96. Розпад Югославії та формування на її теренах нових незалежних держав.

Розпад Югославії. Після смерті президента Тито лідери югославської федерації оголосили про намір продовжувати колишній курс. Була погоджена система колективного керівництва , згідно з якою на постах керівника партії й голови Президії СФРЮ щорічно перемінялися представники республік і країв. Уряд країни в 1982–1986 очолювала Милка Планинц, а в 1986–1988 – Бранко Микулич.

Протягом 1980- х економічні проблеми в Югославії продовжували загострюватися. У липні 1983 була прийнята програма економічної стабілізації, яка включала міри , спрямовані на підвищення продуктивності праці, вирівнювання рівня розвитку різних республік і регіонів, підвищення зайнятості, зменшення інфляції, зовнішньоторговельного й платіжного дефіциту, а також проведення політики твердої економії. Реалізація програми не принесла відчутних результатів. ДО 1987 зовнішня заборгованість країни перевищила 19 млрд. дол. США, інфляція досяглася 167%, а реальні доходи населення скоротилися на 7%.

Економічні й соціальні труднощі привели до погіршення відносин між окремими республіками й краями Югославії й сприяли наростанню націоналістичних настроїв. В 1986 ряд членів Сербської Академії наук і мистецтв випустили меморандум з гострою критикою федерації, у якім утримувалася вимога підсилити роль Сербії в Югославії. В автономному краї Косово, що входив до складу Сербії, почалися хвилювання албанців, які вимагали розширення автономії й навіть створення окремої Косовской республіки в складі СФРЮ. У відповідь Слободан Милошевич, що очолив в 1987 "Союз комуністів Сербії", пішов на обмеження автономії Косово й Воєводіни, а в 1990 автономія Косово була скасована й уведене сербське керування . Політика Милошевича була орієнтована на зміцнення ролі сербів у югославській державі, як сили , що цементує федерацію. У Словенії новий лідер партії Милан Кучан (з 1986) приступився до лібералізації економіки й громадському життя. Націоналістично настроєне словенське й хорватське керівництво виступило проти Милошевича.

Югославський уряд на чолі з Анту Марковичем (знаходився при владі в 1989–1992) почало спробу поліпшити ситуацію в країні шляхом жорсткості мер економії, установлення контролю над зарплатою й лібералізації економіки. Передбачалися повний перехід до ринкової системи господарства , введення рівноправності всіх форм власності, а в політичній області – введення багатопартійної системи й державотворення .

В 1990 удалося зупинити ріст інфляції й скоротити зовнішню заборгованість. Але, що настало в результаті лібералізації економіки подальше погіршення економічного становища населення привело до хвилі страйків і протестів, особливо в Сербії, Воєводіні й Чорногорії. Ряд керівних діячів подали у відставку. На 14- м надзвичайному з'їзді "Союзу комуністів Югославії", що відбувся в січні 1990, Милошевич виступив із закликом відмовитися від конституційно закріплених прав республік і ввести голосування за принципом "одна людина – один голос" (це повинне було забезпечити перевага сербів у керівництві на федеральному рівні ). Словенські й хорватські делегати, що робили упор на економічну й політичну лібералізацію, покинули з'їзд, після чого "Союз комуністів Югославії" фактично розпався.

У результаті минулих в 1990 багатопартійних виборів у республіканські парламенти в Словенії перемогу одержала коаліція некомуністичних опозиційних партій, у Хорватії – опозиційна націоналістична партія "Хорватське демократичне об'єднання" на чолі з Туджманом, у Боснії й Герцеговині – націоналістичні партії боснійських мусульман, хорватів і сербів, а в Македонії – націоналістична "Внутрішня македонська революційна організація". Словенські, хорватські, боснійські й македонські національні партії вимагали незалежності. У Сербії й Чорногорії у влади залишилися спадкоємці "Союзу комуністів Югославії".

Восени 1990 лідери Словенії й Хорватії запропонували перетворити Югославію в конфедерацію 6- ти республік, однак керівництво Сербії відкинуло ці пропозиції , виступивши за єдність держави. Інші республіки сприйняли це як прагнення відколоти від них райони, населені сербами. У березні 1991 хорватські націоналісти почали збройні зіткнення в Хорватії, у які пізніше втрутилася югославська армія. 25 червня Словенія й Хорватія в однобічному порядку проголосили свою незалежність, і югославська армія була спрямована в республіку для забезпечення порядку, однак колони ЮНА минулого розгромлені на марші словенськими територіальними військами. 3 липня короткострокові воєнні дії були припинені під тиском закордонних держав. У результаті досягнутого угоди югославські війська виводилися зі Словенії й Хорватії, а ці республіки погоджувалися на тримісячний мораторій на оголошення незалежності.

В 1991 Словенія й Хорватія стали незалежними державами; у Хорватії почалася війна між урядом і сербами, які не захотіли відділятися від Югославії й оголосили про державотворення – Сербської Краины. У вересні того ж року проголосила незалежність Македонія, у нач. 1992 – Боснія й Герцеговина. 28 квітня 1992 Сербія й Чорногорія ввели в дію нову конституцію, що закріпила державотворення – Союзної Республіки Югославія (нині – СЕРБІЯ Й ЧОРНОГОРІЯ).

Сербия и Черногория:

• С 1918 по 1992 - часть Большой Югославии (костяк Королевства Сербов, Хорватов и Словенцев, Королевства Югославия, союзная республика-член Федеративной Народной Республики Югославия, Социалистической Федеративной Республики Югославия).

• С 1992 по 2003 - союзная республика-член федеративной Малой Югославии (Союзная Республика Югославия).

• С 2003 по 2006 - союзная республика-член конфедеративного союза Сербия и Черногория (Государственный Союз Сербии и Черногории).

Черногория обрела независимость по итогам референдума, проведенного 21 мая. На референдуме за независимость республики от Сербии высказались 55,5 процента избирателей.