще одна або кілька мов, які мають важливе значення і фактично спеціаль¬ний статус. Наприклад, в Ірані державною мовою визнана пер¬ська, але застережено, що арабська як «мова Корану та ісламсь¬кого вчення» повинна викладатися у середній школі (ст. 16 Кон¬ституції). У статті 3 Конституції Вануату виділено три офіційні мови, дві з яких — англійська і французька — є «основними мо¬вами навчання», а також державну мову (мову корінного насе¬лення), що є третьою з офіційних.

На Філіппінах мова корінного населення визначена держав¬ною мовою і охарактеризована як «засіб офіційного спілкуван¬ня і навчання», офіційними мовами названі англійська і фран¬цузька, а арабській та іспанській мовам гарантоване сприяння (ст. 14 Конституції).

У деяких основних законах, прийнятих у пострадянських країнах, крім державної мови в різному контексті згадується ще одна мова — російська. Однак, якщо в Казахстані і Киргизстані за російською мовою фактично визнано статус офіційної, то, на¬приклад, у Таджикистані російська мова визначена «мовою між¬національного спілкування». Відповідні положення засвідчують визнання ролі російської мови у суспільному житті, але по-різ¬ному встановлюють її статус.

Державною (синонім — офіційною) мовою визначається або фактично визнається, як правило, мова титульної нації. В держа¬вах, утворених на багатонаціональній основі, статус державної можуть мати кілька мов. Наприклад, у Південно-Африканській І Республіці такий статус встановлено для чотирьох, на Сейшель-ських Островах і Фіджі — для трьох, а в Афганістані, Білорусі, на Гаїті, у Джибуті, Камеруні, на Кіпрі, у Лесото, Східному Тимо-рі, І [ентрально-Африканській Республіці і Чаді — для двох мов.

Встановлення полілінгвізму (багатомовності) для офіцій¬них цілей зумовлене особливостями розвитку конкретних країн. Зокрема в колишніх колоніальних володіннях єдиною або од¬нією з державних мов нерідко є відповідна мова метрополії. У ряді країн у межах усієї або частини державної території чи окремих адміністративно-територіальних одиниць, населення яких становлять національні або мовні меншини, певні офіцій¬ні функції паралельно з державною мовою (мовами) виконують мови цих меншин, або за такими мовами визнається, по суті, од¬наковий з державною мовою статус (Афганістан, Македонія, Пе¬ру, Сербія, Словенія, Філіппіни, Хорватія, Чорногорія). Такий самий підхід вживаний в тих унітарних державах, де утворено територіальні автономії на етнічній або культурно-лінгвістич¬ній основі.

Особливості притаманні статусу мов у деяких федератив¬них державах. Наприклад, в Індії у більшості суб'єктів феде¬рації крім державних мов застосовується офіційна мова (мови) суб'єкта. В Росії визначена одна державна мова, однак респуб¬ліки, що є одним із різновидів суб'єктів цієї федерації, можуть встановлювати власні «державні мови», які в межах відповідних суб'єктів використовуються в органах влади і державних уста¬новах поряд із загальною державною мовою. В Ефіопії і Швей¬царії, крім державної мови (мов), офіційну мову встановлено в кожному суб'єкті федерації.

До складу Бельгії входить чотири «лінгвістичних регіони», котрі визнані суб'єктами федерації, і відповідні мови фактично виступають державними.

Конституційна регламентація державної мови є відносно но¬вим явищем: за деякими винятками положення щодо державної мови були відсутні в конституціях, прийнятих до Першої світо¬вої війни. Положення про державну мову, як і про державні сим¬воли, розміщені, як правило, у першому розділі (частині, главі) основного закону. В Азербайджані така глава має назву «Осно¬ви держави», в Ірландії це розділ «Держава», а у Франції — роз¬діл «Про державний суверенітет».

У конституціях Албанії, Латвії, Туреччини, Угорщини, Фран¬ції та деяких інших держав статус державної мови встановлено в тих самих статтях, якими визначено державні символи. У та¬кий спосіб вказується на зв'язок, що існує між державною мо¬вою і державним суверенітетом.