2. Розпад Російської імперії та національне самовизначення народів імперії.

Лютнева (1917 р.) революція в Росії не лише поклала початок руйнації Російської імперії, але й надала величезного імпульсу національно-визвольним рухам, починаючи з фіннів і закінчуючи бурятами, котрі вже 6 березня 1917 р. вимагали з Чити національно-територіальної автономії із законодавчими повноваженнями. Генераторами ідей національного самовизначення й організаторами боротьби за їхню реалізацію стали більш як півсотні політичних партій, за котрими йшли численні молодіжні, професійні та релігійні національні організації.

Впливові та активні партії виникли чи відновили свою діяльність у Прибалтиці, де порівняно з іншими національними регіонами колишньої імперії рівень розвитку капіталізму був значно вищим як у місті, так і в селі. Найсильніші позиції в Латвії мали Народна партія, Республіканська партія, Національно-демократична партія і Латиський селянський союз (30 тис. членів на літо 1917 р.), в Естонії – Демократична партія і Союз землеробів (“Маамійт”), в окупованій німцями Литві – Християнсько-демократична партія і Партія національного прогресу (“Пажанга”). Вони відразу ж стали на шлях політичної інтеграції, створивши за участю лівих угруповань і земств у березні Національний конгрес Естонії та Тимчасову Ліфляндську земську раду, у вересні – Литовську раду (“Тарібу”), а на початку жовтня – Тимчасову національну раду Латвії. Усі ці організації до більшовицького перевороту орієнтувалися на проголошення політичної автономії прибалтійських країн у рамках федеративної Російської республіки.

У Білорусі на з’їзді громадсько-політичних діячів у березні 1917 р. був заснований Національний комітет на чолі з депутатом Державної Думи Романом Скірмунтом, а в липні його змінила Центральна рада білоруських організацій, створена на спільному з’їзді Білоруської соціалістичної громади (бл. 5 тис. осіб), Союзу земельних власників, Білоруської народної партії та ін. Вона претендувала на роль крайового державного органу влади, добиваючись надання Білорусі автономії в межах російської держави.

У Закавказзі згуртування політичних сил (за винятком крайніх лівих) також відбувалося по лінії партій однієї нації. У Грузії в квітні 1917 р. була сформована інтерпартійна Рада за участю місцевих меншовиків і есерів, Революційної партії соціалістів-федералістів та новоствореної Національно-демократичної партії (бл. 7 тис. осіб). Оскільки чимало грузинських меншовиків після революції зайняли впливові державні посади (окрім вищезгаданого М.Чхеїдзе можна назвати міністра пошт і телеграфів Іраклія Церетелі та комісара у справах внутрішнього управління Особливого Закавказького комітету Акакія Чхенкелі), Рада активно підтримувала Тимчасовий уряд, сподіваючись на надання ним Грузії політичної автономії.

Схожу позицію у Вірменії перед лицем турецької загрози зайняли також найстаріша в Росії Вірменська соціал-демократична партія “Гнчак” (“Дзвін”, 15 тис. осіб) і Вірменський революційний союз “Дашнакцутюн”. З ініціативи останнього наприкінці вересня 1917 р. під гаслом об’єднання “живих сил” нації була скликана Вірменська національна нарада, що сформувала Національну раду.

Найвпливовіша в Азербайджані партія Мусават приваблювала селянські й робітничі маси як національно-релігійними пантюркістськими гаслами, так і радикальними вимогами в аграрному питанні. У червні 1917 р. мусаватисти об’єдналися з “Тюркською партією федералістів” у Тюркську демократичну партію “Мусават”, що виступала за створення національної азербайджанської держави у федеративному зв’язку з демократичною Росією.

Національно-визвольна боротьба мусульманських народів Криму, Поволжжя, Казахстану і Середньої Азії розгорталася під впливом ліберальної течії джадідизму (з арабської – новий метод), в основі котрої була ідеологія панісламізму. На початку березня 1917 р. колишні лідери джадідизму Мохамед Карі Абдурашидханов і Мустафа Чокаєв створили в Ташкенті партію “Шура-і-іслам” (з арабської – “Рада ісламу”), котра виступала за національно-релігійну автономію Туркестану на засадах парламентської демократії. Але з моменту заснування всередині цієї дійсно масової організації спалахнула боротьба між власне джадідами, що обстоювали інтереси національної буржуазії, та вищим духовенством – улемістами.

У червні улемісти вийшли з “Шура-і-іслам” та заснували власну партію – “Шура-і улема” (з арабської – “Рада духовенства”), що об’єднувала прихильників повного збереження патріархально-феодальних норм у побуті та громадському житті в дусі “чистого ісламізму” й противників будь-яких реформ. Улемісти вимагали відокремлення Туркменістану від Росії й об’єднання всіх мусульман у єдину мусульманську державу під егідою Туреччини.

На базі оренбурзького осередку кадетської партії на І-му всекиргизькому з’їзді наприкінці липня 1917 р. оформилась партія “Алаш”, яка висувала гасло автономії Казахстану і виступала за поступове реформування патріархально-феодальних порядків у демократичному напрямку. Це забезпечило партію широку соціальну підтримку – від байської верхівки до аульських низів.

Тимчасовий уряд змушений був піти назустріч окремим вимогам національно-визвольних рухів, які, проте, не виходили за межі кадетської програми. 6 березня 1917 р. був оприлюднений маніфест про відновлення автономії Фінляндії. У відозві від 17 березня Тимчасовий уряд висловився також за “відновлення незалежності Польської держави, утвореної з усіх земель, заселених переважно польським народом”. Але водночас робилося застереження, що майбутнє Польської держави має бути пов’язаним з Росією “вільним військовим союзом”.

Решта пригноблених колишньою імперією націй мала задовольнитися дозволом міністра народної освіти Олександра Мануйлова на запровадження рідної мови у початковій школі та відкриття національних приватних гімназій. Розгляд проблеми національно-територіальної автономії та федералізації Росії відносився до компетенції майбутніх Установчих зборів, що не могло задовольнити навіть найскромніші побажання литовців і українців, молдован і грузинів, білорусів і вірмен. Така національна політика Тимчасового уряду призвела не лише до його повалення у жовтні 1917 р. більшовиками, але й сприяла утворенню на уламках Російської імперії 13 держав. Стати справді незалежними від колишнього імперського центру спромоглися Польща, Фінляндія і три країни Балтії. В інших регіонах утвердилася диктатура більшовицької партії. Створена нею Радянська Росія об’єднала навколо себе сім псевдодержав, в тому числі й Українську СРР. Попри незалежний статус владні структури національних республік являли собою регіональні відгалуження єдиної системи влади.